«Повернення — то особливий жанр мандрівки в часі і просторі», — написала мені в листі знайома зі Львова, до якого цього разу мені не вдалося на трохи «повернутися».
Після травнево-червневих мандрівок Європою ми повернулися до «нашого торонтського дому».
Наш пес Яра шаленіла від щастя, коли зрозуміла, що ми залишили її не назавжди, а лише на трохи в хороших руках нашої доньки. Повернення до «дому» — це завжди повернення до буденності й роками напрацьованої рутини, це ще й повернення до інформаційного шуму провідних ЗМІ, від яких я все ж залежний. А тут ясно що: президентські вибори у сусідів-американців доммінують у канадському і не лише інформаційному просторі. Відлуння катастрофічної публічної дискусії між кандидатами Трампом і Байденом тягнулося «довгим хвостом» за нинішнім президентом аж до дня невдалого замаху на життя колишнього. Тепер усе стало шкереберть і ніхто справді не знає, які будуть наслідки цієї події для передвиборчої кампанії і пізніше.
Щодо Байдена, то тепер він має шанс повестися «по-президентськи», а це завжди добре сприймається. Трамп може, якщо захоче, пом’якшити стиль своєї передвиборчої кампанії, що також сприйматиметься добре багатьма потенційними виборцями.
Розчарування основних ЗМІ щодо «інтелектуальної спроможності» президента Байдена виглядає досить смішно. Усі давно були свідками еволюції поведінки президента, зрештою, йому більше ніж 81 рік і нічого дивного, що він поводиться, як старигань, а його обмовки мають довгу історію. Мало що змінить невпинне говоріння про це. Проблема полягає в неспроможності політичної системи, яка стала заручником «геріатричної коаліції політиків» з обох партій. Партійні лідери в Сенаті — це 83-річний республіканець Мітч МакКонелл і 73-річний «молодун»-демократ Чак Шумер. Важко очікувати, що вони вирішать реформувати неповоротку систему, хоча навіть Католицька церква обмежила можливість обіймати високі посади віком 75 років для дієцезіальних єпископів і встановила межу для кардиналів у виборах на папу віком 80 років .
Цікаво, чи політики готові до публічної дискусії про банальну, здавалося б, проблему власного старіння. Колись здавалося, що тільки автократичні тирани на кшталт Брежнєва чи Мао Цзедуна — «незамінні» аж до смерті. Нині в найбагатшій і найпотужнішій демократії світу у виборах спершу стартували два політики, які не готові радіти своїй унікальній рисі «поважних стариганів», але готові потягнути нас усіх із собою на дно. Після дискусій утім Джо Байден вирішив зняти свою кандидатуру на користь віце-президентки Камали Гарріс.
Читайте також: «Нова боксерська груша Росії»: що російська пропаганда вигадує про Камалу Гарріс
Мені невдовзі виповниться 70, і я цілком свідомо приймаю перехід у категорії «поважних старих», які все ще можуть багато чого запропонувати суспільству, але не обов’язково обіймаючи важливу, а тим паче високу «посаду».
Нещодавно я отримав звістку про смерть одного з найвидатніших сучасних художників, американця Білла Вайоли. Вайола пішов надто рано, у віці 73 роки, внаслідок ускладнень хвороби Альцгеймера. У нього було недостатньо часу, щоб стати «поважним старим», хоча в митців і так немає обмежень у віці.
Я знав творчість Вайоли і захоплювався нею упродовж десятиліть, але насправді вповні відкрив її лише тоді, коли був достатньо зрілий, щоб відчути проминання, смерть не як випадкову гостю, а як постійну присутність, яка відбирає в тебе батьків, братів і сестер, друзів, тіток і дядьків, друзів, вона навіть час від часу стукає в наше власне вікно. Вайола, який глибоко цікавився духовними практиками дзен-буддизму, християнського місицихму й ісламського суфізму, досліджував ці теми із неймовірною проникливістю, поезією, добротою.
Пам’ятаю, як наприкінці 90-х років я відвідав велику ретроспективну виставку (25 років роботи) Вайола у Музеї Стеделек в Амстердамі. Я був глибоко зворушений його майстерністю володіння одноканальним відео як інструментом твореня мистецтва. Багато з його найсильніших праць уповільнює плин часу, завдяки чому глядачі вповні усвідомлюють не лише власну фізичну присутність, але й власне проминання.
Мій друг і головний куратор Музею Стеделек Гурт Іманс напів жартома сказав мені, що творчість Вайола — це «перетин дзену й Голлівуду», і щось у цьому парадоксальному порівнянні є. Лора Каммінг у The Guardian описала відвідувачів виставки Вайоли як зворушених до слівз. Вона написала, що «він використовував передові технології, щоб пробуджувати найдавніші емоції». Назвала його «Рембрандтом відео-епохи, художником, який зробив більше, ніж будь-хто з його сучасників, щоб розвинути емоційну й естетичну верству свого медіуму».
У 1995 році Вайола представляв Сполучені Штати на Венеційському бієнале. Там він показав прекрасну, вже класичну відео-роботу «Привітання», натхненну роботою флорентійського живописця й представника манієризму Якопо Понтормо «Відвідини» (1528-29), яку він суттєво насичує, здавалося б, звичайною повсякденною взаємодією між трьома жінками. Одягнені в легкий яскравий одяг, дві жінки сердечно наближаються одна до одної на вулиці, а третя спостерігає за ними. Записана подія в реальності тривала якихось 45 секунд, але наратив відео цієї короткої зустрічі розвивається упродовж 10 хвилин. Екстремально сповільнений темп відео збурює у глядача потужне почуття очікування. Беручи участь у цьому очікуванні, ми дивимося відео-проєкцію більше як на класичну, насичену значеннями картину, ніж як на сучасний безпристрасний документальний запис.
У грудні 2012 року я зустрів Білла Вайолу особисто на відкритті його великої виставки в MOCA, Норт-Маямі, під час мистецького ярмарку Art Basel Miami Beach.
Його виставка, що називалася «Liber Insularum (Книга островів)», була натхненна «Книгою островів архіпелагу», яку в XV столітті написав флорентійський священнослужитель Крістофоро Буондельмонті. Роботи, представлені в «Liber Insularum», використовували історичний текст як початкову точку для розгортання виразно сучасних тем деховної ізоляції в глобальному ландшафті XXI століття.
У своїх наступних роботах Вайола продовжував досліджувати найважливіші моменти людського життя: народження, смерть, романтична любов, прощення й відродження. Його відео-картини ставали дедалі більш ритуальними, зображаючи людські постаті, коли ті продираються крізь стихії, у той час як їх ті стихії поглинають або гранично їх змінюють, як у випадку роботи 2014 року для собору Св. Павла в Лондоні «Мученики (земля, повітря, вогонь, вода)». Це перша в історії відеоробота, створена для християнського храму.
Як любив говорити Білл Вайола, цитуючи таоїстичного філософа Джвандзи: «Народження — це не початок, смерть — не кінець». Його відхід залишиться іще одним свідченням мудрості цієї давньої сентенції, що водночас ідеально підсумовує напрочуд мудру творчість Білла Вайоли.