Щонайменше хотілося б тут заглиблюватися в срачі, розганяти зраду, викривати внутрішніх ворогів і таврувати п’яту колону. Мої спостереження мають радше дослідницький характер: така собі прикладна антропологія, щоправда, в екстремальних умовах. Якщо конкретно, я про тих українців, які вже перестали бути росіянами, навіть хорошими, але українцями так і не стали або поки ще не стали. Можете їх називати пушкіністами, можете булгакофілами, можете цоєлюбами.
Ми їх добре знаємо, бо вони помітні, їх добре чути, надто останнім часом у зв’язку з деколонізацією. Вони вимагають солідарності, підтримки, і навіть, прости господи, культурного реваншу. Я й сам колись давно таким був, хіба що без оцього ресентименту, тому знаю, про що кажу. Мені теж здавалося неможливим відмовитися від Турґєнєва й залишитися з Панасом Мирним. Ось тут уважно стежте за руками.
Культурний малорос, назвімо його так, щойно заходить мова про самовизначення, починає розповідати (або не робить цього вголос, проте однаково проговорює про себе), що є «велика й мала» культура, не згадуватиму всує автора цього шедевра. Його, малороса, величезна проблема в тому, що «малої» культури він не знає геть зовсім або майже зовсім. Подекуди «великої» він теж не знає, просто-таки задовольняючись пізнім радянським вінегретом чи радше олів’є, куди як базові компоненти входять Булгаков, комедії Рязанова й російський рок. По суті, коли йдеться про гіпотетичну відмову від Пушкіна, у його разі мається на увазі скороминущий варіант попкультури, яка Алєксандра Сєрґєєвіча як такого в собі не містить ані грама, а в місцях походження суттєво змінилася через маячні промови самі-знаєте-кого й скасування табу на обсценну лексику. Я вже розповідав, що колись практикував садистичну вправу, з’ясовуючи в платонічних пушкіністів, що саме вони пам’ятають з Пушкіна, Лєрмонтова, Баратинского, Тютчєва, Толстого і Бродского. Щоразу виявлялося, що майже нічого, тобто їхня любов не передбачала безпосередньої взаємодії з предметом любові.
У поодиноких випадках все-таки вдавалося встановити повноцінний культурний діалог, що ґрунтувався на знанні матчастини, але — але! — стежачи ось за такими опонентами в їхньому розвитку впродовж років, я спостерігав суттєву еволюцію поглядів, яка майже неминуче (буквально за одним-двома винятками) наставала після нормального, не шкільного знайомства з Українкою, Стефаником, Тичиною, Зеровим, Підмогильним, Йогансеном і далі аж до Жадана. Тобто ці люди несподівано для себе з’ясовували, що «мала» культура таки неосяжна й до того ж уже стала частиною їхньої свідомості.
Я давно домовився із собою, що у своїх публіцистичних вправах не користуюся вигаданими прикладами й персонажами, усі, про кого я тут пишу, існують і можуть себе впізнати. Тож з’ясував, що у свідомості моїх знайомих пушкіністів уся світова класика теж невловимим чином належить… до російської культури. Ідеться не про чітко сформульовані претензії, а про туманні відчуття, підозрюю, що дитячі враження. Авжеж, у моїй юності в шафі теж поруч стояли зібрання творів: «брунатний» Томас Манн і «бежевий» Турґєнєв, «темно-зелений» Анатоль Франс і «сірий», потім «оливковий» Достоєвскій, «блакитний» Ґолсворсі й «червоний» Лєсков. Утім, так само у відносно юному віці я відкрив для себе, що «Доктор Фаустус» в українському перекладі Євгена Поповича заходить мені не гірше, а чомусь краще, ніж у російському Соломона Апта й Натальї Ман. Наприклад, Гофман, Чапек і Гемінґвей, не кажучи про Гашека, зазвучали для мене вже тоді українською. Для спраглих пізніх радянських, звісно ж, зросійщених інтелігентів, яким престижні російськомовні видання в ошатних палітурках були не по кишені, бо їх треба було або діставати, або за них переплачувати, саме демократична й доступна продукція видавництва «Дніпро» стала дверима до українського простору.
Воно й не дивно, бо в імперії художній переклад став прихистком для геніїв слова, яким у Спілці письменників було незатишно. Це я до того, що Миколі Лукашу, Борисові Тену, Андрієві Содоморі, Григорію Кочуру має знайтися місце в пантеоні діячів української культури саме за їхні переклади — це так, через кому.
Фобія українського в рідних пенатах ґрунтується передусім на незнанні, я в цьому переконувався безліч разів. Але є й другий чинник: часто-густо це вік. Люди молодші все-таки пройшли пострадянську школу, подекуди виш, де їм могли й не прищепити відрази до рідного слова, а в найліпшому разі навіть відкрити очі й налаштувати смак, для них свій уже не Цой, а Жадан. Тож у старших пушкіністів викликає таку агресію університетська молодь: вона, мовляв, лівацька (так, ніби у двадцять років можна бути правим лібералом, згадайте знамените прислів’я), не поважає Булгакова й узагалі бездуховна («духовність» — ще один радянський симулякр). Знову-таки проблема: незнайомство з об’єктом узагальнення, відсутність точок перетину, а потім уже старечі комплекси, навіть якщо йдеться про людей відносно нестарих. Звідси постійна лайка на адресу «могилянців-соросят».
На жаль, нерозуміння, як завжди, межує з комплексом повноцінності. Всмоктаного з молоком матері відчуття культурного первородства важко позбутися, і подекуди в несподіваних ситуаціях воно вилазить на поверхню. Його можна ховати під закликами до справедливості, яку пушкініст формулює ось таким чином: ми (ми?) нікого не маємо пригнічувати, ми нікого не дискримінуємо, ми — не вони (вони — ті, що за порєбріком). Поважаю. Але не погоджуюся. Позаяк у нашому актуальному разі йдеться ні про яку не дискримінацію, а лише про відновлення тієї самої справедливості. Вам хтось забороняє купувати й читати Достоєвского-Паустовского? Хто? Покажіть мені! Запитайте мене, я вам розповім, де купити, щойно перевіряв. Тож у чому конкретно дискримінація? У тому, що поламали канон чи то пак іконостас?
Окрім того, у пушкіністів викликають спротив або вбивчу іронію наші спроби повернути собі імена, які загарбала свого часу метрополія. Малевич, кажете, українець? Татлін? Ха-ха! Показуєш такому листи Казимира Севериновича або фото Володимира Євграфовича з бандурою, той крутить носом. Звичайно, у його естетичному всесвіті єдиний дозволений хохлам жанр — пастораль.
Останній і, можливо, найсильніший аргумент булгакофілів — «фронт розмовляє російською або суржиком». Я на фронті був лічені рази, тож не маю права голосу, хоча зі мною розмовляли українською. А втім, можу кваліфіковано стверджувати: люди, які таке кажуть, не до кінця розуміють, як функціонують мови, зокрема, з якою швидкістю змінюються мовні звички (читайте мою книжку, ось-ось вийде).
Соціологія свідчить, що тільки за перший рік війни частка повністю україномовних наших громадян збільшилася відсотків на 10 без якихось спеціальних заходів з боку держави. Щоправда, треба уважно дивитися, який тут вплив тимчасово переміщених осіб, які рятувалися за кордоном, але однаково: хто розуміє, це гігантська цифра, такої динаміки не буває, тобто потенціал україномовності був донедавна недооцінений, а російськомовності, відповідно, переоцінений.
Поки що дозволю собі знову й знову констатувати: усі біди від незнання. Біди пушкіністів разом з їхньою агресією й розгубленістю — від незнання й небажання знати країну, у якій вони народилися. Ну а вперто наполягати на своєму незнанні — якраз питома риса цоєлюбів.
Зрештою, чи мушу я нагадувати, що під час війни сприйняття всього, що пов’язане з агресором, тим паче коли агресор убиває вас під прапором своєї, дідько, культури, вельми загострюється?! Просто згадаймо: у серпні 1914 року російський Санкт-Петербург указом царя перейменовано на Петроград, на честь цієї події всі німецькі крамниці в столиці імперії погромили патріотичні народні маси. Точнісінько ті самі процеси спостерігали в Лондоні, хоча британська королівська династія змінила своє найменування з німецького Саксен-Кобург-Гота на більш питоме Віндзор аж 1917 року. Після нападу на Перл-Гарбор у 1941-му демократичні Сполучені Штати інтернували всіх етнічних японців разом з тими, хто вже отримав американське громадянство, до відповідних таборів аж до кінця Другої світової. Війна не час для сантиментів, але в наших поточних умовах, виявляється, можна дискутувати про пам’ятники й музеї. Пастораль!