30 квітня 1888 року в Ніжині народилася Варвара Адріанова, одна з перших українських літературознавиць-медієвісток.
Батько — викладач римської словесності й наставник-керівник у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька — подбав про доньчину освіту. 1910 року вона закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві, де викладали переважно професори Київського університету Святого Володимира. Паралельно викладала в приватних жіночих гімназіях — навряд чи задля заробітку, радше для досвіду, бо батько був попечителем Київського навчального округу і родина не бідувала.
Варвара Адріанова 1912 року екстерном закінчила Київський університет Святого Володимира й лишилася при університеті для підготовки до професорського звання. Це був один із перших випадків у Російській імперії, коли при університеті для підготовки до професорського звання лишали жінку.
Від 1907 року Адріанова відвідувала філологічний семінар Володимира Перетца, що виховував в учнів естетичні, а не ідеологічні критерії. Слухачами, зокрема, були Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, Сергій Маслов, Іван Огієнко, Дмитро Чижевський.
На груповому фото 1910-х років обабіч Володимира Перетца сидять майбутня професорка Софія Щеглова і його майбутня дружина — Варвара Адріанова-Перетц. Він дарував їй книжки з дарчими написами «Моїй найкращій надії», «Дорогому другу й учениці з надією побачити успіхи, що значно перевершать вчителя».
Її перша доповідь на семінарі 1907 року мала тему «Філологія та її методи». Першим опублікованим дослідженням Варвари Адріанової стала праця «Київський уривок Псалтиря ХІV віку», що 1908 року побачила світ у «Записках Українського наукового товариства в Києві». Разом з учасниками семінару вони влаштовували експедиції до Полтави, Катеринослава, Ніжина, Видубичів, під час яких віднаходили та описували рукописи й стародруки. Завдяки її зусиллям віднайдено й опубліковано рукописи та стародруки Волинського єпархіального давньосховища, Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, Видубицького монастиря.
Однак кар’єрні перспективи вели до столиці, тож від 1914 до 1917 року Варвара Адріанова викладала в Петербурзі й працювала над магістерською дисертацією про житіє Олексія, чоловіка Божого, у руській літературній і народній традиції. Михайло Грушевський написав про неї: «Аналітична робота, проведена в цій книзі, варта всякого признання».
Утім, про батьківщину Варвара Адріанова не забувала, після утворення Української академії наук долучилася до Комісії давнього українського письменства, яке досліджувала давно і яке нарешті можна було називати українським, а не російським.
Окрім середньовічної літератури, Варвара Адріанова-Перетц досліджувала фольклор і народну сатиру й, вочевидь, сама мала добре почуття гумору: до ювілейного збірника на пошану Михайла Грушевського подала статтю «Стара українська етимологія слова “горілка”». Через народну гумористику дослідниця перекидала місток від давньої до нової української літератури, і таким способом «Енеїда» Котляревського поставала закономірним продовженням тривалої традиції.
1926 року вона — натоді вже Адріанова-Перетц — стала член-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. У 1920-х вона ще мала змогу публікувати дослідження українською, зокрема статтю «Сцена та костюм в українському театрі XVII–XVIII вв.» в журналі «Україна». Невдовзі це стане неможливим.
1933 року київські літературознавці, з якими Варвара Адріанова-Перетц постійно листувалася, надіслали їй вітання з нагоди 25-ліття її наукової діяльності.
А 1934 року хвиля репресій докотилася до Володимира Перетца: його заарештували за сфабрикованою справою, позбавили звань і заслали до Саратова, де він помер наступного року від хвороби.
Варвару Адріанову-Перетц оминули репресії, але далі вона, як і до 1917-го, мусила писати про «Слово о полку Ігоревім» як про пам’ятку російської літератури й готувати академічні курси історії російської літератури, починаючи відлік від «Повісті временних літ».
Натомість її приятельку з часів філологічного семінару Софію Щеглову заарештували в «справі славістів» як ученицю й сподвижницю Володимира Перетца та активну учасницю «контрреволюційної організації» Товариства дослідників української історії, письменства і мови в Ленінграді. У квітні 1934 року Особлива нарада при колегії ОДПУ засудила її до вислання терміном на три роки. Протягом 1934–1936 років вона мешкала в Киргизії, де працювала бібліотекаркою.
Варвара Адріанова-Перетц прожила довге життя, до кінця 1960-х залишаючись активною науковицею. Як учена секретарка сектору давньоруської літератури Інституту російської літератури АН СРСР намагалася допомогти українським колегам опублікувати статті в «Працях відділу давньоруської літератури», оскільки тоді в Україні надрукувати українознавчі дослідження було неможливо. Спогади про неї написали Леонід Махновець, Володимир Крекотень, Олекса Мишанич — молодші українські медієвісти, які продовжили справу Володимира Перетца й Варвари Адріанової-Перетц.