Відлік репресій проти шістдесятників починають із першої хвилі арештів 1965 року. Однак радянська влада не припиняла свій наступ на національну культуру та спадщину й доти.
24 травня 1964 року від підпалу загорівся відділ стародруків та україніки в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР в Києві. Полум’я знищило близько 500 тисяч книг та рукописів. За одну добу в полум’ї були знищені цінні джерела з історії України «домосковської доби, ціле наше середньовіччя пішло з димом», — писала Оксана Забужко.
Цей факт не поодинокий. 26 листопада 1968 року згоріли обмінно-резервні фонди, що зберігалися в Георгіївській церкві Видубицького монастиря. Їх збирали 1918 року за наказом гетьмана Павла Скоропадського. У той час горіли також інші національні архіви — узбецькі архіви в Самарканді, казахські в Алмати, туркменські в Ашхабаді.
Те, що залишилося на полицях Державної публічної бібіліотеки
Підпал у київській академічній книгозбірні здійснив співробітник бібліотеки Віктор Погружальський. Пожежу гасили три дні, дехто з вогнеборців отримав фосфорне отруєння.
Євген Сверстюк написав памфлет «З приводу процесу над Погружальським», в якому звинуватив у знищенні безцінних фондів бібліотеки тодішню «антиукраїнську владу».
Цей документ доби засвідчив настрої українських інтелектуалів та митців 1960-х – обурення безкарними діями влади, передчуття ще більших порахунків з українською культурою і її творцями. Публікуємо його повністю.
24-го травня 1964 року сталася в Києві, «столиці» України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека — Київська Публічна бібліотека Академії наук УРСР.
Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році — в епоху космосу, атому, кібернетики.
Більше того: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх взагалі неможливо було почати, бо в усьому цьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коли вже вигорів дощенту весь український відділ.
Згоріла саме україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви (наприклад, архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради та інші). Частина з цих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціяльні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника, а потім, після усунення М. Скрипника, були «засекречені», як і вся українська історія. Згоріла картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які знищені. На суді називалася цифра 600 тисяч томів. Можна уявити, скільки їх згоріло насправді!
Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачені величезні духові скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але неприступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.
Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми руками і в який спосіб це робилося? З якою метою?
Відповідь на ці питання мав дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину, — працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив наприкінці серпня цього року в Києві, в невеличкому залі народного суду по Володарській вулиці.
Однак з самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки — наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу. Довго і нудно обговорювалися такі «важливі» питання: скільки в підсудного було жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, які різні кривди з боку співробітників призвели цю тонко організовану натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора. У заключному слові він навіть прочитав патріотичного вірша, який починався словами:
«Прости мне, родина, прости, страна родная»…
Погружальський — казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку… На процесі він почувався героєм і по всьому було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, присудили його до десяти років позбавлення волі… «Гуманні» радянські закони на цей раз виявили співчуття до сантиментальних пригод «морально ущербленої людини». Людини, додамо, яка закінчила два вузи і університет марксизму-ленінізму (!) і дуже добре знала, що і для чого вона робить.
Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних питань.
Чому ні слова не згадувалося про магнійові стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнійовими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це — ні слова. А Погружальський з готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.
Як міг у бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами, протягом десяти років працювати такий сумнівний тип, як Погружальський?
Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки зовсім не існувало ніякого протипожежного захисту? В той час, як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде ліквідоване зразу ж (індикатори, відсіки і т. п.)
Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд звів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського?
Чому так пильно наглядав суддя, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів («что вы там пишете?» «где вы работаете?» і т. п.).
І, нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажемо, відділ марксизму-ленінізму, де він працював? Чому з семи поверхів бібліотеки згорів тільки один — саме той, куди загнали українську книгу. Чому суд замазував цей факт фразами про «пошкодження російської та (!) української літератур?»
Ці та інші подібні питання (а їх може бути багато!) на суді не поставили. Та як вони могли поставити, коли процесом займалося безпосередньо КГБ, яке навіть свідків попередньо «обробляло», а від працівників бібліотеки брали підписку, що вони не будуть «болтать лишнее»?
І все-таки дещо на процесі виявилося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться і знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий вже я злодій, і до мене книжки нищили в організованому порядку. Це була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує якесь розпорядження про ліквідацію «идейно и научно устарелых книг». За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він всього-навсього ширше застосував вищенаведену формулу! І чи не це мав на увазі ображений палій, коли в прощальному віршованому монолозі говорив:
Враги культуры на свободе,
В тюрму попался только я.
А втім, про долю Погружальського очевидно подбають його спільники і однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають.
Виморивши голодом мільйони українців у 1933 році, закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми? Для чого живемо? Куди нас ведуть?
Нам вже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним.
Коли ми навіть від цього плювка неї опам’ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не «раби, підніжки, грязь Москви»?
Чим можна налякати український народ? Знищити його? Це було не під силу навіть Сталінові.
Пограбувати? Але ж він і так щороку віддає все, що має. Відібрати мову? Це робиться щодня. В містах вона давно на становищі прибиральниці, а в селах калічиться, як порепані на буряках руки колгоспниці.
Знищити пам’ятки культури? Зірвали найстарішу Десятинну церкву, знищили Михайлівський і Успенський собори, а зараз руйнують найстародавніші церкви по селах…
Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її «каленым железом».
Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремщики. Проте когось вони пекли навіть за семи замками.
Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську і австрійську цензуру — про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватись на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як «идейно устаревшие». На одному з семи поверхів в будинку бібліотеки вони притулилися на дерев’яних поличках і чекали дальшої «чистки». Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, на купи звалюються по монастирях. Але російський чорносотенний рух нетерпимий, він не хоче чекати, він войовничий!
Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п’яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.
Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніяльній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію» наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) — хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!
Шовінізм є скрізь — на керівних посадах і в секретних розпорядженнях, але про нього не можна згадати словом, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про «український буржуазний націоналізм». Шовінізм вас душить, а ви кланяєтесь його інтернаціональному мундирові. Він глузує з вар, а ви клянетеся в любові до «великого російського народу».
Шовінізм всемогутній, бо чує в себе за спиною офіційну підтримку. В очах наших поневолювачів люди, що розуміють велику трагедію України, є державними злочинцями. Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, якби нас судили публічним судом і покарали так, як Погружальського за знищення української академічної бібліотеки. Але ж ми живемо з вами в країні; де за слово правди людей нищать по-злодійськи, без суду.
Хіба не вчинили кілька років тому дику розправу над групою київських’та львівських юристів, що хотіли у Верховній Раді та в 00Н підняти питання про колоніяльний гніт на Україні, про ігнорування навіть куцої сталінської конституції? Таємний «суд» і розстріл — ось відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріяли дізнання і суду були знищені…
А в цей час, коли творяться діла, яким могли б позаздрити середньовічні інквізитори, верховний балакун з усіх трибун розпинається, що у нас немає політичних в’язнів, що «диктатура пролетаріату» переросла в загальнонародну демократичну державу. Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників — демократія, то що ж тоді фашизм?
Показовий той факт, що бібліотека була підпалена 24-го травня в час Шевченківських свят. Це надає події особливого зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна з Шевченком. Його найбільші політичні поезії («Осії глава XIV», «І мертвим і живим…», «Розрита могила» та ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоб вони проходили на рівні гопака, а то, не дай Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про «нашу, не свою землю». А скільки в журналах і газетах було цензурою знято матеріялів-статей, віршів про Шевченка, в яких сексоти побачили «натяки» на сучасне становище України!
Шевченка боявся цар. Бояться його й наші партійні царисти бо недарма вони стягнули на гору в Каневі на день свята хмару війська і міліції та переодягнених кагебістів. А чи були там люди?.. Людей впускали до Шевченка по перепустках…
Але вершиною всього цього були події 22 травня в Києві. У цей день традиційно відзначається річниця перевезення Шевченкових останків з Петербурга і поховання Шевченка в Каневі. До пам’ятника Шевченкові в Києві збираються люди, співають пісень. Так було протягом кількох років. Цього ж року начальство, виконуючи загальний план роботи «по Шевченку», вирішило цього не допустити. Напередодні викликали в ЦК ЛКСМУ групу молоді, яку вважали ініціатором цієї справи, і сказали, що цього не можна допустити. Чому? «Тому, що подібні маніфестації — образа великого російського народу». Так дослівно і було сказано: «образа великого російського народу». Дико, але послідовно А потім декани і парторги бігали по студентських аудіторіях і попереджали, що хто буде помічений біля пам’ятника Шевченкові 22-го травня, того автоматично виключать з вузу. Неймовірно? Спитайте в студентів університету, педінституту, медінституту, у працівників інститутів літератури, фольклору та етнографії, Держлітвидаву та інших видавництв, яким дзвонили по телефону навіть секретарі ЦК ЛКСМУ, суворо попереджали про це.
І все ж увечері 22-го травня зібрався біля пам’ятника великий натовп молоді. Їх зняли на кіноплівку і тепер «тягають». Декого зняли з роботи, декого збиралися зняти, поки не прийшла з Москви вказівка «не роздувать справу».
Так вони бояться Шевченка. І так воюють з ним. А війна з Шевченком — це тільки частина війни з українською культурою і українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці — також частина цієї війни… «Учітеся, брати мої, думайте, читайте» — закликав Шевченко.
ДУМАЙТЕ…
Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа — він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!