Дорога на Оріхів з боку Гуляйполя зазвичай порожня. Сюди мало хто їде, бо небезпечно. Лише якщо дуже треба. Всього за кілька кілометрів лінія фронту, тож прильоти тут звичне явище. По обидва боки дороги дбайливо засіяні й оброблені поля соняшника, пшениці. Хлопці, які працюють на цій ділянці, стверджують, що навіть на лінії зіткнення, де постійно тривають бойові дії та чигає смертельна небезпека, поля також засіяні й оброблені, бо в місцевих фермерів жоден клаптик землі не повинен пустувати.
Ми летимо на максимально можливій швидкості, стишуючи хід лише на великих свіжих вирвах від мін чи снарядів. Наш детектор дронів практично не замовкає. Постійно пищить, повідомляючи, що зовсім близько над головою висить ворожий безпілотник. Детектор вміє визначати тип дронів, тож ми знаємо, коли нас сканує розвідник, а коли пантрує камікадзе. Тоді вмикається РЕБ і максимально витискається газ.
Вдалині якісь люди акурат посеред соняшників розставляють бетонні пірамідки, прозвані в народі зубами дракона. У полі жне пшеницю комбайн. Уздовж дороги то тут, то там з’являються побиті хати чи машини. Але сказати, що ці місця геть безлюдні, буде неправдою. Хтось, звісно, виїхав подалі, та багато людей ще залишається. Живуть своїм звичним життям, наскільки це, звичайно, можливо в таких умовах. Побачивши військову машину, хтось приязно махає рукою, хтось лише проводжає поглядом.
Козацький Оріхів зустрічає нас руїнами. Уже на травень 2023 року, за даними місцевої влади, тут обстрілами було зруйновано 80 % будинків. А скільки ще після того орки насипали КАБів, годі й порахувати. Під час торішнього невдалого контрнаступу на південь у містечку й околицях були зосереджені наші основні сили, які мали проривати фронт, тож ворог регулярно, ціле літо, обстрілював і бомбив Оріхів. Тепер у містечку вже, мабуть, не залишилось жодного непошкодженого будинку, але там попри все ще живуть люди, в гості до яких ми і їдемо.
Вважається, що Оріхів заснований козаками-втікачами після знищення російською царицею Єкатєріною II Запорозької Січі 1775 року, але насправді поселення виникло раніше, коли, за легендою, козак Лиско поставив на правому березі річки Кінська свій зимівник. Згодом сюди потяглися переселенці з Полтавщини, Чернігівщини та всього Запоріжжя, приїхали німці-колоністи меноніти, Оріхів розцвів, розрісся й першим на території сучасної Запорізької області набув статус міста. Козацький дух тут ніколи не занепадав, попри все, тому цілком логічно, що в часи Визвольних змагань початку XX століття Оріхів став центром Махновського руху опору, а нині стійко протистоїть навалі кацапських орків. Прорватися сюди з весни 2022 року вони так і не змогли, і містечко не зазнало окупації.
До війни тут проживало 14 тисяч мешканців, нині ж за оцінками місцевих залишається менше за тисячу — людей вісімсот. «На нашій вулиці, окрім мене з чоловіком, ще дідусь із бабусею живуть, — розповідає тьотя Тая, мешканка Оріхова, — і ще один хлопець, але він то тут, то в сусідній Преображенці, у нього там господарство». З минулої весни жінка роздає гуманітарку на своєму кутку, тому добре всіх знає. Каже, що взялась за цю місію після того, як їхній квартальний був поранений під час прямого попадання в хату й виїхав з міста. «Отримувала гуманітарку на всю вулицю. Тоді було більш як 30 людей. А тепер у моїй локації сім. Шість звідси і одна бабуся із сусідньої вулиці. Там трошки більше людей, але вона попросилася до мене. Як втишиться, люди, звичайно, приїжджають: городи посадили — поїхали, приїхали — просапали, жуків потравили».
Коли в околицях велися активні бойові дії, подружжя змушене було ховатися в підвалі. Перенесли туди ліжка, поставили буржуйку. Але «з осені стало трохи легше, коли ці КАБи перестали до нас долітати, — каже тьотя Тая, — то ми з того часу в підвалі майже не були. Чоловік у времянці спить, я в хаті. Як дуже шумно, в підвал біжимо. Так і живемо».
Ні газу, ні світла в Оріхові нема. Щоб упіймати хоч якийсь зв’язок, жінка вилазить на високу драбину, приставлену до будинку. Іноді, коли дуже жарко й треба полити город, чоловік вмикає генератор і качає зі свердловини воду. Город, до слова, у Таї зразковий. На маленькому клаптику землі біля хати вона примудряється садити все, що лиш можна вигадати. Усі грядки прополені, ані травинки. «Ми трошки прикрили помідори, щоб не горіли, — показує свій город жінка, — часник уже після свят треба викопувати. А картопля погана. Вроді підливали, а попробували копати — горох».
Тая каже, що харчів родині вистачає. «Отримуємо гуманітарку, та й хлопці приїжджають завжди з гостинцями». Хлопці — це вояки батальйону «Волинь» Української добровольчої армії, які жили в сусідній хаті влітку 2023 року, коли відбувався контрнаступ.
Попри значні руйнування в Оріхові досі працюють два магазини, поліція, військова адміністрація, «риночок збирається трошки, — каже Тая, — хто залишився з підприємців, торгують. І овочі, і продукти, і риба. Укрпошта працює в нас, там дві дівчинки молодці такі».
Ну а якщо треба кудись виїхати, то маршрутки на Запоріжжя йдуть. Головне — до них добратися… Перебіжками…
Здавалось би, що робити в місті, де немає ні газу, ні світла, все зруйновано? Та роботи вистачає. «Інколи, як вийдеш зранку то ввечір аж зайшла в хату, — каже жінка й показує цілу розкладку сушених вишень, — трошки на городі попрацюєш, є крілики, десь у сусідів вікно вирвало вибуховою хвилею — пішли забили, де можу, скрізь квіти саджу. Є що робити».
Чого ви не виїхали, питаю. Тут же небезпечно. Може щомиті прилетіти. «Як вам пояснити, — каже жінка, — Я хочу буть вдома. Чого я через цих блядських кацапів повинна десь по світу шукати собі пристановище? Не хочу. Не хочу я нікуди. От скільки моїх друзів, знайомих виїхали, та майже всі, то від кожного чую: “як я хочу додому, як мені тут погано”. От я не хочу цією ностальгією маятись. Я вдома. Тут мені кожна квіточка моя усміхається. Вийшла, до деревця забалакала, до собаки. Ми відчули себе потрібними тут. Залишились коти, собаки, які нікому не треба. Я їх всіх підгодовую. Оцей мій, — показує, — була в мене ще такса, загинула. Той, що біля воріт, пристав до нас, отут з хати люди виїхали, але він так залишився, і я кормлю. На тій вулиці ще один. Якісь приходять поїсти собачки, а якісь у дворах сидять. Я ходжу їх годувати. Потім хлопчики біля нас поселилися, взагалі стали як діти мені. Я їх так всіх люблю. Чоловік каже, як ти всіх запам’ятала не тільки на позивні, а ще й кого як звати? Вони самі не знають, кого як звати, а я знаю».
Поки говоримо, десь за містом чути вибухи. Один, за якийсь час — другий, третій. «Як воно часто, то звикаєш, — каже тьотя Тая. — Не могла уявити, що так буде. Уже як почалося, не могла зразу повірити. У нас є друг сім’ї, живе в Києві. І от він подзвонив мені о шостій ранку, я ще спала, каже: Тая, війна. Я кажу: Саш, лягай спи, тобі щось приснилося. А він каже: у нас танки. І я так якось сіла різко, не можу нічого зрозуміти. Як, чого?»
В Оріхів кацапи не зайшли. Вдалося зупинити за кілька кілометрів південніше, але місто постійно зазнавало обстрілів. Тая каже, що, коли усвідомила, що орда, яка насувається з півдня, може захопити її Оріхів, «з глибин душі піднялась така ненависть, що я навіть не підозрювала, що вона така є, що може така бути». Почала допомагати хлопцям з тероборони, які тримали позиції довкола міста. «Ми їм їсти, чай, тому що на початку в них не було нічого. І намети збирали, у кого були, і матраци надувні. І одяг прали. Дощі в ту зиму, коли війна почалася, великі були, хлопці мокрі всі. Тоді в нас ще світло було, і подружка, яка в мене жила (потім виїхала, бо діти малі боялися), це перепирала машинкою, по батареях отут скрізь все пересушували. А коли отам на Харківському напрямку погнали їх, прям така ейфорія була, от молодці наші».
Тая каже, що їй дуже образливо чути, коли таких, як вона, що залишилися на своїй землі й переживають усе лихоліття вдома, називають ждунами. «Колись приїхала знайома і каже, що зустріла з нашої вулиці дівчину, яка сказала: ой, ті оріхівці, сидять там, ще щось і вимагають, то їм світло давай, то їм воду давай, одні ждуни. Так було боляче… Я оце скільки років уже прожила і все одно вірю, що хороших людей більше. Не можу сказати, що в нашому оточенні є такі люди. Не хочеться вірити».
Коли закінчиться війна і Україна звільнить всі свої загарбані ворогом території, тьотя Тая поїде на море. «Так хочеться, — усміхається жінка, — і ще навчуся кататись на роликах. Була колись така мрія. Приїжджайте, коли будете близько,— каже на прощання й усіх по черзі обіймає, — на драники приїжджайте. Буду чекати!»