Росія не може виграти цю війну. Попри значні ресурси й великі запаси м’яса путінська імперія нині — це неспроможна держава, недієздатна держава без майбутнього. Усі спроби Кремля якось перезапустити машину й наростити м’язи виглядають не надто успішними. Так, є певні просування на фронті, можливо, краще, ніж у нас, організовано виробничі процеси у ВПК, є неймовірні результати з промиванням мізків населення, але цього явно замало. Той мотлох, яким нині воює путінська армія, добре демонструє її «високотехнологічну потугу». Інша річ, що цього лайна в неї занадто багато. І мова не лише про танки, зліплені ще за Сталіна, яким чимало десятків років. Кремль може дозволити собі й надалі воювати в стилі Жукова, закидаючи теплим м’ясом противника, і йому за це нічого не буде.
Недоімперії вдалося тотально мобілізувати країну: політично, промислово, економічно, військово й навіть емоційно. Однак у цьому і є пастка.
Це занадто виснажує ресурси, які неможливо швидко відновити або неможливо відновити взагалі. Запаси старої зброї ще великі, проте з таким шаленим темпом утилізації їх вистачить на кілька років. Економіка попри санкції тримається, і ресурсів воювати наче достатньо, але й це не надовго. Занадто гігантські витрати на війну рано чи пізно обвалять цей молох.
Нині Росія як ніколи крихка, і це добре знають у Кремлі, тому й біснуються. Усі ці вимоги до України капітулювати й віддати окупанту відхапані ним території, усі ці ідіотські умови Путіна про якісь поступки для початку перемовин, уся ця миротворча активізація кремлівських маріонеток у світі, як-от Орбан, вказують на те, що Росія розуміє свою крихкість і нездатність воювати довго в такому темпі.
Тому вона просто бикує, як урка, якого притисли в кутку, намагаючись у такий спосіб викрутитись із важкої ситуації. Вона блефує, махаючи своїми іржавими ядерними ракетами. І вона залякує, демонстративно розстрілюючи дитячі лікарні в самому серці України.
Це все класика поведінки москаля, незмінна впродовж багатьох сотень років. Перевірений трюк, який не раз забезпечував кремлівським вилупкам перемогу в загарбницьких війнах. І нам тут важливо не зламатись і не піддатись на шантаж. Ми мусимо нарешті мобілізуватись і завдати удару у відповідь. Усупереч страхам і стримуванням партнерів, усупереч червоним лініям, які нам малюють. Ми просто зобов’язані нарешті відновити виробництво ракет, а такі можливості є, і бити у відповідь. По Москві, по Петербургу, по всьому, де їм найбільше болітиме.
Це війна на виживання. Вона не має іншого розв’язання, як знищення одного із супротивників — нас або їх. Хто сподівається, що поразка для України означатиме лише знищення нашої державності, помиляється. Москалі не залишать тут каменя на камені, вони вб’ють усіх і перетворять Україну на пустелю. Тепер вони точно знають, що українців неможливо перетравити, перевиховати й залякати ні репресіями, ні голодом.
Ґвалтуючи Бучу, вони чітко показали, що чекає на нас у разі непокори. А цілячись зранку в пік найактивнішої відвідуваності медзакладів високоточною ракетою по Охматдиту, попередили, які наслідки матиме наша поразка.
Цивілізований світ, на жаль, не спроможний до кінця адекватно оцінити ситуацію та втихомирити імперію терористів, хоч має таку можливість. Він допомагає нам не загинути відразу, проте не має відваги допомогти нам перемогти. Цьому є безліч причин і пояснень, але нам від того не легше. Врешті, вижити — лише в наших інтересах. І ми маємо зробити для цього все можливе.
Тому нині кожен має переглянути своє місце й роль у цій війні, від найбайдужішого громадянина до очільника держави. Досить красти, мутити схеми, торгуватися, конкурувати, втікати, боятися, викручуватись. Коли москаль покладе нас на лопатки, усе це не матиме значення й не допоможе. Усе це лише послаблює нас. Домовитись посередині чи навіть десь скраю вже не вийде ніколи. Ці терористи не договороздатні, вони не дотримуються домовленостей, показово зневажають міжнародне право, демонстративно розстрілюють полонених або відрізають їм голови. Але й боятися Росії не треба. Найбільше, що вона зможе з нами зробити, — це вбити. Проте саме цього вона й прагне і якраз це вже робить. Убивши її, ми, навпаки, отримаємо шанс на життя, а склавши руки, лише прискоримо власну смерть.
Нині Росії потрібен або наш страх, або хоча б час, щоб трохи наростити м’язи. І ми не маємо права дати їй ні одного, ні іншого. Особливо після того, що сталося в Києві 8 липня 2024 року, коли ці виродки показово й цинічно замахнулися на наших найслабших і найбеззахисніших громадян — хворих діточок, життя яких і без війни сповнене страждання й болю.