Чотири роки по тому я знову у Варшаві, це перший етап сентиментальної подорожі, яку мені організувала дружина з нагоди мого близького 70-річчя.
Варшава — це важливе в моєму житті місто, у якому я поселився, коли мені виповнилося 20 і прожив 12 років, поки не покинув його, щоб вирушити, як потім виявилося, в еміграцію до Північної Америки. Варшава — це місто, у якому досі живе значна частина моєї родини і де на православному цвинтарі на Волі могили кількох поколінь моїх рідних. У нас уже немає тут родинного дому, тому ми живемо в готелі на Старому місті. Це дуже гарний бутик-готель з ідеальною атмосферою і всіма вигодами, які може запропонувати сучасний п’ятизірковий готель в історичній будівлі. Мій день починається з плавання, сніданку й доброї кави на терасі нашого номера. Потім ми вирушаємо в місця, які досі до нас промовляють, водночас помічаємо, як Варшава модернізується й стає дедалі комфортнішою для мешканців. На кожному кроці видно зміни, ремонти доріг, тротуарів, будинків, сучасні трамваї, автобуси, розбудоване метро довозить, куди нам лиш заманеться. Ми часто користуємося убером і спостерегли, що всі водії — іноземці переважно з пострадянського простору: грузини, узбеки, таджики, а також українці. Учора нас із православного цвинтаря, де ми провідували наших померлих родичів, привіз молодий українець, хлопець із Полтави, який приїхав на заробітки за місяць до російського нападу. Він був дуже балакучий і відверто розповідав про себе. Переважно він їздить бусиками в Нідерланди, але останнім часом вирішив одержати документи водія таксі у Варшаві, а поки що їздить убером. Він говорив чудовим полтавським суржиком і не міг надивуватися, що ми так добре розмовляємо українською. Коли я намагався пояснити, що ми українські автохтони, предки яких жили на території нинішньої Польщі віками, він не міг зрозуміти, хто ми такі: нащадки емігрантів з України? Поляки? Українські діаспоряни з Канади? Його дружина із сином почувалися в Польщі не найкраще, тому повернулися в Полтаву, а він вирішив залагодити справу з документами варшавського таксиста й також повернутися додому на початку осені. Як він сказав, «там його місце».
На вулицях Варшави чути багато української мови, але ще більше російської, що нас із дружиною дратує. З деяким спокоєм і якоюсь природністю я сприймаю наявність російської мови в Україні, але українці, які розмовляють російською в Європі чи Канаді, дратують своєю бездумністю, що так вони мимоволі стають частиною «вєлікой руской культури, руского міра».
У нашому готелі велика частина обслуги — це українки, від рецепціоністок й офіціанток, які становлять готельну еліту, бо добре говорять польською і англійською, до прибиральниць, які не знають англійської і лише трохи говорять польською. Те саме в багатьох ресторанах, кав’ярнях і крамницях Варшави. Звісно, майже завжди чути східний акцент, але в цьому є щось дуже миле для мого вуха (з таким акцентом говорили й поляки, колишні мешканці так званих Кресів до Другої світової війни).
Але буває і по-іншому. Наприклад, учора ми їхали трамваєм, у який сіла молода жінка із сином. Хлопець обома руками, як канапку, тримав велике шоколадне морозиво, а мама однією рукою тримала його, а другою маленький велосипед. Мірка запитала, чи можемо їм якось допомогти? Жінка відповіла, і ми відразу почули її акцент. Тож Мірка запитала, звідки вони, і почула, що з України, на що ми разом відповіли: «Слава Україні», жінка відказала тихо й польською: «Дякую». Ми звернулися до хлопця, запропонували говорити з ним українською, на що його мама швидко відреагувала: «Ми говоримо польською». Ми не продовжували розмови, бо як їй пояснити, що ми, автохтонні українці з території нинішньої Польщі, тисячу років у приватному житті послуговуємося якоюсь формою української мови. Наша донька Оля, яка народилася у Варшаві, але з раннього дитинства росла в Канаді, добре говорить українською. Ба більше, вона без жодного акценту розмовляє польською, не кажучи вже про англійську, французьку й ще кілька міжнародних мов. Слава Україні…