— Я з жахом і соромом щойно відкрив для себе, що нас, поетів і навіть прозаїків Охтирки, не цікавить життя, — розказує один з них.
Днями його брат, фермер-початківець, запитав, почім нині земля в районі, як вона продається й купується. Він хотів дещо уточнити, бо збирається продати частину своєї і не прогадати. До брата звернувся тому, що той, бачте, інтелігенція. Кому ж знати усе таке, мовляв, як не йому.
— І тут я відкрив, що нічого про це не знаю. Нічого! Брат дуже щиро мене запитав: «А що ж ти тоді знаєш?».
Після цього поет узявся опитати майже всіх видатних поетів і прозаїків Охтирки, і так до нього дійшло, що вони компетентні — принаймні, за їхніми словами — у всьому, крім вітчизняної економічної політики як такої.
— Нічогісінько не знають! Громадяни називаються. Навколо стільки крадуть, користуючись цією політикою та війною, а вони, якщо й знають щось, так тільки загалом.
Він, звичайно, такої тепер думки, що стріляти треба спершу в крадіїв і отців відповідної економічної політики, а потім уже в бік ворога…
Мені важко було погодитися з таким вибором мішеней. Крадуть, користуючись війною, звичайно, багато. Але тих, хто заробляє на ній, усе ж таки більше. Як свідчить історія людства, таких рідко закликають розстрілювати. Закликав, наприклад, Лєнін. Щойно повернувся у квітні сімнадцятого року, здається, зі Швейцарії до Петрограда і перше, що зробив — пояснив, відкрив рідному народу, хто в усьому винен, а перш за все у війні. Це, мовляв, ті, хто добряче на ній заробляє.
— Що ж тут доброго — заробляти на війні? — каже поет, показуючи, що йому, як і всій Охтирці, а не тільки її митцям, важко дається господарський складник будь-якої війни. Постачання й ще раз постачання. Забезпечення війська всім потрібним. Виробництво всього, чого воно потребує, і чимало й зайвого, як водиться. А де виробництво, там і заробітки, і збагачування.
Поет не був би поетом, якби не зауважив, що деякі його київські побратими нічого не виробляють, а заробляють непогано. Краще, ніж до війни. Їх, мовляв, тепер зустрінеш на батьківщині — плачеш від радості. Не вилазять із-за кордону! Лекції, семінари, конференції…
Мені з таким його ставленням було важко погодитись хоча б тому, що принаймні частину зароблених там грошей київські-львівські-харківські знані бійці словесного фронту витрачають в Україні. Тобто стимулюють вітчизняного виробника. Дають роботу, заробіток своїм людям. Хіба ж це погано? Якби мене запитали, де б я волів бачити таку знаменитість: десь на передовій або навіть санітаркою у шпиталі чи в Німеччині на трибуні перед тамтешніми студентами або майстрами слова, я б навіть не сказав, а заволав: там, тільки там, за межами Неньки!
Але не зовсім солодка правда і в тому, що вони теж спеціалістки й спеціалісти з усіх питань, крім економічних. Ті, з ким знайомий, пояснюють: ми не ліземо не у свою справу, ми нічого в цій сфері не розуміємо.
Гаразд, кажу. А в екології, про яку так упевнено базікаєте, ви щось розумієте? Ну відверто! А в зовнішній політиці, про яку торохтите з ранку до вечора? А в соціології? А в спорті? А в історії? Ну будьте ви хоч раз чесні: зізнайтесь, що ви в будь-якій галузі знаєте й розумієте не більше, ніж в економіці. Річ просто в тому, що економіка, тобто головне в житті, вас не цікавить. Або ви вважаєте, що достатньо мимохіть сказати тільки одне: крадуть, гади, про народ не думають! І це в той час, коли навколо економічної політики точиться така шалена, така жорстока, така цікава інтелектуальна — і не тільки інтелектуальна, ось що важливо! — боротьба.
Один український економіст вважає, що Мілея Аргентині сам Бог послав і що Україні про таку Його милість треба благати й мріяти, а інший тихенько, але так, щоб усі чули, зауважує, що сей найвідоміший у світі сучасний ліберал при владі — ніякий не ліберал, а підробка, псевдоліберал, карикатура, пародія на ліберала. І, між іншим, від того, за ким із цих двох своїх синів піде Україна, залежатиме її доля. Ось що таке боротьба наукових напрямів, шкіл, філософій, просто уподобань. Із цією боротьбою не порівняти ніякі битви колишніх і нинішніх художніх партій.
Так, українські митці ледь не щодня затівають, або, по-їхньому, ініціюють, якусь загальну дискусію. Але годі чекати, що вони втягнуть люд у розмову про головне.
Майбутнє України залежить від двох політик: військової та економічної. Про першу помовчу, а про другу…
У Києві переводять тонни паперу (так, усе ще паперу!) на проєкти, звіти, довідки, доповідні записки ні про що й ні для чого. Хто хоча б краєм ока бачив ті сотні сторінок… Так, дехто бачив і тепер лікується від психічного зриву. Дехто — тільки не письменник, не поетка.
Про що ж це все свідчить — оця необізнаність митців, оця нестача інтересу до головного?
Тут можна вбачати своєрідний відгук на радянщину. Це негативне відлуння радянщини. Радянський «майстер слова» міг не знати нічого ні про що, але про промисловість і сільське господарство він був зобов’язаний знати все.
Спробував би не знати! З ранку до вечора всі газети, радіо і телебачення тільки про те й говорили. Про тонни добутого вугілля й залізної руди, про надої і врожаї, про виконання чи невиконання виробничих планів, про господарські відносини колгоспів і радгоспів з державою, про форми організації праці.
Був такий найповажніший жанр прози, як виробничий роман. У цьому жанрі час від часу з’являлися непогані твори, вони ставали подіями, щось на кшталт знаменитих «Аеропорту» й «Готелю» англійця-канадця Артура Гейлі. З українських мені зразу пригадується «Інтеграл» Івана Ле. Ось тоді прозаїки й поети, актори й художники — всі-всі були спеціалістами і з сільського господарства, і з гірництва, і з селекціонерства.
«Стоїть людина на баштані й дивиться на свій гібрид», — згадую рядок одного тодішнього поважного поета. Так він висловлював захват від чергового великого досягнення селекціонерів.
Та минула радянка — минуло й оце все. Літератори Охтирки полегшено зітхнули й уже тридцять років ловлять кайф від того, що ніхто їм не підказує, чим варто цікавитись найперше, не втлумачує, що їхнім головним персонажем має бути виробник, насамперед трудящий, тракторист і слюсар, потім їхній бригадир, потім директор заводу чи радгоспу, голова колгоспу з їхніми досягненнями, пропозиціями, міркуваннями й проблемами.
Поет зрозумів мене так, що я був би радий знову бачити (не читати, звичайно) безліч виробничих романів, повістей, п’єс і поем.
— Яке ж щастя, — каже він, — що ніхто нині не закликає, не змушує писати про «людей праці»! Усі ці виробничі романи були гівняними, перепрошую, одноденками, за які совпісатєлі продажні мали купу бабла. Разом з нашим Загребельним Павлом Архиповичем.
Про що писати, подумав я, — то, звісно, особистий вибір кожного, а щось знати… Знати — теж. Особистий.