Перед початком Першої світової війни, разом із якою вибухнуло чимало противенств у політичному та соціокультурному бутті, в європейській інтелектуальній думці загострилися дебати про суперечливу роль конвенційних установлень яко непорушних принципів, якими люди тисячоліттями звикали керуватись у своєму існуванні. З кінця ХІХ століття найвідомішим збурювачем подібного роду незручних запитів, а заразом і найбільшим емансипатором життя, був Фридрих Ніцше. На його переконання, людство втрапило до своєрідної пастки, заклавши такий устрій цивілізації, що, з одного боку, дає змогу вирватися з дикого царства природи, а з іншого — спричинився до суттєвого притлумлення біологічних інстинктів, ослаблення котрих і посилило в людині здатності репресувати саму себе.
Україна не стояла осторонь у цій дискусії. Про одну з них писав політичний діяч і публіцист Павло Христюк у розвідці «В. Винниченко і Ф. Ніцше», опублікованій в «Українській хаті» (1913). Ремствуючи на недостатню розвиненість української філософської традиції, автор наполягає, що провідні ніцшеанські тези зуміла продовжити наша література, тоді як яскравим виразником цих тез є Володимир Винниченко. Саме в його творах гостро постали неспокійні питання про призначення моралі чи бунту проти традиції. Христюку видавалося, що підхожі розмисли мали б завершуватися розробкою вартостей, які принаймні надовго ставали б визначальними. На перший погляд така вимога цілком закономірна. Пригадаймо, як у часи Відродження, коли постає новий образ людини, в літературі з’являється чимало творів утопічного спрямування, що подають ідеал оптимального влаштування суспільства. Щось подібне можна було спостерігати й на зламі ХІХ і ХХ століть. Адже навіть Ніцшева концепція «надлюдини» — теж утопічний орієнтир, а не рецепт для буквального втілення.
Творчі підходи Винниченка багато критикували. Скажімо, Сергій Єфремов характеризує його експерименти яко безталанні «намисли» або «намул». Ба більше, читача зачіпали «порнографічні» зображення. Та Христюк не поспішає приставати до подібних оцінок. У нього не викликає сумніву щирість прагнення Винниченка дати собі раду з питаннями старої моралі. Підкреслимо ще раз, у центрі цієї проблеми зароївся конфлікт між індивідом і колективом. Одначе новочасна західна філософія зрідка вибухала рецидивами індивідуалізму. Воно й не дивно, на патерналізмі такого штибу не збудувати загальної системи.
Отже, Христюк показує, що в ідеалізмі (почасти Русо, а більше Кант і Геґель) і в соціально-матеріалістичній доктрині (Конт, Спенсер, Маркс), однаково йшлося про побудову теорії спільного раювання на прикладі обговорення таких понять як спільна воля, моральний прогрес, вічний мир, універсальна суспільна організація та порядок, соціальний оптимізм або виробничі відносини тощо. Зрештою, згадані теорії так або ж овак орієнтувалися на рівновагу, злагоду, гармонію. Проте в світі ставало годі зігнорувати потреби індивіда. Бо загальне не мало переважати окреме. На цьому неодноразово наголошували К’єркеґор, Шопенгавер і Штирнер, а надто — Ніцше. Одначе система моралі, чи байдуже як називати її еквіваленти, не часто добачала в індивіді посутнього дієвця. Бо все ж не варто забувати, що спільноти виникали не одразу. Їх складали одноосібні індивіди. Певна річ, одиниці спочатку були недостатньо розвиненими, ба більше, не могли вижити поза колективом. Але проблема, яка, до речі, знов актуальна тепер, якраз і полягає в тому, щоб узгоджувати колектив із індивідом, а не підпорядкувати першому другий або навпаки.
Читайте також: Спорожнілі форми
Як же мала би виглядати нова мораль, аби врівноважити колектив і потреби індивідуальності? Ніцше, котрому ніколи не були до вподоби жодні соціальні вирівнювання, обстоював думку про змагання до могутності. Звісно, нічого унікального не знайдеш у твердженні «хто сильніший, той і правий». Але не в цьому суть, іншими словами, вона не в буквальному сприйнятті заклику когось упосліджувати. Справа в тому, що кожен індивід є повновладною одиницею, спроможною посильно вплинути на засади розвою культури. Унікальні створіння могли би докладати зусилля заради створення такого осередку сили, що підохочує не скніти, не нидіти, не сліпо підпорядковуватися, а братися за справу довершення себе та власного світу. Спочатку на індивідуальному рівні, а потім і загальному. Задля цього необхідно регулярно переглядати цінності, що сприятимуть утвердженню осібної й обопільної сили, не доходячи до викривлених форм, як-от зажерливість або захланність.
Це справа творча й аж ніяк не механістична. У ній легко скотитися до штовханини ліктями за право вибороти собі місце під сонцем. І Христюк окреслює цю складність у такий спосіб: особа сповна здатна помічати недоладності життя, проте часом аніскільки неспроможна закласти нові цінності чи принципи, навіть якби того сильно хотіла. Його закиди Винниченкові зводяться саме до того, що літераторові не вдалося запропонувати чогось абсолютно довершеного, вивіреного, непорушного. В цьому, знову таки, чується вимога Нового часу: хотіти доконаної форми життя, коли більше непотрібно буде нічого вигадувати. Треба зазначити, що від нинішньої інтелектуальної думки часто-густо вимагається того самого — чергової системи, нового «-ізму» до втілення. Та в цьому, судячи з усього, й полягає найбільша халепа. Будь-які пропозиції неодмінно грішитимуть недосконалістю, а в якийсь момент усе одно не пройдуть випробування часом. Отже, вимагати від мислення, щоб у ньому застигали якісь остаточні форми, нема ніякого сенсу. Це чергова утопія. До слова, Винниченкові не бракувало спроб удаватися до фантастично-утопічних побудов. Згадаймо, хоча б, його «Конкордизм». У кожному разі, філософське, і не тільки, осмислення навряд чи мусило б закінчитися універсальною системою. Все навпаки: воно — сукупність спроб уникати чогось остаточного, бо покликане постійно винаходити засоби подолання стану безвиході. Для цього й потрібна переоцінка цінностей, а першим у суспільстві, хто реагує на потребу щось змінити, є той таки винахідливий індивід.
Винниченко, насамперед у своїх ранніх творах, щоразу розгортає своєрідну лабораторію з осмислення ситуацій потрапляння у глухий кут. Йому нерідко властиво гіперболізувати карколомні людські стани, показуючи їх навіть у дещо непривабливій формі. Водночас, художня творчість не конче має бути засобом прямого вирішення певної проблеми. Вона підносить її до екстремуму, щоб увиразнити ще більше, змушуючи людину перейнятися нею персонально, а не пасивно чекати на поводиря чи єхидно насміхатися з того, хто таки візьметься за її вирішення.
У багатьох своїх творах Винниченко працює з тезою «чесність з собою». Христюк уважає, що це вислід ніцшеанської думки, котра зводиться до постулату «все дозволено». Та це не зовсім так. Навіть у творах Достоєвского, котрому найчастіше приписують цей вислів, його не знайти саме в такому формулюванні. Втім у Винниченка «чесність з собою», скоріше за все, означає намагання поставити перед особою з усією очевидністю питання вибору та зрозуміти, чи самостійний індивід у своєму житті, а чи продовжує перебувати під зовнішнім примусом (колективу, моралі, традиції). Тобто це не вседозволеність, а налаштування на рефлексію. Інша річ, що цей принцип дещо прямолінійний, адже людина не завжди може бути чесною з собою, бо вряди-годи вчиняє несвідомо чи з якоїсь причини схильна виправдовувати себе, не будучи самокритичною до кінця. Нарешті, здатна до самообману, бодай і ненавмисне. Зовсім інше питання: як усьому цьому запобігати?
Читайте також: Проміжні стани
Якщо говорити про частку Ніцшевого впливу на принцип «чесності з собою», то впору згадати словосполуку «нечисте сумління». Сумління, вважає Ніцше, це чинник моралі, який запроваджено з метою засудити імпульсивні чи вольові прояви людини. Кажучи інакше, совість — це такий собі цензор, якому відведена репресивна функція культури проти природи. Будь-які спроби ухилитися від моралі затавровані як зухвалі й егоїстичні, а як наслідок — злочинні. Хто волітиме уникати контролю — тому й притаманне нечисте сумління. Проте Ніцше не зупиняється й обертає цей концепт навспак: той, хто закидає грішнику нечисте сумління, скажімо, мораліст або святенник, і сам часто-густо грішить нечистим сумлінням, адже звинувачує інших заради влади над ними.
На Винниченка явно вплинули ці міркування. Та його герої, а надто, коли вони випробовують себе на сексуальному поприщі, практикують силу й опираються моралі, ніколи не перетворюються на тривіальні втілення ніцшеанської доктрини. Вони здебільшого символізують доведену до крайності думку німецького філософа. Спостерігаючи за ними, неважко переконатися, як легко заплутатися, бездумно вдаючись до принуки, як недовго пуститися берега, впадаючи в самооману, думаючи, ніби вхопив Бога за бороду і тепер правитимеш світом. Далебі, Винниченко показує першопрохідників у справі нової моралі. Його персонажі — це такі собі відчайдухи, котрі крок за кроком просуваються по мінному полю викликів цивілізації. Вони більше схожі на сталкерів, які виявляють нові цінності, котрі ще належить осмислити.
Хай там як, а роль індивідуальності величезна, коли йдеться про потреби й прояви унікальної особистості, про її спроби зреагувати на випробування та намагання у чомусь обмежити життя. Втім усього цього зовсім недостатньо, якщо індивіди не перейматимуться цінностями спільноти, жодним чином не запобігаючи тиранії окремості.