Вища освіта в Україні має багато проблем. При їхньому обговоренні традиційно лунають тези про низьке фінансування, відсутність справжньої автономії університетів, неконкурентність, різні умови для державних і приватних закладів вищої освіти тощо. Останнім часом додається також вплив війни, відтік молоді за кордон, низькі горизонти планування. Однак особисто мене бентежать інші моменти.
Насамперед імітативність вищої освіти. Часто про освіту як таку не йдеться, натомість ми маємо набір ритуалів і формальностей, які «відбувають» для отримання диплому. І в цю гру грають двоє: і заклади освіти, і студенти. Перші роблять вигляд що навчають, другі – що навчаються. Імітація викладання базується на імітації науки. Посади викладачів (професори, доценти) є науково-педагогічними. Тобто доцент чи професор мусить бути ефективним науковцем, який на основі свого наукового доробку створює навчальні дисципліни, котрі включають у відповідні освітні програми.
Натомість поширеним є явище, коли викладач «захищений» в одній сфері, а читає студентам щось геть інше. Навіть тоді, коли мова йде про власний доробок, це часто зовсім не наука, а набір слів. Окремі галузі (наприклад, педагогіка), здається, взагалі не здатні спродукувати нічого, крім системного плагіату чи псевдонаукової маячні. При цьому автори отого всього є успішними з точки зору кар’єри, масово готують подібних собі учнів, які засвоюють відповідну «етику».
Імітація стає нормою. Скажімо, масового поширення набули так звані заочні закордонні інтернет-конференції. Фактично, викладачам пропонують купити сертифікат, де буде зазначено про участь в конференції десь у Бостоні чи Дубліні. Тут головним є не рівень дискусії (її як такої немає), а випадково обране місто, в якому нібито було «зроблено доповідь».
Здавалося, що для нормальних людей такі практики аналогічні до «заочного відпочинку» десь на Карибах (чи «заочної вечері) та їхня абсурдність зрозуміла. Але ж ні, університети виставляють цей абсурд на своїх сайтах як зразки досягнень у стилі «Наші викладачі презентували свій науковий доробок у Великобританії», або «Студенти представили свої вагомі здобутки в Канаді». Тобто нормою стало брехати не тільки іншим, а й самим собі.
Імітація призводить до того, що вища освіта є лише рядком у біографії, але вона направду не дає не те, що фахових знань, а й бодай системних уявлень про світ: про те, як працює держава, чому треба платити податки, що таке доказова медицина. Людина може мати кілька магістерських дипломів, однак світ для неї так і не розчакловано. Панує конспірологія, відсутні критичне мислення й уміння застосувати елементарні знання для роботи з інформацією. Яскравими симптомами цього є сьогоднішні поширення російських вкидів про нібито «експорт» електроенергії, колишні заворушення у Нових Санжарах чи вже свіжі події у Космачі, Ворохті, Полтаві. Це означає, що освіта не виконує своє функції, вона занадто орієнтована в минуле («наші славні традиції») та не встигає за сучасними запитами, попри тези про «новації», які звучать у рекламних кампаніях закладів вищої освіти.