Початок за посиланням.
ЄС: між Зеленим курсом та стратегічною автономією
Пам’ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну 2022 року спілкувалася з колегами з Австрії та Німеччини і сказала їм майже дослівно: «Зараз ви маєте можливість бачити, як швидко й руйнівно може проявлятися порушення ланцюгів постачання, коли система крихка й вразлива до криз, а також як помітно, що український АПК де-факто вже став невіддільною частиною ринку ЄС щонайменше в деяких його секторах».
Але на той момент Спільна аграрна політика ЄС, попри критичні зміни в глобальній ситуації та нові чинники впливу, які варто брати до уваги, за інерцією імплементувалась у парадигмі Зеленого курсу й спрямованості на дедалі більшу екологізацію її інструментів. Ситуація почала змінюватись 2023 року й на початку 2024-го через посилення протестів фермерів у всіх країнах — членах ЄС.
Серед основних вимог європейських агровиробників було коригування вимог у межах Зеленого курсу саме в аграрному секторі, адаптація амбіційних екологічних стандартів до реальних можливостей фермерів і їхня більш практична кореляція з питанням конкурентності сектору на світових ринках.
Тепер же, після виборів до Європарламенту, які пройшли на початку червня, вивчаючи аналітичні документи чи політичні заяви різних рівнів, які так чи інакше стосуються сільського господарства й САП, можна помітити деякі цікаві закономірності, а саме дедалі більший фокус на питанні зменшення рівня залежності економіки ЄС від імпорту критичних складників для виробництва в усіх сферах економіки, разом з агропродовольчим сектором. Ба більше, до європейського лексикону активно почала повертатись продовольча безпека, яка й була офіційно зафіксована в середньостроковій Стратегічній аґенді ЄС на 2024–2029 роки.
Об’ємний програмний документ Європейського Союзу «Стійкий ЄС у 2030 році: шлях до відкритої стратегічної автономії та глобального лідерства» містить досить детальний аналіз сильних і слабких сторін ЄС з погляду змінення глобальних геополітичних умов і потреби переосмислити підходи до міжнародної торгівлі.
Ба більше, навесні 2024 року на запит Аграрного комітету Європарламенту був підготовлений детальний аналіз залежності європейського аграрного сектору від засобів виробництва та їхніх джерел постачання, щоб визначити критичні точки, які можуть негативно впливати на виробництво продовольства в країнах ЄС і стан продовольчої безпеки. Європейський Союз хоче мати сильний агросектор і бути помітним і впливовим гравцем на світових агропродовольчих ринках і може досягати цього, укладаючи нові угоди про вільну торгівлю й розширюючи зони можливостей для європейських виробників, з одного боку, і формуючи сталі та надійні ланцюги постачання потрібних для виробництва компонентів, інгредієнтів, складників тощо, з іншого.
Виступ Урсули фон дер Ляєн у ролі переобраної на наступні п’ять років Президентки Єврокомісії, серед іншого, виокремлював питання функціонування аграрного сектору ЄС, справедливих доходів для фермерів тощо.
Дедалі частіше в публічній чи експертній площині з’являється визначення продовольчого суверенітету ЄС, який має бути забезпечений внутрішнім агровиробництвом з урахуванням меж Зеленого курсу й цілей, зафіксованих у стратегії «Від ферми до виделки». Фактично ми можемо говорити нині як мінімум про коригування Зеленого курсу ЄС та його адаптацію до нової нормальності.
І саме в цих дискусіях щодо потреби поєднання продовольчого суверенітету ЄС, сталості й екологічності в агропродовольчій сфері й одночасному сприянні відновленню функціональної системи міжнародного права, у якій країнам-терористам буде складніше використовувати продовольство як важіль тиску, є великий шанс для України вчасно та вдало заявити про себе.
Український чинник продовольчого суверенітету ЄС
У той час як деякі експерти й науковці сушать голови над питанням, як оновити систему міжнародного права, щоб країни-агресори, країни-терористи не могли використовувати продовольство як зброю в кризових ситуаціях (мені особисто ці ідеї здаються досить утопічними, враховуючи один простий факт: такі країни, як ми бачимо просто зараз на прикладі Росії, спокійно ігнорують норми міжнародного права в будь-якій сфері, тому тут можуть допомогти лише реальні дієві інструменти на кшталт повноцінних, а не декоративних санкцій), ми маємо всі можливості спрямувати дискусію з нашими партнерами в ЄС у напрямок співпраці в тих сферах, де наш вітчизняний АПК вже може посилювати агропродовольчий сектор Євросоюзу, не створюючи зайвого конкурентного тиску на європейських виробників.
Можна вбудовувати окремі цеглинки в спільну систему продовольчої безпеки Європи, фокусуючись на так званих плодах, які низько, або ж на очевидних нішах, серед яких, наприклад, протеїнові культури й корми для тваринництва (як традиційні, так і альтернативні), біопаливо й багато іншого.
Окремо варто звернути увагу на те, що Європейському Союзу важливо не втрачати вагу як геополітичному й економічному гравцю в регіонах, як-от Африка, Середній і Близький Схід, Азія, що також зафіксовано в європейських стратегічних документах (згадайте знову: «Відкрита автономія та стратегічне лідерство»), важливо працювати над торговою експансією та розбудовою партнерства, щоб формувати противагу розширенню присутності та впливу Китаю чи Росії в тій же Африці. Тим більше, що агресивну експансію КНР багато хто вже починає сприймати як не дуже вигідну через застосування боргових пасток, практик примусу й ігнорування місцевих законів чи прав локальних працівників.
Тим часом модель співпраці, яку пропонує ЄС, виглядає дедалі привабливішою для багатьох країн завдяки врахуванню соціальних та екологічних аспектів і вибудовуванню довгострокового партнерства.
З Україною як частиною своїх внутрішніх балансів ЄС матиме набагато більше того, що зможе запропонувати для торгівлі й співпраці в агропродовольчій сфері, тим більше що й сама Україна зацікавлена саме в горизонтальних взаємовигідних відносинах з ключовими економічними партнерами. Іншими словами, якщо ЄС з Україною в складі зможе налагодити тісні й сталі торгово-економічні та інвестиційні відносини з країнами, скажімо, Африки, не лише постачаючи туди зернові культури, а й активно сприяючи підвищенню рівня продовольчої безпеки завдяки власному виробництву (а Україна теж може і постачати насіння й технології, і допомагати з підготовкою кадрів), то країни Африки ставатимуть менш залежними від псевдопартнерських або й відверто невигідних ініціатив і пропозицій.
Отже, підсумовуючи, Україна для Європейського Союзу як у сфері стратегічного лідерства, так і у сфері продовольчого суверенітету є важливою і, я б сказала, обов’язковою складовою, без якої досягти поставлених амбітних цілей всередині ЄС і глобально буде досить важко.