На Полтавщині я була вперше. Не як туристка, а як письменниця, учасниця проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». На мапі «Мережива» з’явилися місто Лубни й смт Оржиця. Нас троє — я, Ольга Купріян, Анна Вовченко, одна з моїх улюблених перекладачок, а також модераторка заходів, письменниця й викладачка Марія Титаренко. Ідея проєкту також у тім, щоб вибудовувати зв’язки між різними регіонами через розмови про культуру. Ми з Анною представляємо Київ, а Марія — Львів, хоча кілька років свого малюцтва вона провела саме в Лубнах.
Селфі на заправці в Пирятині (для тата)
— Вареники там, як у мене, чи сірі й глевкі? — трохи ревниво запитує мама, коли повертаюся додому з Полтавщини.
— Як у тебе, — відказую, змовчавши, що таких смачних вареників, як в Оржиці, я сто років не їла. Бо якби сказала, мама вже пакувалася б везти вареники в Київ. Бо вареники із Чернігівщини ніяк не можуть бути гірші, ніж полтавські!
У покоління моїх батьків на Полтавщині свої знакові місця.
— То ти вже проїхала Пирятин? — цікавиться тато. — Отам десь є заправка, де знімали фільм «Королева бензоколонки». Бачила?
Чи я його бачила? Та хіба в мене був у дев’яностих вибір, що дивитися? Авжеж, я бачила цей і ще багато радянських фільмів, які без кінця крутили по телевізору. Але про те, що заправка прямо ось тут, здається, чула вперше. Дорогою назад, маючи незаплановану зупинку в Пирятині, фотографуюся на тлі вежі на тій самій заправці для тата.
Загалом мої знання про Полтавщину — досить стереотипні. Я мусила це визнати, коли першою думкою про Лубни були рядки з народної пісні. Ось уже наспівую:
Од Києва до Лубен насіяла конопель.
Дам лиха закаблукам,
Закаблукам лиха дам.
Достанеться й передам!
Друга думка — цитата з фільму Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург»: «Єслі ти поїхав за женщіною в Лубни, це точно по любві».
Пирятин у мене асоціювався з назвою музичного гурту, фронтменом та автором пісень якого є Іван Семесюк. Пізніше я пригадала, що не раз купувала плавлені сирки з такою ж назвою. В одну мить мене накрило ніжністю до цих самих назв малих українських міст, які вигулькують то тут, то там, проростають у пам’яті й свідомості, стаючи частиною культурної ідентичності. Сир із Шорстки, ковбаса з Дрогобича й Брусилова, сирочок з Пирятина, морозиво з Лубен.
Дорогою до Лубен заїжджаємо в Мгарський монастир. Місцева краєзнавиця, бібліотекарка й письменниця Ганна Кревська показує нам шедевр мазепинського бароко, уплітаючи поміж тим історії, які місцеві передавали з вуст у вуста. Скажімо, про те, як у всі часи вивозилися в напрямку Москви наші святині в обмін на російські гроші, за які відбудовували церкви. Росія купувала наші церкви на вигідних для себе умовах, і тим гострішою є іронія цього жесту у випадку Мгарського монастиря.
У XVII столітті він зводився на кошти гетьмана Івана Мазепи, на якого РПЦ свого часу наклала анафему.
Це сьогодні ми розуміємо, наскільки далекоглядною була політика Мазепи, а покоління моїх батьків ще вчилося на тих засадах, що він підлий зрадник і націоналіст, адже хотів розбудовувати незалежну державу. Пам’ятаю, як на початку 2000-х я роздавала брошури від громадської організації «Не будь байдужим!», що пояснювала якісь речі про Івана Мазепу. Пропаганда в освіті, на жаль, має довготривалі печальні наслідки, їх ми досі розгрібаємо й ще багато років будемо з ними працювати.
Лубни — князівське місто. Фото: Ганна Кревська
Наша провідниця веде нас до пам’ятника мгарським преподобномученикам — це сімнадцять ченців із села Мгар, що біля Лубен, яких 1919 року розстріляли більшовики. Ще сумна іронія: нещодавно бачила відео, на якому російський батюшка виправдовує Сталіна, адже внаслідок його репресій з’явилося чимало святих, які «нас тепер захищають». Захищають їх, бачте. Звучить як гасло російської армії: «Улаштуймо геноцид і репресії — створімо ще більше святих, покровителів геноциду та репресій!».
За пам’ятним хрестом — храм на узвишші. Стоять теплі дні третього року великої війни. Небо чисте й синє. Сліпить сонце. Я мружуся, знімаю окуляри й роблю селфі, щоб запам’ятати цю мить і всіх нас на фото. Ми тут були, ми є. Бджоли нестримно гудуть. Увесь пагорб укривають проліски, що так само нестримно пахнуть. Так легко на мить забути, як ще зранку в Києві уламки російських ракет пошкодили домівки наших друзів, рідних, знайомих. А вночі терористи бомбитимуть Дніпровську ГЕС. Але поки що з нами весна і перше тепло, і вогкий запах землі.
Нарешті приїжджаємо в Лубенську публічну бібліотеку імені Володимира Малика. Виявляється, ми з ним земляки, обоє з Макарівського району. Мої батьки свого часу вчителювали в тій самій школі в селі Ясногородка, що й Володимир Малик. Он воно яке — мереживо.
У Лубнах нас годують, директорка бібліотеки Валентина Семак усіляко намагається дати із собою в готель канапок. Від цього огортає теплом і відчуттям, ніби приїхали в гості до далеких родичів. Ніби ми тут свої. Почуваємося вільно, сміємося й жартуємо. Атмосфера під час зустрічі так само родинна. Анна Вовченко читає уривок зі свого перекладу «Енн із Зелених Дахів» Люсі-Мод Монтгомері, і за дивним збігом обставин він про проліски й весну. Я сиджу, огорнута запахом пролісків чи то з острова Принца Едварда, чи то з полтавських пагорбів, і думаю про життя, що триває від первоцвітів до первоцвітів. Наостанок син письменника Володимира Малика, Олександр Сиченко, виголошує зворушливу промову зі словами вдячності Анні за переклади книжок про Енн. І тут мереживо, еге ж.
У Лубнах (фото Марії Титаренко)
Наступного дня на нас чекає Оржиця. Дорогою від Лубен наша наступна провідниця, бібліотекарка Лілія Василькова, кілька разів виправдовується, що Оржиця — це селище, а не містечко. Проєкт «Мереживо», мовляв, для містечок. Проте, навпаки, радію: я також із села — це важлива частина моєї ідентичності. І хоч уже більшу частину життя мешкаю в мегаполісі, усе одно вважаю себе людиною з маковищанським корінням. Пишу он про бобрів, які оселилися на околицях села Маковища, що на Макарівщині.
Прийняття в Оржиці (ті самі вареники). Фото: Марія Титаренко
На столику в читальній залі Публічної бібліотеки оржицької селищної ради стоять ті самі проліски, ніби на щось натякають. Може, на те, що тут так само можна розслабитися. Тут ми так само свої, ми вдома. Наші читання проводжатимуть оваціями, а на дорогу нагодують тими самими варениками. Господи, які ж смачні були вареники із сиром! (Я дуже сподіваюся, що моя мама не прочитає цього тексту. Але якщо ти читаєш, мамо, твої вареники я так само люблю. Особливо із чорницею.) Цього разу не відмовляюся від канапок у дорогу. Бачте, я тут знову ніби в гостях у родичів. Везу додому цінні дарунки.
Почуваюся так, як мала б почуватися Соломія Крушельницька на славнозвісній світлині після бенефісу у Варшаві. До речі, Соломія також своя людина, із села. Може, навіть вареників не цуралася. Достеменно відомо, наприклад, те, що вона полюбляла канапки з мармулядою і пригощала ними своїх студентів.
І в Лубнах, і в Оржиці на наших подіях — аншлаги. І якщо в Лубнах усе ясно: на зустріч запросили кілька класів зі шкіл та училищ, то в Оржиці стається один з найбільш дієвих способів промоції культури. «Я просто подумала, кому це може бути цікаво, виписала всі імена в блокнотик і всіх обдзвонила», — зізнається пані Лілія і скромно показує той самий блокнотик. «Шкода, що зала більше не вмістила», — зітхає інша бібліотекарка.
Ольга і Анна в Оржиці (фото Марії Титаренко)
Хоча нам нічого не шкода, адже аудиторія справді зібралася добірна й дуже зацікавлена. Оксана Жудік, завідувачка Зарізької сільської бібліотеки, сама з Харківщини, вирішила вкорінитися з родиною на Полтавщині й запитує, як заохотити до читання місцевих дітей. Ми з пані Оксаною домовилися списатися й обмінятися досвідом, адже ми в команді лабораторії дитячого читання «БараБука» НЦ «Мала академія наук України» досліджуємо це питання не один рік. Я й сама обожнюю читати вголос. Як виявляється на таких зустрічах, не лише дітям, а й дорослим.
— Знаєте, — кажу чесно, — от я вже у стількох містечках виступала, а на Макарівщині ще досі ні!
І мені щиро віриться, що якось я приїду в гості до бібліотек на Макарівщині. Може, хтось із освітян чи бібліотекарів готуватиме тему про літературу рідного краю і згадає здвижівських бобрів із книжок «Боброго ранку!», «Беркиць проводжає дідуся» або з казки «Квіти пані Биби»? Мене огортає така хвиля натхнення, що на мить задумуюся: було б гарно проїхатися туром ось так по містечках і селищах зі своїми книжками! Як свого часу Макс Кідрук робив тур сотнею містечок України. Утім, цю думку я відразу відпускаю. На тур сотнею містечок точно не готова, зважаючи на логістичні виклики, з якими стикається команда «Мережива», щоб організувати навіть мінітури на два містечка. Мій порив — магія моменту й пролісків, абсолютно точно. Тож відкладу цю думку до наступної весни. А там, дасть бог, і дороги відбудуємо, і міста, висадимо квіти, як робимо це щороку, і розмовлятимемо про книжки.
Ольга Купріян, письменниця (Київ)
Проєкт «Мереживо» «покликаний підвищити престиж читання у райцентрах України, знайомити мешканців українських містечок із сучасною українською літературою та включити їх у культурне поле, спільне з великими містами» — зазначено на сайті організації. Утім, я розумію, що ця поїздка разом з тим інтегрує мене саму в якесь ширше соціокультурне поле. Я нічого не знаю, на моїй пам’яті нашарувалися абсолютно різні речі, як-от полтавські вареники й галушки, назви радянських фільмів, рядки з пісень, народних та авторських, назв продуктів у супермаркетах. Усе це замішується в химерну кашу, з якої хочеться вивудити щось цілісне й зрозуміле про себе.