Це текст про мого діда, який не вписується в стереотипну картинку про «лагідного дідуся». Ми не були надто близькі, я не навідувала його за кожної нагоди, він мене теж. Дід Яник просто завжди був, існував десь там у районі Старе місто (Вінниця). До віку молодшої школи я навіть не мала чіткого розуміння, що він мій дідусь, а баба Ліна (його дружина) — моя бабуся. Придивилась я до нього ближче, коли ми із сім’єю приїхали до його дому перечекати перші тижні повномасштабного вторгнення. Тож цей портретний репортаж про мого діда Яника, його життя й таке дивне неусвідомлення війни.
Легковий автомобіль «черпачок», який належить моїй родині, не був створений для того, щоб набитим запасами їхати містом Вінниця в країні, де щойно оголосили воєнний стан. Їхати вперше такою мовчазною та одночасно «дзвінкою» дорогою. Поки що асфальтною.
Ми (я, батьки, подруга Яна) не говорили, бо точно не знали, що зазвичай кажуть одне одному з початком повномасштабної війни.
Натомість у голові паморочилось, нудота підступала до горла й у вухах дзвеніло від колективної напруженості, виру тривожних думок одне одного, очікування вибуху будь-якої секунди просто перед машиною і раптового падіння неба на голови всієї країни (це ж так відбувається, коли війна, правда?).
Будь-що із цього могло статись, якщо хтось зробить зайвий вдих у не точно розрахований момент. Тому «дзвінкою» була не сама дорога, а наші думки, породжені колективною напруженістю та страхом.
Брудне вікно машини з упевненістю солдата ставало на сторожі між тобою і таким же ворожим (тепер) світом. Але, як і належить свідомому воїнові, воно не приховувало від підопічних правди, а показувало її: рідні багатоповерхівки, блокпост 1, блокпост 2, метушня людей, метушня машин; вони теж бояться падіння неба на свої голови, тому тривожною траєкторією та поспіхом прямують до своїх будинків, машин, у яких можна отримати ілюзію безпеки в перші кілька секунд. Адже «укриття», де можна сховатися від мінливого неба, дає ілюзію контролю, безпеки, і тоді тривога відступає на ці декілька секунд. Як у дитинстві, коли вночі біжиш від туалету до кімнати в темряві, тікаючи від «монстрів», і нарешті ховаєшся під ковдру, де жоден «монстр» тебе точно не дістане. Та в дитинстві тривога повністю зникала аж, можливо, до наступної ночі. А 24 лютого ніхто не мав розкоші дозволити собі повністю заспокоїтися: за ті перші кілька секунд у «схованці» тривога поверталась і знову навертала людей у «режим виживання».
Дорога стала сірішою. Її пил і поодинокий (ще сіріший) щебінь почали хрустіти під колесами. Голови чотирьох людей у машині трохи піднялися. Навіть дивно, що не було чути звуку товстого битого скла, адже очі всіх пояснішали, погляд перестав бути скляним. Це все хрускіт сірих камінців під колесами. Їх чомусь було на цій дорозі більше, ніж у решті Вінниці. Він давав зрозуміти, що ми нарешті їдемо районом Старе місто. Небо над ним теж мало ще виразніший сірий колір з усеможливими градієнтами, плямами, візерунками. Люди тут не метушилися, машини не створювали тісних заторів. На вулицях було просто порожньо. Хіба що кілька жінок різного віку йшло з відрами до й від колодязя. Більш інтенсивне дихання пасажирів «черпачка» означало зменшення напруженості в повітрі. Тепер можна не вираховувати подумки вдалий момент для наступного подиху.
Вікно-воїн продемонструвало, що мешканці Старого міста живуть переважно в приватних будинках, мають власні городи, погреби, комори. Ідеально, коли війна починається зовні. Так місцеві могли дозволити собі контролювати хоча б внутрішню. Були навіть і такі, що в «палацах» іще радянських інтер’єрів проживали забуття й оману в цій староміській «Країні Оз». Мій дід Яник саме з таких.
Нарешті «дорога із сірим щебенем» привела нас до дідової хати в районі Старе місто, на вулицю Одеську, 20, — квінтесенцію сірості району, «палацу забуття». Обідраний, доволі високий паркан темно-зеленого кольору (таким зазвичай фарбують під’їзди в хрущовках і сталінках) і голі кострубаті гілки трьох старих яблунь, одного горіха й ліз винограду підкреслювали суцільну сірість пейзажів району, надто хати. Хвіртка зачинена. Лише дратівливо скрипить при спробі зрушити її з місця. Замки покрилися іржею.
— ПА-а! — мій тато гукнув свого батька. Очікування дві хвилини. Тиша.
— ПА-А-А!
Чуємо хрип і бурмотіння здалеку. Невисокий і на вигляд кволий чоловік із червонястим лицем завзято й швидко потупотів до нас. Плоска стара кепка, порепаний розстібнутий кожух, під яким був заношений светр із трьома ромбиками на грудях. Брудні гумові чоботи. Усе темно-сірих тонів. Можливо, колись цей одяг був чорним, а светр блакитний із зеленими ромбами, але зараз він наче засипаний кількома шарами пилу.
Дід усміхався, мружачи очі так, що їх було майже не видно. Усмішка дивно й не зовсім природно заклякла на його обличчі, демонструючи досить непогані зуби, що належали радше вставній щелепі діда, а не йому самому. Без зубів його губи загорталися всередину, коли той усміхався. Та того дня Яник зустрів нас «при параді» (сам так казав), адже надягнув свої зуби.
— Толька приїхау! — звернувся дід Яник до свого сина.
Далі відчинив хвіртку грубими сухими руками з брудними нігтями й вийшов до нас, очікуючи, що тато тут з нагоди невідомої йому поки що розмови.
— І Лєна! І дівчатка… А, цю я не знаю…
— Папа, ти взагалі в курсі, шо війна почалась?
— ШО? — голос діда став ще більш хриплим і чомусь по-карикатурному здивованим, ніби він ховав сміх за награним подивом. Але водночас сміх не був навмисним. Яник підняв густі сиві брови майже до лінії росту волосся, не прибираючи усмішки. Так стало добре видно його очі: туманно-блакитні, теж із пеленою карикатурного подиву.
— Либонь, ви вже хильнули, да? — спитала моя мама.
Я і тато стояли поруч із речами, а мою подругу Яну дещо збентежило це питання. І загалом наш дід як персона (у цьому вона зізналась мені аж улітку 2022 року).
— Ну трошки! — з незмінним виразом обличчя відповів дід. Хіба що трохи засоромився (так, ніби йому щойно зробили комплімент), зігнувши спину й відводячи плечі вперед, а шию назад, простягаючи руки з відкритими старечими долонями донизу.
Наш дід — п’яничка. Але якимось чином підтримує хату та «врем’янку», годує собак, ходить у гості до сусідів, їздить на велосипеді на базар. Він несвідомий щодо більшості подій у світі й у житті своїх дітей, онуків. Мій батько не був улюбленою дитиною, тому його діти (я і сестра Юля) майже не проводили час зі своїми дідом і бабою (уже покійною) зі Старого міста.
Ми з Юлею погано знали їх, вони знали точно лише те, які ми на вигляд. Часом усе одно називали когось Євелінкою. Це ім’я їхньої улюбленої онуки від улюбленого сина, татового молодшого брата Юраська. Та, попри все, дід завжди давав усім онукам гроші, коли навідували його: 100 гривень — молодшим, 200 — моїй старшій сестрі. Рівність зі щіпкою дідівщини й амбре перегару — таке в нього було ставлення. Цілком відповідне прорадянському українцю. Ну, не зовсім українцю, не зовсім прорадянському насправді.
— Як мені видавали паспорт, то сказали, шо нема такого імені в Суюзі — Яник, знаєм тіки «Іван», то так і запишем-но! — розказував дід моїй подрузі Яні, з якою того істеричного лютневого дня познайомився.
Ян Каролевич Ковальський, католик, він був поляком за походженням, але народився на хуторі посеред лісу недалеко від села Турбів Вінницької області. Тепер цього хутора, який колись складався з 12–15 хат (за словами діда), уже немає, ми їздили дивитися. Залишився тільки цвинтар зі старими польськими та єврейськими могилами, новіші могили мали підписи вже українською. Нащадки жителів хутора приїздили сюди, у гущу лісу, ховати своїх батьків, адже ті так заповіли. Їздили ще на Пасху, на Проводи.
Дід теж просив нас поховати його тут, де лежать його батьки — Марія та Кароль Ковальські. Але так сталося, що його дружина, моя баба Ліна, померла раніше й поховали її на іншому цвинтарі в межах Вінниці. Вона ж не була з того хутора, навіть не була католичкою (а православною). Моя мама спитала діда, як він збирається бути похованим на лісовому цвинтарі, якщо його дружина похована на Сабарівському кладовищі.
— А прауда! Тоді краще біля Ліни буду лежати!
Ми вже сиділи в холодній хаті з автентичним радянським інтер’єром: блакитна-блакитна фарба на стінах у «прихожій», тут же невеликий лакований стіл із «клєйонкою» зверху, такі самі чотири лаковані табурети по периметру, на них червоні накидки з білими квітами розміром, точно як сидіння цих табуретів.
На кухні ще радянська газова плита з чайником, вони білого кольору із чорними смугами на краях, порепані. Умивальник такий, що треба ставити до тумбочки внизу відро, а щоб вода полилася — підіймати корок угору.
У найбільшій кімнаті все було червоним: ганчір’яний килим, пронизаний чорними нитками, скрипучий диван і два крісла, накидки з молочними, схематично зображеними квітами на них (але тло теж багряного відтінку), червоно-чорно-коричневі килими на двох стінах, величезний сервант із лакованого коричневого дерева (та воно, наче дзеркало, поглинало й віддзеркалювало червоний спектр цієї вітальні), з такого самого матеріалу стіл і тумба. На ній стояв сірий телевізор-пиріжок. Краплина сучасності в автентичній радянщині — синій диван з нашої старої квартири, який ми передали діду в хату.
Дід ментально залишився десь у цьому ж періоді. Розумом він знав, що нині Україна — окрема держава. Але за Союзу йому подобалося більше, «бо держава все давала, робота була, ціни нормальні були». Не те щоб він прагнув повернення Союзу, ні. Яник просто казав, як тоді було краще, але навіть не мав ідеї в голові, що він може якось впливати на події та рішення в країні.
Класична «маленька людина» радянської доби. Такий самий загублений у часовому просторі, придушений вагою невідворотних років, хирлявий і просочений запахом сирості, як і його оселя. Діда вирізняв лише додатковий запах перегару.
Пам’ятаю, як під час кожного з небагатьох візитів дід скаржився татові на новини, які чув з телевізора чи радіо. А ще на свої проблеми на кшталт нестачі пенсії. І закінчував кожну зі скарг обурливим: «І держава нічо не робить!». Як розв’язати проблеми з новин, мій батько не знав, але запропонував діду не віддавати частину пенсії своєму молодшому сину, адже той — дорослий чоловік, який має непогану роботу, власний будинок. Утім, Яник не думав, що може якось змінити свої звички, щоби впливати на власне життя. Він відповідав завжди конфронтацією: «Так а чо це я маю!? Хіба це не держава має робити, шоб людям якось нурмально жилося!? Шо, це я маю?».
Так само він не хотів змінювати раціон після візиту до лікаря через проблеми зі здоров’ям, скаржився на високу вартість своїх ліків: «От якби держава зробила нурмальні ціни! І на ліки, і на продукти! А чо це я маю!?». Це була відповідь на пропозицію тата купувати менше ковбаси й сала, а трохи більше овочів. Так ми стали возити діду продукти час від часу. Грошима допомагати не можна: віддасть молодшому сину.
З одного боку, сумна картина. З другого (раціонального), — очікувана. Адже людина, яка ще молодою поїхала з хутора до міста шукати роботи, а згодом отримала від держави кілька соток землі й ту саму роботу, освіту для дітей, буде очікувати на «дароване зверху благо». Звісно, Янику було легко вірити в «розвинутий соціалізм». Тому що за незалежного життя під Турбовом він набирав воду з криниці, готував на печі й закінчив усього кілька класів при костелі, а потім ксьондз вигнав його з навчання, бо Яник скурив доручений йому дорогоцінний буквар (з того малого, що був у змозі й настрої розповісти дід).
А за «совєтського» життя йому дали паспорт, землю, роботу, лікування, а його дітям — безкоштовну освіту. Іноді можна помітити, що людина ментально залишається в найкращому періоді свого життя, спирається на нього надалі. Для діда це був період радянської України.
Опісля колективної метушні з речами, продуктами, розподілом нових спальних місць я та Яна сіли на диван і притиснулись одна до одної, адже холодно: дід не сильно опалював хату. Тоді моя мама це побачила, принесла стару колючу шерстяну ковдру коричневого кольору з молочними абстрактними візерунками й накрила нас із дуже сумним виразом обличчя й турботливим бурмотінням. Мені здавалось, вона стримувалася, щоб не заплакати, адже діти (її та всі інші) мусять жити в часи повномасштабної війни, невизначеності майбутнього. Потім вона сіла на іншому дивані біля мого тата. Він звик переживати емоції в тиші, дещо відсторонювався, але все одно стежив за загальним добробутом кожного, питав, чи все добре, чи щось потрібно. Вони з мамою сиділи притулившись, трималися за руки, мама поклала голову на татове плече, а він укрив її іншою ковдрою. До кімнати зайшов дід, сів до батьків на диван, але на інший край, витримав кілька хвилин паузу, зітхнув і спитав:
— Це знову німці напали!?
— Нє, папа, рускі.
— Шо ти кажеш!?
— Рускі напали на нас!
— Рускі!?
— Да.
— А як це?.. То з ними воювали, а тепер, шо, напали? От паршиві! Ти подиви! — сам дід не воював у Другій світовій, або, як тоді казали, «Вєлікой отєчєствєной». Лише служив у Сибіру, де здобув «наколки», які досі залишаються під шкірою на вже сухих старечих руках із брудними нігтями.
У перші дні невизначеності, колективної істерії та страху щодо нападів мародерів й інтенсивного просування російських військ углиб країни багато хто готував коктейлі Молотова про всяк випадок. Ми теж. Використали пляшки з-під пива, вина, які привіз нам мій дядько Сергій. Поставили їх у кутку «прихожої».
Маленьких дітей з нами не було, щоб хвилюватися про їхню безпеку через легкодоступність коктейлів. Гірше. З нами був дід-пияка. І хоча йому сказали про те, що почалась повномасштабна війна, поведінка діда багато в чому залишилась незмінною, тож доводилося стежити за ним, немов за малою дитиною, і щоразу двічі-тричі пояснювати, чому тепер можна чи не можна робити певні речі. Наприклад, Яник збирався їхати на базар на третій день масштабного вторгнення. Ми колективно пояснили, що він навряд когось там знайде. Він два рази сходив з нами до погреба під час нічної тривоги, але потім навідріз відмовлявся. Дід погано розумів концепцію запуску смертоносних ракет і те, як вони за хвилини могли опинитися десь поруч. Тому ми намагались пояснити по-іншому.
— Пішли ховатися, бо рускі будуть кидати бомби! Па, чуєш?
— Бомби? Так, як в отєчєствєнну?
— Так, пішли в погреб.
— Та там холодно!
— Того вдівайся, і ми візьмем плєди.
Дід не почув «бомб» перший раз, не почув другий, адже їх, на щастя, не було. А звук і пейзаж, коли потрапило у Вінницький аеропорт, він проґавив, бо сидів у «врем’янці» й пив. Також просили його менше пити, щоби бути більш-менш при тямі, але даремно. Поки дід був у полі зору — не пив, але коли його не бачили — встигав хильнути. Тому й був постійно «в забутті».
Янику не потрібна була чітка свідомість, визначені стосунки з родичами, ВЗАЄМОдія. Йому потрібно, щоб мало що навколо нього змінювалось. І в житті та свідомості діда, справді, мало змінилося з повномасштабним вторгненням. Хіба що спілкування з родиною стало в рази більше. Він ніби радів цьому, казав: «Добре, що всі тут». Та майже не говорив з нами й неактивно відповідав, коли ми намагались обговорити нагальні теми, закупи, новий розпорядок дня, почуття одне одного. Знову йшов до своєї «врем’янки» — невеликої прибудови у дворі, яка мала кухню, комору й маленьку спальню. Інтер’єри цього сховку були теж радянські, але вже не такі «вишукані», як у будинку, і переважно блакитні, а не червоні. Тут дід накривав собі «закусь» на кшталт солених огірків, ковбаси, варених яєць на нелакованому дешевому столі без «клєйонки» й наливав у «гриньоний» стакан самогон.
Дід казав, що був радий частіше бачити родину. І так само радісно йому було й від самогону, від сірого забуття у своєму «палаці» радянських ілюзій — інтер’єрних і ментальних. Хоча тепер він дещо інший, ніж був раніше. У гарному сенсі.
У парі зі своєю дружиною, бабою Ліною, він був менш добрим і менш автономним. Звичайна справа для минулих і навіть подекуди теперішніх часів: подружжя сприймається лише парою, яка ділить спільні думки, погляди, патерни поведінки. Так було і в Ліни та Яника.
Але в цих стосунках, скільки пам’ятає мій тато, завжди домінувало бачення його матері Ліни. І людиною вона була досить конфліктною. Сварилася з татом і мамою, коли вони щойно одружилися, щоб ті взяли із собою в медовий місяць татового молодшого брата, бо «дитині треба море». Часто приходила до будинку своєї свахи та її мами (мої бабуся й прабабуся з маминого боку) в районі Єрусалимка, де тоді жили мої батьки після одруження. Там висловлювала критику щодо способу життя й думок усіх мешканців. У своєму районі Старе місто Ліна не ходила ні до кого в гості, адже була у сварках з усіма сусідами. Це зі спогадів родичів. А з небагатьох особистих свідомих спогадів пам’ятаю, коли з батьками запросили її до нашої нової квартири на новосілля. Їй тоді нічого не сподобалося, а критика торкалася всього, на що падало її око, також і страв. І я зрозуміла, чому інші родичі казали про бабу Ліну: «І слова доброго не скаже».
А що дід? Дід просто завжди слухався її. З одного боку, його можна звинуватити в недієвості, неініціативності. З другого, — усе-таки він став казати більше добрих слів після смерті своєї дружини, хоч би як це зараз звучало. Янику все ж довелося стати більш відповідальним за своє життя — вирішувати, коли їхати на базар, що купляти й готувати на вечерю, коли й що посадити на городі. Навіть коли дід пив удень у «врем’янці», це було його самостійне рішення, адже баба Ліна не дозволила б пити посеред дня.
Природно, що для самостійного рішення потрібна власна думка. І приблизно через рік після похоронів Ліни, коли ми покликали діда Яника до себе на католицький Великдень, він ніби вперше потрапив до тієї нашої квартири. Дід сидів за столом і роздивлявся вітальню, поки їв. Коли довше затримував погляд на чомусь — значить, почне розпитувати про це й хвалити.
— А то добре, добре, дуже га-арно!
Найбільше компліментів робив їжі, від чого моя мама почувалася незвично приємно. У наші візити до нього радів, як розповідали про приємні новини на кшталт сімейної поїздки на природу чи мого захисту бакалаврської роботи.
— А-а, ну мулудець, мулудець!
Виявляється, дід може казати багато добрих слів.
Наприкінці березня 2022 року наша родина повернулася з дідової хати до квартири. Яна все ще жила з нами, ми з нею спали разом на великому м’якому сірому дивані у вітальні з білими меблями, стінами, «ковром».
Річ у тім, що в моїй кімнаті замість однієї стіни були лише вікна. Це чудова світла кімната для фотографа чи фотографині (мене). Але жахлива для українця в часи воєнного стану.
Мама з татом залишались у своїй доволі безпечній спальні. І хоча квартира розміщена аж на сьомому поверсі неподалік мосту та воєнного шпиталю, ми відчули полегшення, навіть щастя, адже мали блага сучасності, яких не було в діда: тепло, мікрохвильовку, душ, туалет не надворі. Хоча напруженість і тривожність у суспільній атмосфері Вінниці досі трималися високого рівня, але не настільки критичного, щоб готувати коктейлі Молотова.
Моєму батьку дзвонить дід. Він розповів, як мало не отруївся «вином», але, слава богу, вирішив понюхати відкорковану пляшку, перед тим як пити з горла. Лише тоді згадав, що то аж ніяк не вино, і вирішив подзвонити спитати, що робити з усіма коктейлями. Ми відчули полегшення від думки, що вибухові пляшки не знадобились. І що діда Яника не звели в могилу ні алкоголізм, ні Друга світова війна, ні початок повномасштабного вторгнення. Дід ще скаже багато тих добрих слів.
Текст написано в межах суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ.
