Щоб бути хорошим архітектором, треба любити людей, тому що архітектура — це прикладне мистецтво, пов’язане з основою людського життя.
Ральф Ерскін, шведський архітектор
Усе зводиться до того, як ми будуємо та використовуємо наші міста.
Девід Сім
Київське видавництво ArtHuss, яке спеціалізується на літературі візуальної культури, видало книгу «М’яке місто. Щільність забудови для щоденного життя» (оригінал 2019 року) за авторством шотландського урбаніста, архітектурного освітянина, креативного директора (до 2021 року) Gehl Architects Девіда Сіма. До цього видавництво порадувало читачів книжками, як-от «Розумні міста» Джермена Галеґуа (2021 рік), «Архітектура щастя» (2021 рік) Алена де Боттона та іншими. Почну з того, що урбаністика — одна з найважливіших тем досліджень у сучасних культурних студіях. В Україні тема міста за останні два роки війни набула небаченої актуальності. Поруйновані російськими ракетами й дронами міста в глибокому тилу (від Одеси до Ірпеня, від Маріуполя до Кривого Рогу й Херсона), ущент стерті ворожою артилерією містечка й селища (Бахмут, Авдіївка тощо) спонукають нас до осмислення природи міст. Щодня, виїжджаючи у своє місто (для мене це Київ) або перетинаючи область (днями це Мотижин, раніше Бородянка й так далі), бачиш скрізь шрами, які залишає «рускій мір» в Україні. Вони на понівеченому асфальті, на стінах багатоповерхівок, на дахах приватних садиб, на подвір’ях церков. На більш віддалених від фронту ділянках ці «рани» частково загоюють бетоном, цеглою, склом, на вільних територіях, наближених до окупованих, «лікування» залишають до більш безпечних часів. На тлі часткового поновлення зруйнованих будинків і відновлення обпалених вулиць ми так чи інакше замислюємося над питанням, яким ми бачимо це чи інше місто після деокупації (Донецьк, Луганськ). Наприклад, Маріуполь, у якому ворог наводить свій порядок, щоб приховати бомбардування мирних українських мешканців, їхніх театрів, вокзалів, ринків, шкіл. Але найстрашніші рани залишаються на життях мешканців цих міст.
Моє знайомство з темою міста почалося дуже давно. Однією з перших книжок, яка вплинула на мене, була праця американського архітектора Чарльза Дженкса «Мова архітектури постмодернізму» (українського перекладу немає). Поширення постмодернізму в архітектурі загальмувало руйнування історичних центрів міст, відродило інтерес до старовинних будівель, міського контексту й вулиці як містобудівної одиниці. Далі було знайомство з іконою урбанізму Джейн Джейкобс і її magnum opus про міське планування й перебудову міст «Смерть і життя великих американських міст» (Київ, «КЕНЕКШЕНС», 2021), у якій ішлося про проблеми модерністського містобудування. Не обійшла стороною мене й книжка британського марксиста й географа Девіда Гарві «Бунтівні міста. Від права на місто до міської революції» (Київ, «Медуза», 2021). Протягом останніх років на моїй книжковій полиці з’являлись і книжки, як-от збірка «Рухливий простір» (Київ, «Арт Книга», 2018), «Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними» Річарда Флориди (Київ, «Наш Формат», 2019) і, звісно, класика «Міста для людей» Йена Ґела (Київ, «Основи», 2018). Деякі з них читані, деякі придбані в обов’язковому порядку, бо мають бути у кожного поважного гуманітарія.
Ще під час навчання на філософському факультеті я привчив себе постійно знайомитися з новими текстами з філософії міста. Так я прочитав тоді «Міста влади. Місто, нація, народ, глобальність» Йорана Терборна (2017), «Розумні міста. Великі дані, цивільні хакери й пошуки нової утопії» Ентоні Таунсенда (2013), «Голі міста. Смерть і життя аутентичних міських просторів» Шарон Зукін (2010). Поки що ці книжки теж не перекладені українською. У VI столітті до нашої ери давньогрецький філософ Арістотель у праці «Політика» писав, що мета міста (грец. polis) — життя в гармонії з ідеєю добра. «Християнин Платон», як заведено називати Аврелія Августина, 426 року нашої ери завершив монументальний твір «Про град Божий» (De Civitate Dei), у якому виклав докладну концепцію філософії історії і пояснив картину античного (латинського) світу.
Читайте також: Варіації із часом: «Сни Айнштайна» Алана Лайтмена
Окремо хочеться виділити книжку «Місто» (1905–1906) великого німецького соціолога Марка Вебера. Він був одним з перших, хто спробував зрозуміти, як на перетині політичних, економічних і військових функцій людського поселення виникає те, що ми називаємо містом і соціальним інститутом. Історичний нарис Вебера дає змогу не тільки дізнатися, з якого різноманіття соціальних форм утворилися міста, у яких ми живемо, але й навчитися бачити це різноманіття в сучасну епоху. З останнього, що я прочитав на згадану тему, пригадую книжку британської письменниці Олівії Ленг «Самотнє місто» (2016). У ній авторка розмірковує про самотність і втрату, з якими стикається людина у величезному мегаполісі: «Самотнім можна бути будь-де, але самотність міського життя, оточеного мільйонами людей, має особливий колорит»; «Живучи пліч-о-пліч з іншими, можна — дуже просто — відчути себе покинутим і відокремленим». Задовго до філософії, соціології та філології я вивчав теологію і тоді також цікавився темою міста. Перше місто, згадане в біблійному П’ятикнижжі, побудував Каїн: «І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у краї Нод, на схід від Едену. І Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила Еноха. І збудував він місто, і назвав ім’я тому містові, як ім’я свого сина: Енох» (Книга Буття 4:16-17).
Вважають, що міста такі ж давні, як і людська цивілізація, тоді як досліджування міст почалося лише близько століття тому. Дослідження почалися в соціології та географії, потім поширилися на економіку, політологію і, нарешті, на антропологію (науку про людину). У своїй статті «Планета нетрів» (2004) Майк Девіс пише, що урбанізація планети розгортається швидше, ніж передбачали фахівці. Він зазначає, що 1950 року у світі налічувалося 86 міст з населенням понад мільйон осіб. До 2004 року таких міст було вже 400, до 2015 року має бути близько 550. За оцінками, міське населення (так зване глобальне село) вже досягло 3,5 мільярда осіб. Якщо 1900 року 8 % населення світу проживало в містах, то до 2000 року це було 50 %. Нині на міста припадає майже весь приріст населення світу, який, за прогнозами, досягне 10 мільярдів до 2050 року.
Книжка Девіда Сіма «М’яке місто» перетинається з тим, що я вже колись читав у книжці британського богослова Грема Уорда «Міста Божі», де знайшов опис так званої спокути кіберпростору. У його книжці міста — це не так вулиці з асфальту й будинки із залізобетону, як віртуальний простір. Місто більше не обов’язково розглядається як держава, королівство чи фізичне місце. Місто може бути певною матрицею міського простору, відкритою мережею відносин, символічним середовищем, що складається із соціальних зв’язків і культурних сфер.
У книжці Сіма на прикладі європейських міст розповідається про м’якість міста. Під м’якістю мається на увазі свобода, творчість, миролюбність міста. Це книжка про людиноорієнтовну архітектуру й міське планування. Джейкобс колись писала: «Перш ніж планувати й проєктувати — вигляньте у вікна, подивіться на людей, на їхнє життя». У дитинстві автор багато грався з Lego, що дало Девіду уявлення про архітектуру й Danishness. Він вперше почув лекції відомого данського архітектора Йена Ґела в 19 років, коли був студентом-архітектором в Единбурзькому коледжі мистецтв у рідній Шотландії. Данський феномен хюґе (почуття єднання, затишку, доброзичливої атмосфери, яка сприяє покращенню добробуту) змінив його життя й привів до скандинавської моделі міста (з повагою до природи та людини).
Cім присвятив своє життя створенню найкращих місць для людей. В одному з останніх проєктів Девіда є план відновлення Центрального міста в Крайстчерчі, Нова Зеландія, після руйнівного землетрусу 2011 року та план An Camas Mòr у Шотландському нагір’ї, першого нового міста, яке отримало дозвіл на планування в національному парку. У книжці автор наводить низку прикладів програм, як-от «зелений двір», і багатофункціональних житлових комплексів (від Берліну й Копенгагену до Токіо та Мельбурну, від Сан-Франциско до Барселони). «Низькотехнологічні й недорогі елементи, як-от віконниці та сходи, балкони й аркади, можуть вивести людей зі звичайних, внутрішніх зон комфорту в ближчі, більш задовільні відносини з природним і соціальним середовищем назовні».
Читайте також: Війна як буденне явище: «Війна. Як конфлікти формували нас» Марґарет Макміллан
«М’яке місто» — це про легкість і комфорт, про те, що замість того, щоб шукати складні нові технології в процесі розв’язання проблем урбанізації, потрібно тільки звернутися до простих, маломасштабних, низькотехнологічних, недорогих, людиноорієнтованих, м’яких рішень, які в змозі зробити міське життя простішим, привабливішим і комфортнішим. Ця книжка про те, як відійти від нинішньої реальності, яка притаманна більшості сучасних міст і яка виснажує людські, екологічні й громадські ресурси, і перейти до підтримки м’якого міського підходу, який, якщо коротко, полягає в тому, що людське життя більш пріоритетне за архітектуру. В умовах зростання урбанізації Сім робить наголос на турботі про людський вимір, а саме на сусідстві, багато пише про пересування в місті, про співіснування з природою, про «щільність» забудови, адаптованої для комфортного життя, і про багато чого іншого.
«Звичайно, місто утворюють тверді матеріали й складна інфраструктура. Але за бетоном і склом, бруківкою і сталевими трубами місто уособлює людей, їхнє життя, їхні надії та мрії, і коли це все м’яко зливається до купи, постає громадянство».
По суті автор починає «М’яке місто» з ідеї щастя та якості життя, а потім показує, як вони пов’язані з тим, як ми живемо. На прикладі житлових кварталів і районів Сім пояснює філософію типів будівель, їхню організацію та орієнтацію. Книжка про те, як ми можемо ладнати з містом, як ми маємо пересуватися містом і як жити в гармонії з природою. Якщо стисло, то «М’яке місто» досліджує, як забудоване середовище має адаптуватися під потреби людини й природи. Книжка стане в пригоді всім, хто щиро цікавиться містобудуванням. Хотілось би, щоб її прочитали ті, хто відповідає за планування міст і витрачає на це бюджетні кошти. Книжка пропонує ідеї та дає рекомендації всім, хто бажає зробити будь-яке місто більш ефективним, більш придатним для життя та краще пов’язаним з навколишнім середовищем. В останньому розділі автор пропонує дев’ять критеріїв придатності до життя тих чи інших забудов: 1) різноманіття форм будівель; 2) різноманіття надвірних просторів; 3) гнучкість; 4) людський масштаб; 5) пішохідна досяжність; 6) почуття контролю й ідентичності; 7) сприятливий мікроклімат; 8) зменшення вуглецевого сліду; 9) біорізноманіття.
Після прочитання книжки я стикнувся з масою питань, на які нам треба буде рано чи пізно дати відповідь. «Дрезден і Хіросіму було розбомблено вщент, але вони відродилися з пилу та спогадів. То чому ж багато нових, збудованих за планом міст нині не процвітають?» — запитує Сім. А я запитую себе: якими будуть наші міста після деокупації та перемоги? Чи залишаться вони такими самими — переважно незручними для пересування як пішки, так і велосипедом? Їхні вулиці будуть загазовані, а автівки мешканців стоятимуть на тротуарах? Ущент зруйновані міста відбудують за старими радянськими лекалами чи нові / старі архітектори орієнтуватимуться на розбудову громадського простору за прикладом європейських міст (дивіться планування Во01, Мальме, Швеція)? Хтось може сказати, що всі ці питання не на часі, бо під загрозою існування України як такої. Але якщо вже зараз не ставити питання побудови й відбудови «м’яких міст», то є ризик, що тоді вже буде пізно. Я боюся, що після війни наші «архітектори» знов збудують сталінки й хрущовки на деокупованих територіях. Щиро раджу цю книжку всім небайдужим мешканцям міст, об’єднаних територіальних громад і селищ.