Федір Андрощук — доктор історичних наук, генеральний директор Національного музею історії України, керівник проєкту «Швеція та Україна в історії музейних колекцій і виставкових наративах» при Державному музеї історії Швеції. Фахівець у галузі історії та археології Русі та Скандинавії.
Тиждень поспілкувався з Федором Андрощуком про розуміння ролі культурної спадщини та музеїв, про місію національного музею, про воєнні виклики документування і збереження історії та про те, як протиставити російській версії історії конкурентоспроможну українську.
— Ваша нова книжка «Музей і національний проєкт» концептуально осмислює уявлення інтелектуальних еліт про роль культури. Як змінювалися ці уявлення за часів незалежності України і чи відчувається спадкоємність із певними традиціями минулого — як бажаними, так і небажаними сьогодні, як із часів заснування міського музею в Києві 1899 року, так і радянськими?
— Досвід показує, що люди читають книжки по-різному і знаходять у них атрактивним не завжди те, на що сподівається автор. Мета написання моєї книжки була набагато скромнішою. До її виникнення підштовхнула війна, а також власний досвід керуванням найбільшим українським музеєм. 2020 року, коли міністром культури був Володимир Бородянський, кредит сподівання на політику культури влади був дуже великий. Однак він стрімко вичерпався — спочатку через дворічну пандемію, а потім і війну. Протягом цих чотирьох років держава мало цікавилася як життям музеїв, так і станом культурної спадщини, а тепер майже повністю переклала їхнє утримання на донорські програми або благодійництво іноземних партнерів. Це свідчить про відсутність розуміння ролі культурної спадщини та музеїв, а також їхнього звʼязку з територіальною та культурною ідентичністю.
Я зацікавився, звідки йдуть першопочатки такого ігнорування, і взагалі, коли й за яких обставин виникла ідея публічного та згодом національного музею, яка роль у цьому громадянського суспільства, еліт і національного руху. Чому, воюючи з тією-таки Росією, Українська Народна Республіка не розглядала видатки на культуру як такі, що «не на часі», а щедро її підтримувала, включно з музеями. І це був саме той час, коли вперше виникла ідея створення національного музею в Києві.
Натомість протягом усієї доби незалежності України ми бачимо девальвацію поняття «національний музей». Війна, учасниками якої ми є, це — боротьба за ідентичність. Тому, на мою думку, питання збереження культурної спадщини та піднесення ролі музеїв є актуальними.
— Як ви бачите місію Національного музею історії України в сучасному контексті?
— Більшість Національних музеїв виникли в європейських країнах у ХІХ столітті, тобто в час формування політичних націй. У центральній Україні цей процес був започаткований у 1917–1918 роках, і в дещо трансформованій формі продовжувався до 1934 року, коли його штучно перервала радянська влада.
Із розпадом СРСР і створенням незалежної України начебто склалися непогані передумови для відродження Національного музею. Але, на жаль, цього так і не відбулося через відсутність розуміння в тогочасних політиків ролі, функції і статусу такого музею. Натомість саме означення «національний» обмежилося лише асоціацією з певним рівнем бюджетного асигнування й набуттям вищого статусу в ієрархії державних установ, «національні музеї» почали зростати як гриби й через це початковий зміст девальвувався.
На світанку своєї історії національні музеї Європи виникали доволі хаотично, без чіткого розуміння їхньої мети та завдань. Усе це окреслилося набагато пізніше, після осмислення їх як соціальних, наукових і культурних інституцій. На цьому етапі завданням національних музеїв було збирання та накопичення зразків, які вважалися найбільш притаманними для культури тієї чи тієї нації. Водночас для цих збірок приймали в подарунок або купували приватні колекції. За складом, характером або походженням вони могли відрізнятися, але їх розглядали як важливі через порівняльну цінність.
Статусний аспект «національного» музею передбачає загальнонаціональне значення його збірки.
Під цим кутом зору регіональні історичні музеї варто розглядати як своєрідні місця памʼяті, у яких акумулюються речі, повʼязані з біографією даного регіону, тоді як центральний Національний музей має репрезентувати біографію усієї країни.
Звичайно, що це ідеальна мета. Зокрема, колекція Національного музею історії укомплектована переважно експонатами, що походять із центральної України, колишніх Київської та Чернігівської губерній, і лише окремі речі придбані в західній, східній і південній частинах України.
Під час карантину нам спало на думку організувати в музеї низку виставок, які б розповідали про історію та культуру різних регіонів. Перший такий проєкт ми представили 2020 року у співпраці з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм, він називався «Золото Поділля — історія народів». 2021 року ми відвідали Сумський обласний краєзнавчий музей для ознайомлення з його колекцією та організацією виставки в нашому музеї. Однак повномасштабна війна зламала ці плани.
Читайте також: Навіщо реставрувати родинні палаци під час війни
Водночас війна поставила нові виклики й завдання перед нашим музеєм. У перший місяць війни ми повністю демонтували експозицію музею. Ситуація була непевною, і нашим завданням було зберегти колекцію та, за можливості, захистити її від знищення. Після відступу росіян невелика група співробітників музею вирушила на деокуповані території для відбору експонатів і документації цих подій. Отже, попри повномасштабну війну, ми продовжували роботу, а наприкінці травня відкрили першу виставку-інсталяцію, присвячену обороні Києва. Потім ми зробили виставки, присвячені обороні «Азовсталі», «концтабору Ягідне» — тобто подіям, які стали важливим складником нашої історії і які відомі всьому світу.
Документація та популяризація історії та культури країни є найважливішими завданнями Національного музею історії України. Проте до них додалося не менш актуальне завдання — сприяння запобіганню незаконному обігу культурної спадщини, зокрема предметів археології.
Раніше, якщо поліція і розслідувала такі випадки, про них мало хто знав. Ми ж допомагаємо всім задіяним у цій справі структурам і вважаємо, що необхідно знайомити публіку з результатами цієї боротьби, а також масштабами таких злочинів. Це абсолютно новий аспект діяльності нашого музею, який також містить виховну та просвітницьку складові.
— Музей — це зокрема просвітницька робота. Чи поменшало останнім часом невігластва та історичних міфів серед широкого загалу? Як музей цьому сприяє? Красномовний приклад — із так званим мечем Людоти [у радянській літературі постав міф про слов’янського коваля Людоту з власним клеймом, насправді меч має північноєвропейське походження і датований ХІ століттям. — Ред.].
— Дійсно, музеї відіграють важливу просвітницьку роль, пропонуючи людям коректні й побудовані на наукових фактах інтерпретації. Ми зустрічаємо різних людей — тих, які добре начитані й орієнтуються в сучасній науковій літературі, і навпаки. Наше завдання — допомогти їм ознайомитися з джерелами (тобто експонатами) і запропонувати збалансовану інтерпретацію у формі виставкових розповідей.
Існує і третя категорія людей — критики. Нічого поганого у критиці немає. Люди мають право сумніватися, ставити питання, будувати свої версії. Біда в тому, що деякі з них, прочитавши вибірково одну з книг Михайла Грушевського й не помітивши, що історіографія та методологія історії просунулися далеко вперед, обурюються, що наша музейна експозиція не побудована відповідно до його концепції. Ще трапляються представники навколоакадемічних або академічних кіл, які, будучи фахівцями в одній галузі науки, сміливо кидаються розвʼязувати проблеми тих галузей, де вони мало розуміються. Причому їхні «нові версії» оголошуються не на сторінках визнаних міжнародних наукових журналів, де перед публікацією статті проходять зовнішнє анонімне рецензування, а в медіа або у блогах та фейсбуці.
Читайте також: Чим псевдомузеї загрожують археології
Повертаючись до згаданого вами «меча Людоти», можна погодитися, що він є прикладом спочатку — наукового непорозуміння, а потім і міфу, який на цьому непорозумінні заснований. Міф цей складається з двох частин. Перша — твердження, що на лезі меча існує словʼянський напис «коваль Людота». Друга — запевнення, що меч знайдено в селі Хвощове на Полтавщині. Обидва ці міфи свого часу створила одна людина — російський дослідник Анатолій Кірпічніков. Прикметно, що згадані критики підтримують і поширюють цей міф та ігнорують ті факти, на які спирався їхній фаворит Грушевський. Він у своїй «Ілюстрованій історії України» не згадує про словʼянський напис, а саму знахідку меча повʼязує з Київщиною. До речі, про це я пишу у згаданій вами книжці, де читач може дізнатися більше про цю історію.
— Музей — це також місце пам’яті. Як позначалося на образі Національного музею історії України та фундаментів Десятинної церкви донедавнє сусідство з так званою церквою-МАФом Московського патріархату, яка була нещодавно демонтована?
— Музейна територія дійсно є місцем памʼяті, знаковим для історії Русі-України. Це — місце зародження Києва, тут розташовуються найдавніше київське городище й поховання міської еліти, серед яких було немало християн скандинавського походження. Саме це місце Володимир обрав для спорудження першого камʼяного храму. Також тут була резиденція князів, тут зосереджувались економіка та багатства еліти. Ідея побудови тут, на заповідній території, будь-якої сучасної церкви, незалежно від конфесії, є порушенням законодавства, і саме тому це неприйнятно.
Оскільки до охорони та збереження культурної спадщини нині активно долучилися міжнародні інституції, ми докладемо максимальних зусиль, щоб не допустити подібних зазіхань та ігнорування охоронного статусу цієї унікальної памʼятки. На території музею має відбуватися лише діяльність, прописана в його статуті: дослідницька, просвітницька, рекреаційна. Я впевнений, що в планах повоєнної реконструкції України територія Десятинної церкви буде місцем нового Національного музею, архітектура якого враховуватиме необхідні сучасні стандарти та вимоги. Поки ж наше завдання — зберегти територію музею від зазіхань сумнівних проєктів, і ми робимо це для майбутніх поколінь.
— Українські науковці, зокрема музейники, активно працюють над тим, щоб спонукати світові музеї змінювати атрибуцію експонатів, які хибно підписані як російські, хоча насправді є українськими. Чи НМІУ залучений у цей процес? Чи це стосується лише мистецьких робіт, чи історичних експонатів також?
— Україна, як і зрештою світ, переживає зміну усталених стереотипів, повʼязаних з ідеологічним та інтелектуальним впливом Росії. Йдеться не тільки про заміну імен, назв і термінів, які трафаретно перекладали з російської на іноземні мови, які зафіксували у правописі цих мов і які тепер є більш зрозумілими для їхніх носіїв. Особистий досвід нашого музею повʼязаний із редагуванням такої інформації під час спільних наукових виставок із нашими іноземними колегами.
Загалом, на мою думку, існує більш глобальна проблема — як протиставити російській версії історії конкурентоспроможну українську чи українські версії історії. До цього мають активніше долучатися іноземні дослідники, які займаються україністикою і так поширюють знання та інтерес до України. Разом із тим держава має усвідомлювати важливість суспільної ролі науки та її стратегічного значення. Скористатися вікном можливостей, які Захід відкрив для українських науковців на початку повномасштабної війни, багатьом не вдалося через заборону виїзду за кордон чоловікам. Нині ці програми скорочені, за які кошти Україна збирається утримувати і розвивати свою науку, я не знаю.
Немає сумніву, що як тільки скасують санкції, багато західних наукових інституцій, у тій чи тій формі, поновлять свої контакти з російськими вченими. Боюся, що Україні нічого буде протиставити, окрім закликів до бойкотування. Хочеться вірити, що є план і розуміння шляхів вирішення цієї проблеми.
— Нині активно відбувається трансформація українських музеїв. Одні перейменовуються, як Національний музей-заповідник української військової звитяги (донедавна — Музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» в Лютіжі Київської області). Інші переглядають свою стратегію (як Національний музей історії України у Другій світовій війні, що претендує стати Національним музеєм війни за незалежність і отримує за це порцію критики). Треті чинять опір змінам (як Музей Булгакова, щодо якого громадськість висувала різні пропозиції — від дослідного центру російського колоніалізму до музею київських письменників, однак адміністрація не підтримала жодну). Чи є в Україні музейні фахівці з достатньою експертизою для подібних трансформацій, чи є в самих музеїв бажання змінюватися концептуально?
— Судячи з прикладів, які ви навели, йдеться про перейменування музеїв, окремі з яких заснували ще в радянський час і які продовжують своє існування. Передумови їх заснування були різні, як і розрахунок на цільову аудиторію. Тут кожний випадок треба розглядати окремо. Не можна сказати, що всі ці музеї втратили свою актуальність. Наприклад, Друга світова війна — величезна трагедія людства, коли загинули мільйони людей. Музеї, присвячені її історії, потрібні в багатьох європейських країнах, щоб уникнути подібної масштабної трагедії в майбутньому. Звичайно, що радянську перспективу на цю війну треба переглянути, а саму розповідь про неї варто контекстуалізувати. Тут багато простору для творчих підходів і можливостей, якими може скористатися Національний музей історії України у Другій світовій війні. Тому я не поділяю ідею перейменування цього закладу в Національний музей війни за незалежність.
Читайте також: Обстріляні бібліотеки, спалені музеї та викрадені картини: Росія нищить українську культуру
Під час війни, за відсутності в країні нормальної економіки та достатнього фінансування, щоб підтримувати існуючі музеї з їхніми проблемами, яких не вирішують десятиліттями, створення ще одного «національного музею» навряд є своєчасним, хіба якщо такий заклад буде створений на приватні кошти. Темі боротьби за незалежність України присвячені експозиції багатьох українських музеїв, зокрема й нашого. Тому створення ще одного інституційного клона навряд чи є доцільним.
Я впевнений, що більшість українських музеїв готові змінюватися концептуально. Однак через брак ресурсів вони не мають жодних шансів найняти або утримати креативний персонал.
Щодо питання, хто має вирішувати долю того чи того музею. Очевидно, що державні музеї виникають з урахуванням суспільного/національного запиту, а також загальної стратегії розвитку та підтримки культури у її звʼязку зі світовою. Розробкою таких стратегій має займатися Міністерство культури та інформаційної політики. Воно й має ухвалювати рішення. Однак, якщо власних стратегій немає, культурна політика буде імплементуватися згідно грантових зобовʼязань, які покладатиме на себе Україна. У такому випадку стратегії розроблятимуться тими, хто надає кошти, і Україна матиме менше простору для незалежних дискусій.
— Чи зацікавлені світові музеї в організації виставок про історію та культуру України? Чи відбуваються такі проєкти та як пожвавити цю співпрацю?
— Організація виставок про історію та культуру за кордоном є доволі складним процесом, який потребує багато коштів. Особливо це складно, коли йдеться про археологічні предмети та експонати з коштовних металів. З одного боку, їх транспортування має забезпечити страхування, з другого боку, «навʼязати» свою концепцію комусь, ще й на його території майже неможливо.
Виставка — це великий бюджет, який планується заздалегідь з урахуванням часу на дослідження та розробку концепції, відбір експонатів, їх реставрацію, побудову конструкцій експозицій, рекламу та зарплату працівників. Щоб усе це реалізувати якісно, а не задля одноденного піару, потрібні якщо не роки, то місяці. Поодинокі випадки, які мені відомі, супроводжувалися непорозуміннями, в основі яких — різниця культур і відмінності в підходах до організації виставкових проєктів. Останні передбачають спільне обговорення, а не волюнтаристські рішення та виключно особисте бачення куратора. Як результат — конфлікт культур, прикрі фактичні помилки та кислі рецензії у пресі.
Коли ми співпрацювали з Музеєм міста Мозґорд у Данії над виставкою «Русь — вікінги на Сході», процес зайняв півтора року. У цей час ми обговорювали як ідеї, так і зміст етикеток для експонатів. У результаті вийшов чудовий проєкт, який отримав гарні міжнародні відгуки. Тож вести переговори про спільні виставки треба. Також варто долучатися до спільних інформаційних кампаній, використовувати будь-які можливості познайомити світ з історією та культурою України.