Микола Сумцов першим з викладачів Харківського університету почав читати лекції українською мовою 1906 року. Народився 18 квітня 1854 року в Петербурзі, однак за два роки переїхав на історичну батьківщину своєї родини — Слобожанщину. Їй присвятив більшість своїх досліджень. Навчався в Харківському та Гейдельберзькому університетах. Був членом Чеської академії наук і мистецтв та за життя став класиком світової етнографії. Активно підтримував жіночу освіту. Очолював Музей витончених мистецтв і старожитностей, Етнографічний музей та Музей Слобідської України. Мало не став харківським губернатором.
Репресований замолоду
Першу дисертацію Микола Сумцов написав про Лазаря Барановича — українського інтелектуала доби бароко. За його ректорства в Києво-Могилянській академії вчився Іван Мазепа. Дисертацію Сумцова ректорат відхилив, тож дослідник написав другу роботу на тему «Хліб в обрядах і піснях».
Зафіксував суспільні зміни
«Українське життя у Харкові з 1875-го до 1905-го року було дуже мляве: празникували раз на рік — лише Шевченківські роковини», — писав Микола Сумцов у спогадах. Окрім культурного товариства, йому бракувало й ефективної економічної політики, тож пішов служити в управу у вільний від науки час:
«Взамѣнъ быстро оскудѣвающихъ природныхъ и народныхъ силъ и средствъ всплываютъ лишь крохи экономической или соціальной культуры, въ видѣ полуиноземныхъ колоніальныхъ оазисовъ, съ шоссированными дорогами, бдительнымъ надзоромъ, съ раціональнымъ хозяйствомъ и лѣсоразведеніемъ. Держатся эти благоустроенные оазисы подъ защитой высокихъ заводскихъ трубъ, въ свою очередь огражденныхъ и закрѣпленныхъ внѣшними могущественными протекціями, а въ ближайшемъ сосѣдствѣ уже начинаются всевозможныя оскудѣнія — истощенныя поля, вырубленные лѣса, обмелѣвшія рѣки, высохшіе пруды, дешевенькіе ситцы, вмѣсто старинныхъ плотныхъ самодѣлковыхъ плахтъ, хилыя скотъ, хилыя лошадки».
Сумцов удома на Малій Гончарівській, 38
Музеєфікував традиційну культуру
Микола Сумцов жив у добу змін. Чимало його спостережень написано у форматі «було — стало». Наприклад, селяни на його очах відмовлялися від важкого традиційного одягу (свит) на користь легшого, хоч і не такого якісного фабричного. Також Сумцов писав про занепад пасічництва, бо вирубали липові ліси й розорали луки з безліччю квітучих трав, зникнення місцевих ремесел, витіснення місцевих товарів дешевими масовими й низькоякісними.
«Що до скотарства, то в старі часи Слобожанщина славилася своїми волами і вівцями, — писав Сумцов. — Але вже в 40-х роках вони пішли на занепад. Мочульський в описові Слобожанщини в 1850 р. вже скаржився, що товар все більш дрібніє й переводиться на нівець. Кращим в той час лічили сумський рогатий скот що до роботи і на м’ясо… Землю обробляли здебільшого волами…
З протягом часу селяне здебільшого перейшли на коні. Воли стали дуже рідкими. В Охтирщині, напр., в однім великім селі з людністю тисяч в десять тільки один хазяїн уперто по старовині держиться за пару волів, як за батьківську спадщину. Знищення волів прискорили брак паши та сінокосів, занепад чумацтва, попит на м’ясо в великі міста й инші обставини нового, все більш скрутного побутового й економічного життя.»
Воли з видання: М. Сумцов «Слобожане», 1918
Микола Сумцов уважно придивлявся до традицій і новацій. Наприклад, у своїй праці «Очерки народного быта (из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии)» 1902 року навів факт того, що відомий у повіті гончар на своїх глечиках ставить маленькі хрестики. Виявилося, що це такий собі маркетинговий хід для забобонних господинь, які вірять, ніби відьми крадуть у корів молоко.
Був універсальною людиною
Широке коло інтересів та ерудиція Миколи Сумцова вражали. Не дарма за взірець йому правила універсальна людина Відродження. Він навіть 1900 року написав книжку про Леонардо да Вінчі.
Книжка Миколи Сумцова про Леонардо да Вінчі
Дбав про освіту
Сумцов не розглядав народ суто як джерело етнографічних матеріалів, а бачив живих людей, які потребують допомоги. Ініціював заснування Харківської громадської бібліотеки, був фундатором і куратором училища, прихильником жіночої освіти та опікувався організацією загальнодоступних публічних лекцій. Сумцов шанував Христю Алчевську, характеризуючи її так: «Людина, яка в час масової безграмотності, працю задля просвіти народу зробила девізом свого життя і залишилася вірною тому девізові».
Дав оцінку Росії
У праці «Слобожане. Історично-етноґрафична розвідка» (Харків, 1918 рік) Микола Сумцов писав:
«РОСІЙСЬКА держава, з протягом віків усе більш поширяючись, обхопила безліч країв і народів. Коли було подивишся на мапу (ґеоґрафичну карту), то одразу в очі кидався її величезний розмір. Здавалась вона незмірно могутньою; але пішла розруха, і страшенно великий будинок, який складали сотнями літ, повалився за де-кілька місяців. Вийшло це нечуване в історії з’явище через те, що краї і народи були пригноблені. На їх гнобительство державний нарід задарма тратив сили, не дуже турбуючись що для власного поліпшення. Усі потрібні реформи відкладались, як то кажуть, в довгу скриньку. Людям без кінця морочили голову обіцянками. Ні один край не мав досить простору для культурного poзвитку. Самий багатий, численний по людности край — Україна — був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зpociйщеною школою — низчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість.
Очевидно, життя на Україні повинно піти иншим шляхом. В першу чергу треба звернутись до відродження і поширення національного українського почуття і свідомости».
Спростовував некролог про себе
Якось Миколі Сумцову довелося спростовувати некролог про себе. У листі до редактора «Нашого минулого» він писав:
«Шановний д. Редакторе!
До мене в Харькові дійшла чутка, що в Київі і в Катеринославі мене в газетах поховали, ніби вбитого большевиками, а потім теж стороною я дізнався, що були навіть некрологи; дехто з моїх знайомих їх бачив і читав. Хвалити Бога, я ще живий і досі особисто ніякої кривди не зазнав. Авторам некрологів я вельми вдячен за їх особисту до мене ласкавість і добрі почуття. Все ж таки я мушу зазначить, що така сумна чутка для мене неприємна, не тільки через те, що вона нагадує про смерть — кожна людина смертна, а на сьомому десятку життя тим більш, а через те, що на Україні живуть мої любі діти, великі мої приятелі і мої ласкаві та щирі знайомі, що будуть стурбовані і засмучені. Поки ще живу і по змозі працюю на користь українознавства.
Професор Микола Сумцов».
Іменини М. Сумцова
Після революційних подій
«Я, обтяжений лихом, захирів і духом, і тілом», — писав він у листі земляку 26 грудня 1920 року. У ніч проти 13 вересня 1922 року у своєму кабінеті в Харкові, збираючись з думками, щоб написати свіжу рецензію на чергову книжку «Бюлетеню» Олександра Потебні, він тихо помер у робочому кріслі з олівчиком у руках.
Родина Миколи Сумцова. Зліва направо — стоять син Дмитро, Микола Сумцов, зять Володимир Бішоф; сидять дружина Дмитра Ніна, їхній син Сергій, Катерина Сумцова, донька Марія