Вовчанськ — за п’ять кілометрів від кордону з росією. Місто було під окупацією вісім місяців. Російські війська захопили його в перший день повномасштабного вторгнення, однак 11 вересня 2022 року Збройним Силам України вдалося звільнити місто, і від того часу росіяни піддавали його постійним обстрілам. На початок червня 2024 року російська армія знову намагається захопити його, і частина міста перебуває під ворожим контролем.
Цей репортаж про Вовчанськ, що зникає, заснований на розповідях очевидця, який перебував у місті незадовго до нового наступу росіян і на власні очі бачив, як колись жваве місто росіяни перетворюють на руїни. На прохання героя репортажу його ім’я та причини перебування ми не розголошуємо.
Вовчанськ. Топографічна карта російського вторгнення в Україну від ISW. Станом на 4 червня 2024 р.
Місто щодня зникає, а люди залишаються
— Дивно було спостерігати за містянами, які залишилися. Справді. Здавалося, що є лише одне запитання в голові: «Місто щодня знищують, а люди все залишаються, ніхто не хоче їхати».
Колись Вовчанськ був великим промисловим містом і налічував 18 тисяч мешканців, з яких тепер залишилося трохи більше за три тисячі. Чоловік каже, що з розповідей містян дізнався, що колись у місті процвітала «контрабанда» — місцеві продавали продукти з України в росії, а звідти поверталися з дешево купленою нафтою чи суміжними продуктами. Відстань від Вовчанська до Бєлгорода — всього 55 кілометрів, що майже вдвічі менше ніж до Харкова, тож до російського міста вони легко добиралися за годину. До початку повномасштабного вторгнення Вовчанська громада навіть отримувала газ напряму з території рф. Однак тепер про колишні тісні звʼязки не залишилось і спомину.
Колись успішні фабрики та заводи залишились порожні та напівзруйновані від російських авіаударів, газу в мешканців немає понад рік, його їм вимкнули ще в жовтні 2022 року. Відтоді вовчанці пережили вже дві суворі зими, зігріваючись буржуйками, генераторами та дровами.
— У нас, немісцевих, було лише одне питання: чи це людям від безвиході немає куди їхати, чи це люди, яким однаково, яка влада керуватиме в місті? Останніх ми всі звемо ждунами. Коли ми спілкувалися з місцевими жителями, вони казали: «Та ні, я тут свою землю оберігаю, якщо прийдуть на мою землю, я буду їх тут вбивати». А ми їх питали, чи вони розуміють, що прилетить ракета й не буде їх оминати, забере життя — найцінніше. Утім, ми розуміли, що дехто каже це підсвідомо, а насправді в них інше на думці. Їм однаково, яку владу чекати. І таких людей реально дуже багато.
Мій герой розповідає, що з багатьма місцевими спілкувався, але відповіді в багатьох однакові. Місцеві не хочуть нікуди їхати, хтось аргументує це лежачими батьками, хтось переживає, чи держава про них попіклується, дехто не знає, що робити десь, окрім свого місця. Однак, на його думку, це все відмовки.
— Там нікого майже не лишилося (із державних служб. — Авт.) Залишились тільки комунальники та поліція. Усіх інших позабирали в дальні райони. Лікарень теж нема, там допомога — мукалтин і зеленка. І таке, що можна під рукою зробити, як-от турнікети. Тому тобі там вже ніхто не поможе.
Більшість мешканців покинули місто та виїхали до росії ще на початку вересня 2022 року, коли ЗСУ проводили контрнаступ. Ті, хто залишились тоді, евакуюються тепер через активні російські обстріли. Щодня по місту прилітає з мінометів чи артилерії, усе менше залишається вцілілих вікон. Наприкінці грудня 2023 року росіяни завдали ракетного удару по лікарні, знищивши одне з відділень. У місті досі залишається кілька тисяч людей, однак з медичної допомоги — лише ліки. Деколи навідуються виїзні групи лікарів, однак здебільшого людей доставляють до лікарень, розташованих далі від зон постійних обстрілів, де й надають медичну допомогу. Самі ж містяни можуть купити ліки лише в сусідніх містах — Чугуєві, Старому Салтові та Харкові. Однак дорога туди розбита та складна, хоча військова адміністрація змогла відновити мости та автосполучення. До районного центру (Харкова) нині можна доїхати за пʼять годин, тоді як за звичних умов дорога забрала б менш ніж дві години.
Життя в місті, яке зникає
До нового наступу росіян у травні 2024 року місто продовжувало жити, у більшості будинків було світло, однак з газом і водопостачанням були проблеми. Останні місяці російські обстріли стали дедалі інтенсивнішими. Російська армія щодня обстрілювала місто та громаду — били керованими авіабомбами, ракетами С-300, артилерією та мінометами.
— Після приїзду часто були питання, як тут люди живуть, як до цього звикнути й що тут може на них чекати, але через два тижні звикаєш до будь-яких умов, учишся орієнтуватися по звуках. Там немає ні тривог, нічого. Там тривога однаково не встигає спрацювати.
Люди збентежені, хто залишився. Під час пуску ракет або систем РСЗВ (реактивна система залпового вогню. — Авт.) чи інших систем люди метушилися, бігли. Відчуття дуже відрізняються від західних регіонів — тут рай. А там ти лише відчуваєш вібрації по землі, відчуваєш звуки виходу, звуки приходу.
Місцевий колорит
— Але найбільше мені запам’ятався місцевий колорит. Вікон майже ніде немає. Від вибухових хвиль всі вони повилітали. Комунальники лише встигають підбирати уламки. Там навіть перукарня була, реально, і туди ходили люди стригтися. Були й магазини, чотири десь. Але коли я їхав, то залишися лише один. Але в місті дуже чисто. Зрозуміло, що всі дороги перекопані, перебиті. Але нічого не валяється, окрім мін чи снарядів. Їх тільки за змоги відгороджують стрічками. Їх ніхто не забирає, тому що коли починаєш там розбирати, забирати, то по тобі прилетить — і все… Тому там тільки стрічки такі червоні, та й усе.
Позначок «заміновано» у місті та його околицях багато. Вовчанська громада нині є однією з найбільш небезпечних громад Харківщини через замінування. Ліси, поля й навіть узбіччя сільських доріг громади — усюди є позначки «заміновано». Чоловік розказує, що люди до них настільки звикли, що перестали на них зважати. Він розповів історію, коли місцевий чоловік попросив у них допомоги в пошуках його друга, який пішов до лісу, але досі не повернувся. Та лісосмуга була замінована, на що вказували численні позначки. Чоловік та його колеги відмовилися туди йти, адже не були саперами й не мали відповідного захисту. На їхній подив, чоловʼяга махнув на них рукою та сам пішов до лісу, весело насвистуючи.
Чоловік каже, що історій має багато й чимало цікавих людей зустрічав за час перебування в місті, але досі не розуміє, навіщо там залишатися.
— Площі величезні стоять, — він розвів руки, показуючи розміри вулиць міста, — порожні такі. Тільки виходиш туди, і там просто жахливо. Тобто справді можна знімати дуже гарні фільми жахів чи антиутопій.
Треба дивитись на всі чотири сторони й ще догори
Чоловік розказує, що там ніколи не можна втрачати пильності, адже над головами постійно літають ворожі дрони, як FPV, так і розвідувальні. Каже, що хочеш-не-хочеш призвичаюєшся до такого життя: слух стає кращим, реакція — гострішою.
— Якщо ти будеш «зівати», то можна втратити життя. Тому там потрібно обов’язково дивитися обома й на всі сторони. На всі чотири сторони. Навіть ні, треба дивитись на всі чотири сторони та ще догори. Постійно страхувати одне одного. Навіть від місцевих. Вони тобі усміхаються, можуть навіть купити каву й булочки. Ми намагалися нічого такого не їсти, не пити. Там були місцеві собачки, ми їм гарно це згодовували. Видно, що ті пси бігають голодні.
Він розповідає, що місцеві жителі, так звані ждуни, здають позиції військовиків. Здають військову техніку, яка лишилась, здають, де вона розташована. Здають, де проводиться розвідка, де військовики можуть обідати. «Коли ти стоїш на певних місцях, виконуєш свою роботу, то бачиш, що там переважно ходять одні й ті самі люди. Зазвичай там не проходять, не проїжджають інші. А потім туди прилітає».
«Де вирує життя, туди й прилітає»
— Познайомились ми з одним фермером, який саме вивозив свою худобу, що залишилась. Бо половину вбили російські снаряди. Він казав: «Їду, бо вже розумію, що де вирує життя, то туди завжди все прилітає». Вони стріляють туди, де є життя. І це вони по цивільних стріляють і знають це. Прості люди найбільше страждають. Тому не розумію, який сенс їм тут лишатися.
Чоловік розповідає, що найбільше від російських обстрілів страждають прості цивільні, які досі перебувають у місті. Воєнні дії поблизу не ведуться, військовиків майже нема, навіть якщо і є, то вони добре маскуються, на відміну від простих людей, які живуть свої звичайні будні.
— Це вони конкретно б’ють по людях, щоб наводити паніку, щоб це були сірі зони, бойові зони. І, крім того, у них там ще через кордон навчальний центр. І, як усім там уже відомо, туди приїжджають російські курсанти. Це все молоді, це «молодьож» росії, це цвіт нації їхньої. Там навчальні центри, де вчать стріляти по місцевому населенню, у живу мішень.
Розмовляли з героєм ми наприкінці квітня, коли Вовчанськ повністю був під українським контролем, а росіяни ще не здійснили повторну атаку на Харківщину. Тоді в місті залишалися кілька тисяч мешканців і за світлої доби можна було проходитись вулицями. 10 травня російська армія знову атакувала регіон, захопивши прикордонні села та підійшовши до околиць міста. Наразі в північній частині міста тривають вуличні бої, рф з новою силою бомбардує місто.
Відео з наслідками дій росіян у Вовчанську на 22 травня 2024 року. Автор — @libkos.
Попри наслідки окупації та постійні бомбардування, останні два роки життя у Вовчанську продовжувалося. Однак нині в місті менше сотні мешканців, яких українська влада евакуює.
Вовчанськ — місто, яке росіяни завзято гатили снарядами та мінометами від часу деокупації. За лічені дні російська армія знищила 90 % міста й досі продовжує атакувати містян. Нині від нього залишилися лише руїни та спогади про кращі часи.
Текст написано в рамках суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ.