Несподівана смерть Дмитра Капранова шокувала українців. Бо до смертей і втрат, навіть живучи у війні, звикнути неможливо.
Згадуючи Дмитра, я весь час усміхаюся, бо з братами у мене повʼязані спогади радісні.
Легкі у спілкуванні, талановиті, вперті, цілеспрямовані, фантастично працездатні. Їх важко описувати порізно.
Як митці Капранови мультижанрові. Вони писали і видавали книжки, влаштовували імпрези, співали, грали, створили один із найпопулярніших українських ютуб-каналів і навіть на початку повномасштабної агресії воювали в «Азові».
Мої найтепліші спогади – це наші спільні благодійні заходи для соціально незахищених дітей, які ми проводили разом із ПЦУ; це Зіркові вертепи, окрасою яких були Брати Капранови. Незабутнім був наш вертеп на Майдані під час Революції Гідності. Хлопці були активними учасниками двох революцій і завжди мали чітку патріотичну позицію.
На книжкових фестах і форумах біля зеленого авто Капранових завжди було людно і гамірно. Дотепні, гострі на язик, невгамовні – вони спрацьовували, наче енергетичний магніт.
Якось на одному з фестивалів ми вирішили до мистецької програми додати щось кулінарне. Було спекотне літо і ми готувалися пригощати усіх присутніх мохіто, спільно приготовленим. Найбільшою проблемою був лід. Бо на вулиці його ніде зберігати у спеку, та й велику кількість льоду теж думали, де взяти. Зрештою усі питання вирішили. Привезли на локацію. А цей день видався дощовим і холодним. Тоді добряче усі разом посміялися. А присутні пили холодне мохіто, мабуть, щоб нас не образити.
У моєму телефоні записаний номер саме Дмитра і дуже гірко усвідомлювати, що ми більше не почуємося і не зустрінемося.
Це велика втрата для усієї української мистецької родини, бо нас, тих, хто не перевзувається, дуже мало. Але я навіть не уявляю, як важко зараз Віталію. Тому мої обійми, молитви, любов – йому. Співчуваю усій родині. Непоправна втрата.
Бережімо живих.
А мені, окрім суму і неприйняття самого факту, що Дмитра немає з нами, хочеться криком кричати. Бо навіть в умовах, коли навіжені намагаються нас, як націю, стерти з лиця землі, наші медіа згадують про нас усіх, коли ми помираємо, або коли помирають наші близькі.
І досі на публікації про культуру в частині українських медіа є обмеження. Таких текстів “не може бути багато, вони повинні бути соціальними” і т.д.
А люди йдуть, і їх ніяк не можна воскресити, за них не можна заспівати, написати, розповісти … Коли ми навчимося поважати живих? Коли ми шануватимемо за життя митців, науковців, військових, зрештою, одне одного?
Як написав Олександр Положинський:
Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна…
Фото із унікальної події – Зіркового вертепа у новорічну ніч під час Революції Гідності.