Після укладення Харківських угод минув рік. Тож маємо констатувати кілька не надто приємних речей.
Перше – це те, що нація, яка вже народилася, ще не спроможна робити осмислений вибір і йде за кліше-обіцянками. Харківські угоди демонструють, як влада, котра спілкується з власним народом, послуговуючись такими кліше, і не відчуває відповідальності перед ним, може пожертвувати національними інтересами в обмін на непевні, так би мовити, вигоди.
Друге – жодного поліпшення відносин із Росією немає. Навпаки, є шантаж, тиск, погрози. Це наслідок того, що не лише президент Янукович, а й уся Україна впритул наблизилися до ролі заручника великих російських ігор. А заручників ніхто не вважає рівними собі.
Третє – кількість українців, які щиро підтримують Харківські угоди, цілком природно, не лише не зросла, а й суттєво зменшилася.
Четверте – договір між урядами України та Росії від 1997 року про розподіл радянського Чорноморського флоту і базування російського флоту на території України не втратив чинності, його належно не скасовано. А тому 2017-го ЧФ усе-таки зобов’язаний кудись піти. Якщо в наших можновладців, звісно, не забракне вміння і волі домогтися цього.
Детальніше про підсумки Харківських угод – у статті Віктора Замятіна «День неспроможності»