«27 липня 1944-го до Львова удруге прийшли радянські війська. Трагічною була доля і людей, і документів. До 1946 року архів зберігався в митрополичих палатах при соборі Святого Юра, та настав час звільняти апартаменти для нового кліру. Наступні господарі гадали, що з цим робити, і не придумали нічого кращого, як просто викинути все на церковне подвір’я. Хтось пожбурив недопалок, спалахнула пожежа. Документи зайнялись, але вогонь погасили. І знову питання: а що далі? Хтось запропонував відіслати «макулатуру» на паперову фабрику, щоб із неї зробили зошити. Та, на щастя, в обласній адміністрації знайшлася людина, яка дала вказівку припинити сваволю. Забравши архів митрополита Андрея Шептицького вже з-під ножів різальних машин, його завантажили в потяг і відправили до Києва.
Аж по смерті Сталіна документи поступово взялися повертати до Львова. Здавалося, ніби надійшло вже все, та ось, поїхавши 1992-го до історичного архіву в Санкт-Петербурзі, я виявила, що ні. В Росії ще й досі зберігається значна частина кореспонденції Андрея Шептицького до 1914 року, є деякі родинні документи з Прилбич (село в Яворівському районі на Львівщині, де народився митрополит. – Ред.). Мене зворушив конвертик із пасмом усередині, підписаний рукою владики: «Волосся моєї матері»… Чи аж так він потрібен у Санкт-Петербурзі?», – говорить історик Оксана Гайова
Про долю владики Андрея та його діяльністть на посаді очільника УГКЦ читайте у статті «Владика Галицький»