Літо 2023-го не справдило сподівань на переможний контрнаступ ЗСУ й швидке звільнення окупованих територій України. Також анонсованого деякими представниками влади масового купання українців на південному узбережжі Криму, на жаль, не відбулося. Пробити оборону окупантів виявилося набагато складніше, ніж дехто думав. Бо поки цей дехто готував плавки для відпочинку в Ялті, ворог будував надпотужні оборонні укріплення. Чому так сталося, уже чимало написано й буде написано ще більше. Уся ця історія потребує ретельного аналізу та осмислення. І тут особливо цінними є свідчення безпосередніх учасників подій. Вони на вагу золота.
Сподівання на блискавичний контрнаступ ЗСУ на півдні розбилися об ворожі мінні поля. «Тут така щільна замінованість була, що просто рятуйте», — розказує Скіф, заступник командира роти 3 окремого батальйону «Волинь» УДА.
Техніку не могли розгорнути бойовим порядком. Навіть якщо сапери пробивали якісь вузькі проходи чи залишалася поодинока дорога, це не рятувало. Вони вмить перетворювалися на пастки. «Рускі пристрілялися й усе — техніка пройти не може, — пояснює боєць. — Летить великий калібр, КАБи, ПТКРи нескінченні, їх дуже багато. І вони непогано ними працюють. FPV-дронів теж дуже багато. Чимало техніки спалили саме FPV-дронами.»
Читайте також: «Брат би не загинув, якби на розвідку делегували не бійців, а дрони» – інструктор з керування дронами
Щоб розчистити плацдарм для наступу й техніка могла йти бойовим порядком, треба було б розміновувати місяцями. Але й це в теорії. Спочатку для розмінування застосовували спеціальні німецькі машини Wisent, та їх знищували моментально. Вони великі, доволі повільні й неповороткі. Їх здалеку видно — і на них легко навестися. «По них працювали артилерією, ПТКРами, на мінах підривалися, — каже Скіф. — Ми на свою позицію кілометрів п’ять пішки йшли, бо ближче не можна було під’їхати. І по дорозі була ділянка, де чимало цих здорових Wisent стояло».
Уже під кінець літа над розмінуванням працювали сапери вручну. Повзали вночі, розміновували. Пробивали доріжки, стежки. Проте вони не можуть прийти й розмінувати поле. А врешті, по них теж стріляють, а ті стежки дуже швидко стають помітні з повітря й перетворюються на об’єкти пристрасної уваги противника.
Фото тут і далі: з архіву УДА
«День, два, три — і цю стежку вже знають не тільки свої. Уже коли по ній іде людей 50, то 20 з них просто лягає, не доходячи до позицій. У цьому основна складність контрнаступу саме на цій ділянці: неможливо було йти широким фронтом. Якби була авіація, яку ми просили, це звичайно допомогло б. Якби ми обрізали їм тили, було б набагато простіше йти та розміновувати, не було б підвозу БК, КАБів…», — пояснює Скіф.
В околиці Оріхова на Запорізькому напрямку бійці УДА заїхали працювати на початку літа 2023-го. Отримали завдання: підтримувати штурмові дії 47 бригади. Працювали переважно з великокаліберних кулеметів, мінометів, СПГ, АГС. Хоча, звісно, працювати довелося не лише із цим — заводили літунів, проводили піхоту, ходили в розвідку, як у безпілотні часи, ногами через лінію фронту.
До того хлопці працювали переважно на Донеччині в районі Великої Новосілки, де ЗСУ вперше прорвали південний фронт навесні 2023-го.
«Там війна була більш стала, без особливої інтенсивності, — згадує Скіф. — Виїхали, відпрацювали, поїхали. Тут усе інтенсивніше й веселіше. Ну, і може трохи страшніше, бо на Оріхові більше прилітає та більший калібр. Постійні найяскравіші емоції, — жартує боєць. — Виходиш у поле, і коло тебе так луплять, бл…ь. Я не знаю, як може не бути емоцій.»
Відстрілятися й поїхати на Запоріжжі не виходило. Треба було постійно чергувати на позиції та відповідно постійно перебувати під ворожими обстрілами. А позиції за 800 метрів від ворога. Така специфіка роботи. Кожна зброя має свою відстань, на яку вона може ефективно працювати. І ти мусиш на цю відстань підходити, та ще й бажано із запасом. Бо якщо заходять штурмові групи в населений пункт та атакують першу вулицю, ти повинен перекривати щонайменше пів села. Коли вони пройдуть далі, треба переводитися й також стріляти далі.
«Щоб урятуватися від арти, якщо по тобі б’ють, — каже Скіф, — треба йти вперед, на неї. Бо арта не стріляє на кілометр. Якщо по тобі почав працювати 82 міномет, ти розумієш, що найбільша відстань, з якої він може стріляти, — 3–3,5 км. Тобі треба просунутися вперед, і він стрілятиме позаду тебе. Зазвичай ніхто на мінімальну відстань не стріляє. Усі беруть щонайбільше й потім залишають собі прозір. Немає сенсу виносити зброю, тим паче велику, ближче. Навпаки, її ставлять якомога далі, щоб убезпечитися. І в рускіх так само».
Читайте також: Біля річки Шайтанки, або Як батальйон «Волинь» УДА допомагає звільняти український Південь
Скіф на війні приблизно два роки. До того в армії не служив, бойового досвіду не мав. Учився від побратимів, які воюють ще з 2014 року та багато що знають і вміють. Навчитися можна всього, впевнений боєць, було б бажання. Іноді немає іншого виходу: невміння на війні може закінчитися плачевно.
Каже, що від початку розумів: війна буде довгою та кривавою і цього ворога не варто недооцінювати.
«Коли розказували, що прийшли “чмоні” і тепер ми їх усіх розженемо, знав: так не буде. Російська армія воює постійно — Афганістан, Чечня, Ірак, Сирія. Тому там вистачає професіоналів. А втім, єдина суттєва перевага ворожої армії, — упевнений боєць, — так це кількість. Ще хіба наявність літаків і КАБів. Спочатку ще була перевага в БК. Коли ми були на Донецькому напрямку, їхня арта стріляла цілий день, а наші робили два-три постріли. Сьогодні такого нема. У нас усе не гірше, а багато що навіть краще. У цьому я впевнений. А от кількісно вони набагато переважають. Коли треба штурмувати позицію, то наших заходить 12 людей, а їхніх — 30–40. Це відіграє свою роль. І коли ми втрачаємо 12 людей, для нас це боляче, а вони, коли втратили 40, на другий день приганяють 80. І які вони не були б, навчені чи не навчені, це 80 людей, які по тобі стріляють. Навіть якщо вони всі дурні, хтось із них та й попаде».
Люди для росіян — розмінна монета. Вони не переймаються ними й навіть не забирають своїх загиблих з поля бою. Коли ЗСУ трохи просуваються вперед, наші гуманітарні організації їздять і збирають їх.
«Росіян дуже багато валяється вздовж лінії фронту, і сморід стоїть дуже сильний, — каже Скіф. — Вони розкладаються, їх жеруть собаки, коти. Їх не забирають свої, навіть коли є можливість. Ну можна ж закинути в пікап і вивезти?»
А втім, вони й поранених своїх не забирають, додає боєць. Якось хлопці впіймали в полон пораненого, який три дні просидів в очеретах. Казав, що свої, коли відступали, не взяли його на броню, хоча він біг за ними й просився. У нього було поранення в лице, але ноги й руки цілі, проте ніхто навіть не зупинився, щоб підібрати.
Натомість українці своїх намагаються евакуювати за будь-яких обставин, навіть якщо це дуже близько до ворожих позицій та існує ризик для власного життя. А коли це ще хтось зі свого батальйону або, не дай боже, з твоєї роти чи підрозділу, то й мови нема.
«У нас була ситуація, що ми вночі лазили за двома своїми вбитими хлопцями й також попали під обстріл. Нас дрон засік, як ми їх тягнули».
У селах, які ЗСУ вдалося звільнити під час контрнаступу, залишалося досить багато мирних людей. Навіть у таких, що геть зруйновані. Скажімо, у Роботине, яке знищене під нуль, де немає жодної цілої хати чи хліва, на момент звільнення жило до десятка людей. Це звісно не 480 людей, які мешкали там до війни, але…
Скіф каже, що наявність людей у зоні бойових дій — це величезна проблема для армії. І не лише тому, що це сковує дії військових. Дуже важко працювати якісно, коли в селі, яке постійно обстрілюють, живуть сотні людей. Є випадки, коли мирні мешканці просто здають інформацію про військових ворогу, і вони непоодинокі.
«Була ситуація, — згадує Скіф, — коли нам прямо під хату о 4:15 ранку прилетіло два КАБи. Жорстко прилетіло, машини побили. Приїхали еменесники, погасили й кажуть: “Ну, ви ж розумієте, що вас здали місцеві?” Розуміємо. Але що? Іти тепер цих бабок щемити? Вони всі йдуть і кажуть тобі “Слава Україні”, “добрий день”, а потім якась дзвонить онуку на той бік або ще комусь і здає».
Ключовою причиною призупинення контрнаступальних дій ЗСУ на півдні України й переходу в оборону є брак людей, вважає Скіф.
«Бойові бригади, які починали контрнаступ сильно пошарпані, і кількісно ми нині не витягуємо просто. На цьому напрямку є все — “леопарди”, “сімки”, усяка зброя. Її загалом вистачає, але людей, та ще й таких, які можуть цією зброєю працювати, бракує».
Підрозділ Скіфа за час роботи на півдні також зазнав утрат. Двоє побратимів загинули, і чимало поранили. Утім, боєць каже, що це майже пощастило, враховуючи складність напрямку, інтенсивність обстрілів і той обсяг роботи, який довелося переробити.
«Тут дуже багато КАБів, — пояснює. — Кожен день вісім-десять. І коли така штука коло тебе поруч розривається, що ти можеш зробити? Нічого.
Якось хлопці мусили перенести СПГ, але почався обстріл. Залишатися на місці не можна було, треба йти. Домовилися, що коли летітиме поруч, то будуть бігти швидше. Але на інстинктах усе інакше. Поруч ляпнуло — і всі впали. Це не стрілецький бій, коли ти впав, встав, за деревинку заховався. Тут це не працює. Воно якщо ляпнуло, то все, що було поряд, лягло. Ти нічого не робиш. Усе автоматично. Адреналін робить. Упав — вибухнуло, встаєш і біжиш далі. Усе на якихось первісних інстинктах. Хочеш жити — біжиш, треба — стріляєш. Думки насідають уже згодом».