Спека неймовірна… Про таку спеку, коли була дитиною, часто казали — асфальт плавиться. Тоді у цю пору в повітрі витав пряний запах жнив, чутно було гуркотіння комбайнів, а від духоти рятувалися у власноруч змайстрованих літніх душах. Знаєте, таких, де воду заливаєш у бочку і чекаєш, щоб хоч трохи нагрілася, так би мовити стала літньою…
«Тільки ж усю воду не вилийте», – просила бабуся. А нам абищо, плескалися досхочу. Діти є діти. «А тато й холодної з криниці візьме, – думали собі. – Це ж літо, нехай загартовується».
Нині, йшовши на роботу, знову пригадала вислів «асфальт плавиться». Враження, що ноги грузнуть чи ступають у щось м’яке. Хотілося б сказати, що лечу на хмарах, але ні — тільки йду по розпеченому асфальту.
Люди ховаються у закладах. Хто шукає кондиціонер, хто холодну каву чи склянку лимонаду. Хто поспішає додому, щоб охолодитися відром крижаної води із ставка, або криниці. І я не жартую, раптом що. На думку Данила Гетманцева, саме так можна пережити нинішню спеку. Цю пораду можновладець опублікував у своїх соціальних мережах кілька днів тому. Щоправда згодом видалив її. Тим не менш, на тлі відсутності гарячої води впродовж останніх двох місяців (раптом що, говорю за свій район) подібні поради стають дедалі актуальнішими.
«Ну куди, ну куди зараз я її візьму? На 18 поверх? Без води? Без світла? Ні, ти не розумієш. У селі дитині зараз буде краще, ніж тут», – проходячи повз, чую від жінки, яка вийшла з банку. У руках тримає невелике віяло з надією, що воно хоч якось зарадить пережити цю спеку.
Нарешті ввечері українців рятує дощ.
Раніше за спекотної погоди хотілося б ближче до води. Але нині наші можливості, на жаль, обмежені. Зокрема, якщо говорити про море в Україні. Усе частіше задумуєшся: цікаво, а як зараз в українському Севастополі, Євпаторії, Бердянську, Лазурному, Залізному Порту, Скадовську? Чи не кожен українець у минулому відпочивав на цих курортах. Нині міста окуповані, й що там твориться, можна тільки здогадуватися…
Якогось літа, до повномасштабної війни, з сестрою відпочивали у Запорізькій області. Були на авто і це виявилося величезною перевагою. Щодня новий пляж: щоб людей поменше, пісок чистіший, а вода прозоріша. Одного дня поїхали у Бердянськ. Пам’ятаю це відчуття, коли їдеш, їдеш, а припаркуватися ніде. Гаряча пора — липень. Людей не перелічити, з усіх куточків України. Столик у закладі забронювати неможливо. Черга перед входом розтягується до входу в інший заклад.
У той день придбали квитки в аквапарк у Бердянську. Перед цим прочитали у мережі, що він чи не найбільший в Україні. Як спогад про відпочинок привезла звідти фотомагніт — щаслива лечу з гірки, й нехай, що обгоріла на сонці. Тоді й думки не було, що за 10 років не зможу приїхати сюди знову.
«Мам, хочу туди. Також так хочу», — каже днями син, побачивши фото на холодильнику. «Де це ти?», – запитує.
«Це Бердянськ, наш Бердянськ. Поїдемо, обов’язково, як тільки ворога виженемо з нашої землі».
«І тут ті кляті москалі», – відказує мені.