4 серпня виповнюється 125 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича. Розповідаємо про сім його іпостасей — ветерана, марсіанина, велосипедиста, політв’язня, свідка, полеміста й документаліста
Ветеран визвольних змагань
Батько Антоненка-Давидовича — спадковий почесний громадянин, по роботі переїхав з околиць Ромен до Брянська, де минало дитинство майбутнього письменника. Проте юнаком Борис Антоненко-Давидович щороку відвідував Ромни, згодом навчався в Охтирській гімназії, Харківському і Київському університетах. Тож на час Української революції вже визначився зі світоглядом: у 1918–1919 роках він служив у лавах Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, певний час був комендантом Мелітополя.
Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків
Марсіанин
У 1920-х Антоненко-Давидович мешкав у Києві, належав до Майстерні Революційного Слова —літературного угруповання, яке поєднало Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинку та інших поетів і прозаїків. Якщо коротко, МАРС сприймали як київську філію ВАПЛІТЕ. Вони були лівішими й революційнішими за неокласиків, однак вимогливішими до якості літератури, на відміну від пролетарських письменників. Більшість із членів групи МАРС загинули у вирі репресій, а ті, хто вижили, майже не залишили спогадів і документів про МАРС.
Велосипедист
У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом із Валер’яном Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою. Можна лише уявити, скільки людського горя вони побачили дорогою. Якби тільки вони мали змогу говорити і творити…
Політв’язень
Подорож Україною була прощальною. Того-таки 1933 року, після самогубств Хвильового і Скрипника та перших арещтів, Борис Антоненко-Давидович розуміє, до чого все йде, і переселяється до Казахстану. Там перекладає, але недовго: 1935 року його теж заарештовують. Причиною стали повість «Смерть» (1927, про неможливість поєднати вірне служіння народу і партії) і збірник репортажів «Землею українською» (1930). Вирок — найвищу міру покарання — замінили на 10 років таборів. Після відбуття терміну повернувся до Києва — і знову був заарештований як «повторник», цього разу отримав довічне заслання в Красноярський край. Реабілітований лише 1956 року, через три роки після смерті Сталіна.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
Свідок епохи
Борис Антоненко-Давидович став «містком» для шістдесятників, авторитетним живим свідком Відродження 1920-х. Він мав великий вплив на дисидентський рух. А після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його твори перестали друкувати, а його ім’я замовчували.
Полеміст
Влітку 1967 року в радянській пресі точилася дискусія про те, чи переходити письменникам національних республік на російську. Почалося з провокативної статті такого собі Агаєва, який пропонував письменникам національних республік СРСР переходити у своїй творчості на російську мову, бо це, мовляв, сприятиме створенню єдиної культури комуністичного суспільства. Есей Антоненка-Давидовича «Чому я пишу українською?» був відповіддю на цю «пропозицію». В ньому письменник обґрунтував протилежну думку — про цінність рідної мови для творчої реалізації особистості.
В есе Антоненко-Давидович згадує дитинство та становлення своєї мовної картини світу, а насамкінець акцентує на ненормальності мовної ситуації в Україні:
«У сучасному українському місті українською мовою говорить лише частина населення: представники окремих груп інтелігенції – частково наукової, рідше — технічної, студенти, головним чином, гуманітарних вузів і робітничих будівництв. У цих умовах основним живильним ґрунтом для української мови лишається все ж поки що село. Відтак цілком зрозуміло, що мені, письменникові міської тематики, який ставить собі переважно психологічні проблеми, писати українською буває часом складно. Але чим важчою є задача, тим цікавіше її розв’язувати; чим більше перешкод на творчому шляху, тим більшу радість дає успішне подолання їх. Ось чому я пишу українською».
1970 року вийшла книжка Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» — звісно, з купюрами. Повне видання про культуру мовлення побачило світ значно пізніше, і відтоді його не раз перевидавали. Антоненко-Давидович кпив з кострубатих конструкцій, калькованих з російського синтаксису, на кшталт напису у громадському транспорті «Двері відчиняються водієм».
Художній документаліст
Доробок Бориса Антоненка-Давидовича демонструє долю митця в тоталітарній державі. Він тільки почав намацувати свій стиль (йому було 36 під час першого арешту — зовсім юний вік для прозаїка). Відбувши термін і втративши друзів, вочевидь, відчував тягар того, що вижив. Можливість повної творчої реалізації так і не настала. У короткий час «відлиги» він написав роман «За ширмою» (1961), в якому показав руйнівну політику партії в національному питані в Узбекистані руками асимільованих українців. «Сибірські новели» з його таборовими поневіряннями написані «в стіл» і опубліковані аж 1989 року. Мала табірна проза розкриває екстремальну ситуацію людського буття за умов цілковитої несвободи. Він мав багато що розповісти, міг написати художньо-документальні свідчення, як Елі Візель, що пережив Голокост. Якби тільки мав змогу висловитись одразу після пережитого, а не мовчати ще кілька десятиліть.