На цьогорічному Книжковому Арсеналі книгарня «Сенс» пропонувала відвідувачам власну газету, один із розворотів якої містив маршрути Києвом Степана Радченка. Роман «Місто» Валер’яна Підмогильного з його головним героєм посів першість у міфологізації образу Києва 1920-х років серед широкого загалу. Для охочих зануритися глибше в середовище тогочасного бомонду є книжка Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику» — з адресами мистецьких посиденьок різних творчих груп початку ХХ століття. Для зацікавлених у міському побуті придасться розвідка Тетяни Водотики «Історія повсякдення. Київ. Початок ХХ століття». Твори поетів про Київ теж не лишилися поза увагою — їм присвячена дисертація В’ячеслава Левицького «Київський текст в українській поезії 1910-х — 1930-х років». Суспільно-політичний вимір розкриває довідник «Київські адреси Української революції 1917–1921 років».
Словом, ідей для прогулянок Києвом з відстані у століття не бракує. Цього разу пропонуємо занотувати собі кілька адрес із нового видання «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича. Книжка нещодавно вийшла друком у серії «Vivat класика» й містить досі не друковані машинописні фрагменти з авторськими правками, віднайдені в архіві. Це не лише проливає світло на авторський задум подальшого розвитку подій, а й дає змогу точніше датувати роман, який писався два десятиліття. Показово, що в київській редакції 1920-х Домонтович підводив до торжества природності та «нормальності» у фіналі твору; натомість у мюнхенських журнальних і книжковій публікаціях 1940-х, із відстані часу й авторового життєвого досвіду, центральний персонаж – Комаха постає «технічною людиною».
Ще одна особливість нової книжки — ґрунтовні коментарі від упорядника В’ячеслава Левицького. Парадоксально, але досі в нас не було коментованого видання роману про «приміткові студії» Василя Хрисанфовича Комахи. Попередні видання «Доктора Серафікуса» від видавництв «Критика», «Фоліо» та «Комора» не мали так потрібних цьому текстові приміток.
Прогулянки стародавнім містом
Фундаментальна відмінність образів Києва з-під пера Підмогильного та Домонтовича — у тому, що Степан Радченко приїздить із села підкорювати місто, і у фінальній сцені роману він тріумфує: здається, що місто нарешті лежить біля його ніг. А персонажі «Доктора Серафікуса» значно більше інтегровані в київські ландшафти та міську культуру, їхні стосунки з містом не вертикальні — захоплений погляд знизу вгору чи володарський, згори вниз. Комаха, Вер, Тася, Корвин, ба навіть Ірця вибудовують горизонтальні ланцюжки стосунків із містом, на рівних, почуваючись у ньому своїми.
Хоча й тут є нюанс. Століття імперського панування та асиміляційного впливу русифікації позначилося й на персонажах Домонтовича. Така дистанція пролягає між ними і їхнім колективним минулим, що доводиться відлущувати чуже й дошукуватися свого. Цьому сприяє мода на бароко, яку сповідує Вер Ельснер і її коло:
«Захоплення бароко входило як обов’язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась на паломницьку мандрівку до барокових пам’яток Києва XVII–XVIII віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо барокових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви».
То й не дивно: батько Вер, згідно з авторизованим машинописом, втілює інтелектуалів-громадівців, сіячів-будителів другої половини ХІХ століття із солідним науковим доробком, що попервах і приваблює Комаху до Вер.
В. Домонтович смакує цей інтелектуальний світ періоду акме, локалізований у київських ландшафтах: «Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О. Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з’явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф. І. Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді і приніс із собою згадки про Ая-Софію й віяння візантинізму. Іполит Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гіляров збирав матеріали для своєї дисертації про іконографію Богоматері».
Контрактова площа, 1929 рік
Зовсім інші враження справила київська старовина на Степана Радченка. Він зараховував себе до нової доби й у прогулянках стародавнім Києвом вбачав не пам’ятник колишній славі й державницькій традиції, а жалюгідні руїни: «Найуважніше він оглянув Поділ, ту частину міста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тільки від людей лишаються мертві написи, а й цілі доби історії минають майже без сліду, покидаючи там і там невиразні здогади про колишню велич. Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну… Поділ, зокрема Нижній Вал, занедбана вулиця, діра, нетрі передмістя, зовсім переставали йому подобатись».
Інклюзивність до дітей
Одна з численних химерностей «Доктора Серафікуса» полягає в ретельно прописаних дитячих діалогах, що є рідкістю для тодішнього літпроцесу. Роман починається сценою біля фонтана, де грається дошкільнятко Ірця і спочиває після своїх наукових студій професор Комаха. Це, імовірно, один із фонтанів Термена — чавунних, відлитих на Київському машинобудівному заводі Олексія Термена у 1899–1901 роках за мотивами модного в той час паризького фонтана з площі Воґезів. Сьогодні збережені фонтани прикрашають сквер біля Золотих воріт, Маріїнський парк, Міський сад, сквер біля театру імені Франка.
Фонтан «Іван», не збережений до сьогодні
Цікаво, де мали б гратися тогочасні діти. Перший дитячий майданчик просто неба був побудований у парку Манчестера у Сполученому Королівстві в 1859 році. Головною мотивацією було прибрати дітей із вулиць і вберегти від поганих трафунків. Поволі ця хвиля новацій докотилась і до Російської імперії. У 1887–1892 роках в Одесі заклали Дитячий сад у центральній частині міста, дитячий майданчик у Дюківському саду та арену для шкільних ігор в Олександрівському парку. Як зазначає Валентина Шевченко, ці публічні простори для дітей стали першими в Російській імперії. Більшого поширення спеціально відведені території для активного відпочинку дітей набули в імперії Романових після 1906 року, їхнім поширенням займалась організація «Дитяча праця і відпочинок».
А масовим явищем дитячо-спортивні майданчики стали вже в 1930-х, із культом фізичної підготовки та водночас масовим сирітством у Радянському Союзі.
Гастрономічні бізнес-ідеї та адреси для книголюбів
Київській гастрономії на сторінках романів В. Домонтовича присвячена окрема розвідка. «Доктор Серафікус» містить цілі переліки бізнес-ідей для ретро-закладів: «Найкращі тістечка купували у Фрудзинського на вулиці Карла Маркса, колишній Миколаївській, каву пили в кафе “На хвилинку” у Валентина на Прорізній, шинку, балик і мариновані грибки купували у Федорова на Прорізній. Крамниці були завалені крамом».
Кондитерська «Семадені»
Однак для інтроверта Комахи похід у каварню обертався цілковитою катастрофою, а «коло вікна брудної бакалійної крамнички він уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вікні, крам, притрушений курявою, й давні плякати, засиджені мухами торішнього літа». Його інтереси були прикуті здебільшого до «скриньки з оголошеннями на будинку Академії, вітрини з новими книжками у книгарні “Книгоспілки”, крамничок букіністів та їхнього книжкового барахла».
Книгарня «Книгоспілки» 1918 року оселилась у приміщенні з давніми традиціями, на Безаківській, 8 (нині — вулиця Симона Петлюри), неподалік залізничного вокзалу. Книгарня відчинила свої двері ще у 1899 року, її відкрили видавці журналу «Киевская старина». Відтоді тут був справжній центр українського національного життя. Її, щоправда, намагалися ліквідувати 1919 року, коли Київ зайняли денікінці. Як пише Віталій Скальський, до книгарні увірвався українофоб Боріс Буділовіч і вимагав зачинити книгарню. Однак тоді минулось, і у 1920-х тут знову продавали українські книжки.
Є ще кілька видавничих адрес у романі. Наприклад, Тася певний час продавала партійну літературу в книгарні на Думській площі. А Вер правила коректи й неохоче перекладала Джека Лондона для київської філії Державного видавництва України, розташованої на вулиці Карла Маркса, 2 (нині архітектора Городецького).
Простори для затишку й побачень
Комаха з острахом протиставляє звичні кабінетні інтер’єри виходові за межі комфорту, у міський вир: «Замість сидіти за письмовим столом удома або в бібліотеці, йому довелось би йти десь на побачення, ходити взад і вперед по тротуару, гаяти час і, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподівану зустріч, як про те, що він ніяк не встигне своєчасно одіслати до “Аrсhіv für klаssіsсhе Аltеrtümеr” обіцяної статті».
Його оселя на Лук’янівці, у Дикому завулку, викликала в нього значно тепліші відчуття: «вікно, що з нього було видко Глибочицю й Поділ». Нині це Пилипівський провулок, об’єднаний 1938 року з Диким провулком під назвою Староспортивний провулок — на честь першого в Києві спортивного поля, розташованого між Студентською і Глибочицькою вулицями.
Описуючи маршрути професора Комахи, містифікатор Петров вдається і до вигаданих, і до реальних топонімів. Та й чого очікувати від Комахи, що сідає в потяг і забуває, чи їде в Кам’янець, чи в Могилів? «Можливо, що на світі й існують люди, певні себе, своїх намірів і рішень, міст, куди їдуть, напрямів і маршрутів, розкладу поїздів, залізниць, але все це аж ніяк не стосувалось до Комахи».
І так постійно: «Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давні спомини і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання». Факт, що ні вулиці Червоних зір, ні площі Артема, ні вулиці Жовтневого повстання в Києві не було. В’ячеслав Левицький вважає це тролінгом комуністичної одноманітності в топоніміці.
Сусідка по квартирі Тася якось вирішила проявити співчуття до Комахи, пожертвувала приємною компанією на вихідні, аби розрадити його, і запропонувала провести час разом: «Куди захочете, туди й подамось. До Пущі-Водиці, Святошина, пароплавом на Слобідку». Комаха тим часом віддавав перевагу прогулянкам з приятелем Корвиним: «Він був, власне, єдиний, хто ходив до Комахи, з ким Комаха ходив гуляти восени куди-небудь на Сирець або ярами Куренівки. Їх бачили разом в університеті, на виставах, у парках». Та й загалом для Комахи «компактне видання грецьких текстів “досократиків” — найкращий супутник для прогулянок».
А от Вер Ельснер «любила пляж, річку, смугу біло-жовтого піску, берег, верболіз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напівроздягненою і роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся її. Засмалених юнаків у синіх і червоних штанцях вона дражнила своїми духовитими десу, червоними підв’язками — Вер була брюнетка — і прозорістю довгих чорних панчіх. Їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловість і молоде збудження. Вони або ж проходили повз неї, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко від неї і починали змагатися у стрибках, боротьбі та будуючи піраміди, щоб показати стрункість тіл та міцну напруженість м’язів. Було приємно бачити кріпкі й дужі ноги, вузькі стегна, плаский живіт, м’язисті руки, тверду шию, засмалені жовто-бронзові тіла й несховане бажання, але Вер нехтувала їх». На пляжі, власне, вони й познайомилися з Корвиним.
«З пляжу поїхали вдвох. Увечері сиділи в саду, їли морозиво, дивились на феєрверк. Слухали музику. Вечеряли в “Континенталі”. Вер пила горілку й пиво… Пізніше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де ніколи раніше не доводилось бувати, сиділи на кручі над Дніпром, знов блукали по вулицях і тільки вже на світанку, о п’ятій годині ранку повернулися додому». Така прогулянка, донедавна типова для багатьох київських закоханих, нині недоступна через комендантську годину.
Їхні нічні прогулянки найкраще характеризує слово «блукання», до них пасує сновидний, химерний, відьомський Київ:
«Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану, Корвин цілував Вер у підголену потилицю…
Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохання, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.
У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фіялкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гігантичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля».
Зовсім іншої динаміки набуває прогулянка Вер із Доктором Серафікусом. На зміну ночі приходить день, замість проваль і плутаних стежок — упорядкований сад: «Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар’єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили». За визначенням автора, «Скупо, голо, схематично. “Джиммі Хіггінс” або ж “Машиноборці” в поставі “Березоля”». Такими були їхні нетривалі стосунки. Загалом Петрову властиве виразне просторове мислення навіть у зображенні абстрактних ідей.
Для Вер кінець роману лише тоді може бути небайдужим, коли його обернути на початок кохання. Корвину важко було це збагнути. А от його колишня, Тетяна Беренс, «прогулянки вдвох по Царському саду й Маріїнському парку… розглядала як потрібні передумови, як ступені до шлюбу». Ця чопорна впорядкованість і напередвизначеність відлякала митця.
Молодь і «рускій мір»
Віктор Петров у «Докторові Серафікусі» вкрай скептично оцінює студентство, називаючи його майбутніми чиновниками-урядовцями, яким, вочевидь, байдуже, хто буде на чолі влади.
«Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені».
В одному з фрагментів, що не ввійшли до фінального тексту, є й такий пасаж:
«Студенти, ті самі студенти, що навесні 1914-го року в Шевченківські теплі сонячні лютневі дні бучними натовпами вибухнули тихий Київ революційною піснею, тепер урочисто й покірно схиляли коліна на майдані перед царським палацом на Липках».
У нещодавній дискусії про українофобний образ Києва у Міхаіла Булгакова зринали згадки про тих, хто вже тоді, у 1920-х, критично висловлювався про навалу білоемігрантів, а згодом і більшовиків на київських пагорбах. До таких належав і Віктор Петров, що писав про «реставрований Петербург на берегах Дніпра»:
«Літо 18-го року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів “Молодий театр” з Кляйстом і Шекспіром, “Бі-ба-бо” з Аґнівцевим, роздягнену “Леду” Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербурґу й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї Купецького саду. Київ став галасливий, людний, безтурботний. “Чорна біржа” простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербурґу на берегах Дніпра…
Читайте також: Центр і периферія в нашій історії. Київ і Київщина
Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами. забитими дошками. Більшість знайомих роз’їхалося з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгальтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й ґросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку “пайкології”, вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами».
Мальовничі околиці
Долання рустикальності на користь урбаністичності стало головним нервом українського модерного проєкту початку ХХ століття. Радянська ідеологія тим часом експлуатувала тему змички міста із селом, про що напівсерйозно-напівсаркастично писали, зокрема, Микола Куліш і Валер’ян Підмогильний. «Змичка міста й села — це міцна запорука майбутніх міст-садів», — завершує свій вступний твір до інституту Степан Радченко в «Місті».
В. Домонтович теж не оминув цієї теми. У машинописі 1920-х Василь Хрисанфович до всіх своїх дивацтв додав мрію, успадковану, вочевидь, від улюбленця неокласиків — автора хутірної філософії Пантелеймона Куліша: професор і собі мріяв про хатинку з городом. У редакції 1940-х хуторянську ідею втілюють мешканці «затишних ярів» на вулицях Гоголівській і Тургенєвській. В’ячеслав Левицький вважає, що з ними Домонтович пов’язував поступове зміцнення української сутності Києва: «Осівши в місті, вони так або інакше урбанізувались. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за остаточно довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту вони розцінювали як правдиве признання часу».
Але цим сподіванням не судилося справдитись — українське місто квітнуло недовго. Тож спогади Петрова, котрий у 1940-х знав про долю своїх приятелів, що не вижили у вирі репресій, сповнені суму: «Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспіпки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову. Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок. М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців. Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. “Сяйво” процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із ХVІІ сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватяного пальта».
Читайте також: Наші ментальні мапи. Поступ урбанізму на кривавих землях
Було і ще одне міщанське середовище, не позначене симпатіями до українства і представлене оселею Тетяни Беренс, багатолітньої нареченої Корвина: «В Беренсів пили чай, їли яблучний штрудель, розглядали ілюстровані англійські книжки. Було все натягнене й навмисне».
Вид на Київ з даху «будинку Гінзбурга» — на той момент найвищої будівлі в місті, 1928 рік
Є в Домонтовича й цілком пейзажні замальовки з настроями Києва за різної пори доби:
«Заходило сонце, темнішали густими темно-зеленими сутінками гори. Місто викреслювалось попелястим сіро-блакитним силуетом: будинки, дахи, димарі. Зет радіощогли, пакгаузи, дерева, електробуд, майстерні. Захід надавав місту особливої ілюзорності, здіймав з нього тягар обважнілого каменя, опрозорював місто…
За річкою, за містом, над горами здійснялась гієратична чинність опрозорення міста: громади кам’яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустріч пінявим хмарам, і рожеві кармінні хмари пірнали в глибинну порожнечу річкового скла. В рожевому шумуванні заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежність нескінченних просторів».
Як зазначає в одному з інтерв’ю упорядник В’ячеслав Левицький, найкраще визнання його праці — коли закохані гулятимуть цими київськими маршрутами з примірником «Доктора Серафікуса». Тож приємної мандрівки!