У ХІХ столітті перебіг багатьох хвороб намагалися скорегувати лагідним підсонням: море й кипариси мали стати універсальною латкою, що легко притуляється до зрешечених хворобою організмів. Цієї думки дотримувалися й лікарі письменника та педагога Олександра Кониського, який у жовтні 1895 року, їдучи потягом з Києва до Криму, снував недобрі думки не лише про стан власного здоров’я, а й про «шмат гнилої ковбаси» — і річ не в тому, що йому не пощастило з підвечірком: просто цей «шмат» — метафора наживки, на яку клюнули деякі народи, відмежувавшись від своїх, так би мовити, некультурних предків. Бо, як уже на власні очі пересвідчився подорожанин, культура, яку Росія буцімто принесла на півострів після 1783 року, виявилася не більше ніж насильницьким обрусєнієм з винищенням усього, що цьому обрусєнію опирається. А опиралося направду багато, оскільки за своєю природою Кримський півострів є, словами Олександра Кониського, «довговічною лабораторією», де «перемішувалися й фільтрувалися» різні етноси, щоб зрештою видати на-гора не лише історію етногенези, а й генезу особливої толерантності.
Саме із цієї позиції свою працю «Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху» створювала й історикиня Гульнара Абдулаєва.
У її фокусі не конкретний народ, а територія Криму, тобто дослівно «плавильний котел», де поміж моря, гірських садів-чаїрів і степів поставали й розплавлялися могутні держави, що й самі воліли б мислити себе казаном, а стали всього лише булькотливим матеріалом.
Зрештою, список вийшов вельми розлогим: «античні міста-держави, Пізньоскіфське й Боспорське царства, частково Хозарський каганат, князівство Феодоро, італійські торговельні факторії, Ординський улус, Кримське ханство», а також Російська імперія та СРСР.
Крим, 1920-ті. Фото з етнографічної експедиції Усеїна Боданінського
Хронологічні рамки нарису Гульнари Абдулаєвої преширокі: від доісторичних часів і аж до сьогодні. Зокрема, однією з точок відліку є перетворення прісного озера, яке ми нині називаємо Чорним морем, на солоноводне. Історики окреслили цей процес як Чорноморський потоп. Теорія така, що за часів неоліту льодовики почали активно танути, і величезний огром води, досягнувши Мармурового моря, перелився через сідловину Босфору. Від середземноморської солі вся прісноводна флора й фауна загинула, надалі утворивши на дні багаті запаси сірководню, що й дав новонародженому морю відповідний колір, назву й мертві глибини: відтепер на дно як ойкумену могли претендувати лише деякі найвитриваліші бактерії.
Смутними римами до цього видаються події подальшої історії, зокрема ХХ століття, коли радянські війська, відступаючи під час Другої світової війни, не обмежувалися тактикою випаленої землі, а й ґвалтовно напували Чорне море масандрівськими та магарацькими винами й бренді, які чомусь ні за що не мали дістатися німецьким солдатам. Або ж коли вже німецьке командування під час відступу вивозило з Криму цінні артефакти й останній із кораблів («Лєріс») потрапив під бомбардування та затонув, ніби кримські береги не хотіли відпустити втікачів із награбованим (певно, така собі інверсована легенда, у якій не людина чи звір перетворилися на фігурну скелю, а навпаки — камінь ожив і потягнувся руками). Хімічного складу моря ці підношення, на відміну від середземноморських вод, авжеж, не змінили, а проте з кожним подібним епізодом підвищувалася густота історії, що й фіксує Гульнара Абдулаєва.
Прикметно також, що ця густота впливає і на пропорційність змісту книжки, що сама по собі є, на диво, стислою: всього 214 сторінок — мовби кримська веранда, обплетена виноградом, де господиня, ставлячи каву й колотий цукор кесек шекер, говорить неспішно, але стежить за тим, щоб не знудити гостя.
Портрет Ісмаїла Гаспринського
Левова частка цієї розповіді припадає на племінні союзи й державні утворення доби античності й Середньовіччя, уже коротше мовиться про Кримське ханство й відносини із Запорозькою Січчю, далі — ще одна широка панорама російської окупації ХVIII століття й знову пришвидшення — так, що, наприклад, відродження національної культури ХІХ століття тут представлене крізь призму лише одного подвижника — громадсько-політичного діяча, педагога, творця легендарної кримськотатарської газети «Терджиман» Ісмаїла Гаспринського. Його внесок в історію киримли, безсумнівно, неоціненний: Мустафа Джемілєв в інтерв’ю Ґульнарі Бекіровій розповідав, що «Терджиман» зберігали поруч із Кораном і колись юний Мустафа навіть непомітно витягнув один випуск із підшивки Ташкентської публічної бібліотеки, щоб стужілий за домом батько зміг бодай доторкнутися до нього й показати на дуа всім знайомим. А проте варто зважити на те, що цей розділ усе-таки дуже вирізняється з-поміж інших, де оптика налаштована не на окремі особистості, а на великі людські маси та їхню взаємодію.
Загалом видається, що розділи ХХ–ХХХІІ, тобто від першої російської окупації Криму 1783 року й до окупації 2014 року, — це висаджені на монументальній скелі кримські сосни, що купно тримають породу, але аж ніяк не є головними героїнями. Цією «горою» є перші дев’ятнадцять розділів, на які частково вже можна було натрапити в попередній роботі Гульнари Абдулаєвої «Кримські татари. Від етногенезу до державності». Тому якщо ви проґавили цю книжку, то це той рідкісний випадок, коли гора повторно приходить до Магомета-читача. Знову бачимо історичний пейзаж із першими виноробнями таврів, амфорами еллінів, скіфськими курганами, половецькими бабами («балбали»), венеційськими й генуезькими торговими домами, ханським монетним двором у караїмській фортеці Кирк-Єр чи кварталами кримчаків — отже, кожна окрема частина присвячена певному етносу та його впливу на загальну картину півострова.
Буквально дослівно перенесені й оповіді про три субетнічні групи киримли та короткі описи їхнього побуту, що від того, може, трохи втрачають у новизні, але аж ніяк не в інформативності. Гульнара Абдулаєва дуже якісно й речево (бо часом на прикладі цілком конкретних предметів!) пояснює, як між собою різняться стилі життя горян (орта йолак), степовиків (ногаї) і мешканців південного узбережжя (яли бойлу): наприклад, яке варення вважається найвишуканішим у горах (спойлер: горіхове й трояндове), чому ногаї ставлять найвищі паркани довкруж своїх осель або де корабельники з яли бойлу будували судна.
Ці спостереження особливо цінні ще й тому, що, як зауважує авторка, нині вже не йдеться про чистоту родів і традицій окремих груп: якщо до радянської депортації шлюби укладали в межах конкретної спільноти, то після 1944-го всі сили були спрямовані на збереження народу як такого, тож орта йолак, ногаї та яли бойлу почали змішуватися.
Важливо й те, що нова книжка Гульнари Абдулаєвої вже більше зорієнтована на середньостатистичного українського читача, що оприявнюється навіть на рівні приміток. Наприклад, у попередній праці авторка під час опису системи освіти киримли додатково не пояснювала, що таке мектеби (мусульманські початкові школи), зате на 177-й сторінці скеровувала віз чумаків у примітки, щоб розтлумачити, що це солеторговці. Натомість в «Історії Криму…» відчувається зовсім інший підхід до коментування — більш систематичний і доцільний щодо вибору об’єкта коментаря. Від цього суттєво виграє́ якість викладу.
Окрім цього, «плавильний котел» Криму не витає тут екзальтованим метеоритом у космічному вакуумі, а інтегрований у загальну історію України. Це й описи воєнних і політичних союзів поміж материковими українцями та мешканцями Криму, і аналіз поширених упереджень. Тож поруч із розвінчуванням зовнішніх історичних міфів (незмінним генератором яких, як можна здогадатися, була Росія) важливим завданням цього нонфікшну є й боротьба з міфами внутрішніми, що зокрема стосуються дражливого питання работоргівлі. Бо, як пише Гульнара Абдулаєва, хоч під час набігів киримли й могли брати ясир, а проте бранці були потрібні для викупу, а не для рабства: якщо ж грошей не було, через п’ять-шість років полонений отримував свободу і міг або повернутися за Перекоп, або лишитися в Кримському ханстві (у цьому разі колишній невільник отримував власний земельний наділ, щоб на рівних умовах з іншими членами спільноти провадити господарство). На цьому моменті так і проситься згадка про оповідання «Помста» Віктора Домонтовича, де якраз із фірмово глибоким психологізмом описано подібний прецедент: кримські бранці, яких звільняють запорозькі лицарі під проводом Сірка, хочуть повернутися назад, на свою нову батьківщину, де вони вже встигли посадити перші яблуні, себто й самі пустили корені. Ви можете спитати: а як же Кафа? А Кафа — це насправді «бізнесцентр» генуезьких купців, що й були основними работорговцями. Отакі от справи.
Алупка на літографії від видавництва Еміля Берндта
Тож такі історії підсилюють основну думку книжки: ми маємо бути уважнішими одне до одного, а не довіряти байкам «сусідів». Гульнара Абдулаєва не грає в якбитологію і не ворожить щодо майбутнього: дослідниці йдеться про те, що все, що ми можемо зробити, — це проаналізувати помилки минулого й більше їх не припускатися. До таких прорахунків можна записати й доволі інфантильне ігнорування «червоних прапорців» з боку Росії та її загарбницької політики, адже анексію півострова планували задовго до 2014 року. Та, окрім гіркого усвідомлення постфактум, нам усім потрібні фактологічний розбір і фахова рефлексія. Саме це авторка пропонує читацтву. Не без недоліків, звісно. А проте «Історія Криму…» — книжка важлива в багатьох сенсах: як у сфері науково-популярної літератури, так і в згуртуванні людей, що провадять спільну боротьбу.