Ще віддавна людині було властиво виходити за межі світу та змінювати стани своєї свідомості за допомогою запаморочливого зілля різного ґатунку. Спочатку адепти підхожої практики прагнули здійснювати Великі Переходи до сфери сакрального та встановлювати зв’язки межи світами. Та що стрімкіше цивілізація колонізує терени природного середовища, дедалі жорсткіше запроваджуючи соціальні табу, то більшої репресії зазнає територія духу, яка потребує визволення. Починаючи з ХІХ століття на подібні процеси найактивніше силкувалася зреагувати література. Недарма й автори цих одкровень упадливо випробовували ефекти всякої дурманної речовини на собі.
Уже «Сповідь англійського пожирача опіуму» (1821) Томаса де Квінсі схожа на промовистий інтелектуально-художній аналіз унікального психоделічного випробування, що, крім описів утіхи від уживання наркотику для гамування болю, залежності й бажання самогубства, містив і спробу пояснити таке добровільне поневолення. Виявляється, той досвід укладається в кілька етапів. Спочатку спочувається тривале піднесення, що надалі підохочує діяти та прояснює розмисли, не призводячи до неконтрольованих емоцій і плаксивої сентиментальності, на відміну від алкоголю. Зрештою, де Квінсі переконаний: опій якраз і надається до проявлення не чуттєвої, а божественної сутності в якнайвищій яскравості, що схоже на трансцендування чи то прориви до Нічого. Щоправда, подібно до похмілля, пізніше настає пропорційна за силою депресія та атрофія помислів. А на додаток змінюється відчуття часу та простору, бо вони суттєво розтягуються.
Шарлеві Бодлеру ця книжка не давала спокою настільки, що він і сам удається до подібного чину. Утім, в одному з есеїв, з назвою «Вино та гашиш» (1851), вказує, що заморочлива суміш аніскільки не сприяє творчому розвоєві, попри неабияке розширення меж особистості. Ба більше, зникає сама цілісність Я, розчиняючись у дійсності й обриваючи часоплин. Але витримають усе це хіба що високохудожні чи філософські типи, бо, либонь, їм до снаги приборкати наркотичну знаду. Пересічному ж індивідові доведеться вдовольнитися зовнішніми проявами буйства, безжурності чи нестримності, щоб урешті-решт упасти зневоленим і достоту розладнаним.
Читайте також: Зблякле цвітіння культури
Тож і Бодлерова «Поема про гашиш» (1858), яку було включено до збірки «Штучні раї» (1860), розповідає про едемські видива розуму й почуття з усім огромом оргій уяви, що протиставлені химеричному повсякденню. Годі вгадати, на що тільки спроможна фармацевтика, коли покликана сконструювати засоби для втілення предвічного людського прагнення до нескінченного. Затим опіум і гашиш успішно посіли першість у низці засобів, якими збуджується дух. Отже, прийшовши зі Сходу, гашиш, яко темна смолиста знадоба, декого штовхатиме на веселощі, утім, іншого кидатиме в сон. Але здебільшого наркотичне сп’яніння заводить у чари театру Серафена, де поряд із тінями неочікувано випурхують яскраві персонажі й образи, хоч уся внадлива мана деколи переривається злудним умиротворінням. І нехай усякому звиклому споживачеві ненароком і привидиться, ніби йому поталанило сягнути рівня Бога, тривале виснаження гашишем обов’язково перетворить особу на типового нарцисичного суб’єкта.
Водночас есей Олдоса Гакслі «Брама сприйняття» (1954) розкриває подробиці культу пейотля, що його практикують індіанці південно-західної частини Америки, й експерименту психологів з активною частиною цієї рослини — мескаліном, адже її хімічні складові збіжні з адреналіновими. Узявши дозу, Гакслі наполягає, ніби переживає всі моменти створення світу, спостерігаючи кожну дещицю наявного, яку Майстер Екгарт означує словом istigkeit. У барвистому переливі відтінків автор вбачає мальовничі ландшафти Буття, спочуває раптову втрату персональності та набуття рівня не-Я. Будь-якого негативного переживання варто лякатися лише тому, хто в житті нерідко зазнає неспокою, страху, злостивості, гніву тощо. Зрештою, злиденна реальність існування дедалі частіше підштовхуватиме людину позбутися скніння в рутині стереотипного сприйняття, до пошуку штучного раю, інобуття, у якому не буде нестерпної звичаєвості. Та втекти від себе не вийде ні в кого.
Читайте також: Опиратися Небуттю
Наостанку згадаймо трактат Ернста Юнґера «Наближення. Наркотики і сп’яніння» (1970), де сказано, що насолода переживається свідомо, тоді ж як усяка пригода — завдяки близькості смерті. Тому зрозуміло, чому хмільні впливи неоднозначні — бо стосуються волі й уяви нараз і дають змогу вповільняти та прискорювати час. Юнґер вбачав у наркотичному засобі (фантастикумі) ключ, яким одмикається недоступна для звичайної перцепції царина. Перепробувавши різні речовини, він узагальнює, що в основі сп’яніння лежить однозначно духовна потреба, коли за мету береться персональна трансформація, а не прагнення паразитувати на безвільному стані. Кожне вітальне збудження неодмінно має перетворюватися на духовне, досягаючи наступного щабля Буття, не замкненого лабетами матеріального. Та щойно запальні препарати використано знічев’я — невдовзі доведеться потрапити в їхні пастки.
Психоделія не ціль, а спрямування психонавта до проміжного стану, що нагадуватиме точку нуля, розміщену десь у проміжку помежи Буттям і Небуттям. У цьому пункті Нічого вбачається віртуальний і тимчасовий прихисток, який і дає змогу поглянути на світобудову відсторонено. Проте потрапляння в цю точку може свідчити про низку небезпек. Окреслена мандрівка ніколи не забезпечує вичерпними знаннями про світ і не дозволяє його привласнити. Найбільші ризики полягають у загрозі загубитися десь у межисвітті й помишляти, ніби безсмертя вже досягнуто.