Полонина Кукул. Фото тут і далі: Дмитро Купріян
Український фотограф Дмитро Купріян нині на фронті. Як і багато інших наших митців, він знову взяв до рук зброю з початком повномасштабної війни.
«Швидко-швидко повзи, равлик, по схилу Говерли, геть від усяких турбот» — так називається одна з фотографій найвищої гори українських Карпат авторства Дмитра Купріяна. Найвища вершина України (2061 м), назва якої — howârla — у перекладі з румунської означає «важкий підйом», оповита легендами. «Закохалися донька місцевого можновладця Говерла й хлопець Прут, і батько перетворив дівчину на гору, щоб захистити її. Місцевий чаклун наказав Пруту піднятися на вершину Говерли до світанку, щоб дівчина повернулася до своєї колишньої форми. Але Пруту це не вдалося, він сів і заплакав від горя. Відтоді річка Прут завжди ллє сльози на схилі гори», — ідеться в одній з легенд.
Швидко-швидко повзи, равлик, по схилу Говерли, геть від усяких турбот
Сходження на Говерлу легко не дається, а інколи є джерелом викликів. У липні 2023 року блискавка вбила двох туристів, які підіймалися на її вершину.
У 2017 році Дмитро Купріян, фотограф-документаліст, який народився в Києві 1982 року, шукаючи змін у житті, відкрив для себе Говерлу.
Його робота як митця почалася 2009 року, коли колишній фоторепортер українського пресагентства УНІАН і «Пенсійного кур’єра» звільнився, щоб перетнути океан на кораблі. Ця подорож не відбулася, а Дмитро на кілька років занурився в документальну фотографію на тему агресії, насильства й людської природи. Він їздив країною, щоб документувати поліційні тортури, жертв яких було легко знайти в кожному місті — таким поширеним було тоді це явище. Фотографії цього проєкту виставляли на фестивалі Docudays у Києві й на інших правозахисних заходах.
Дім
Інженер-електрик за освітою, він використовує свої технічні навички в проєкті «Дім». Дмитро проєктує елементи людського житла — вікна, кондиціонери, встановлені на балконах, — на стіни ярів, на скелі, у лісі. Мистецтва фотографії Дмитро вчився сам, і в роботі дотримувався порад відомого українського фотографа Віктора Марущенка, який закликав митців дивитися, дивитися й ще раз дивитися: усе спонукає до роздумів. У 2016 році, демобілізувавшись, бував на фронті вже як журналіст і волонтер, допомагав бійцям. На передовій на Донбасі він почав збирати уламки та історії, працюючи над новим проєктом — «Осколки війни» — цього разу про жорстокість бойових дій.
«Вони виглядають як частини астероїдів із заглибленнями й вигинами, гострі краї можуть легко вбити чи покалічити будь-кого на шляху від ствола до вибуху й розлітання», — нагадує Дмитро.
Відображення Говерли в чаші, яку тримає автор світлин
Емоційне навантаження попередніх сюжетів спонукає Купріяна в пошуках натхнення звернутися до природи. Книжка із серією гравюр «Тридцять шість видів гори Фудзі» (1831–1833) японського художника Кацусіки Хокусая (1760–1849), на яких зображено священну гору в різні пори року та з різних ракурсів, надихнула Дмитра на подібну роботу з горою Говерлою. На 36 основних і 10 додаткових аркушах серії Хокусай зображує околиці міста Едо (нині Токіо) і сцени з життя японців того часу на тлі гори Фудзі.
Купріян, звиклий до морських переправ, цього разу в пошуках усамітнення вирушив у гори. «Я хотів переосмислити, що далі робити в житті. І мені це вдалося, але війна все знівелювала», — каже він.
Він відкриває для себе гору Говерлу, і здійснює перше сходження на неї. Він побачив зовсім іншу гору, ніж уявляв: Говерла, що є частиною найвищого Чорногірського хребта, оточена іншими високими вершинами, як-от Бребенескул (2035 м), Піп Іван (2028 м), Петрос (2020 м), і її нелегко спіймати на фото.
Знадобилося п’ять років і близько двадцяти поїздок, щоб наблизитися до гори. Дмитро так казав про свою роботу в одному з давніших інтерв’ю: «Туристи зайняті власною подорожжю, їх не цікавлять інші люди. З іншого боку, місцеві люблять спілкуватися. Їм цікаві новини зі світу, як вони кажуть, новини “з України” (чомусь вони ніби відокремлюють себе від решти країни). Саме місцевих я і намагаюся фотографувати…»
Переміщення в Лазещині
«Я став шукати інші подібні зображення в книгах, фотоальбомах і на картинах: у мене перед очима все ще стоять “Латиські дайни” з ілюстраціями, старі розфарбовані світлини Парижу, зображення з книжки «Тридцять шість видів Ейфелевої вежі» Анрі Рів’єра, якого також надихнув Хокусай, та альбом з малюнками тварин “Подорожі Ісландією” Еггерта Оулафссона і Б’ярні Палссона».
Дмитро Купріян друкував одне зображення на місяць, яке потім розфарбовував. За словами автора, розфарбовування чорно-білих фотографій олійними фарбами потребує такої ж концентрації та кропіткої роботи, як і техніка ксилографії, у якій виконано серію Хокусая. На зображеннях ми бачимо Говерлу, часом засніжену, часом укриту хмарами або зелену влітку, а також сцени із життя українців Закарпаття: оплакування на цвинтарі, різдвяні гуляння, жнива сіна, пасовище або родини всередині чи біля своїх будинків.
Як і гору Фудзі, Говерлу спостерігають здалеку, оточують, жадають її вершини, вона займає весь простір або ледь помітна на тлі життя чоловіків і жінок. Купріян завершив останнє фото виставки, видруковане 2022 року, у своїй військовій частині, коли його мобілізували вже наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. Її назва — «Пити чи працювати?». За словами фотографа, це фото нагадує йому одну з останніх фотографій відомого українського художника Олександра Ройтбурда, викладених у соціальні мережі, коли він ще працював в Одеському музеї.
«У цього працівника було підбите око, похмілля, недбале ставлення до грошей, до здоров’я, до себе», — пояснює автор.
Пити чи працювати?
«Я хотів привести гору до сакрального сприйняття, щоб люди, які підіймаються на неї, думали про те, як жили раніше. Живопис давав змогу Хокусаю збирати елементи й винаходити нову реальність в картині, а фотографія документує, не втручаючись. Хоча на декількох фотографіях я вносив зміни в зображення, наприклад домальовуючи Говерлу, яка вийшла білою на білому фоні. У музеї Ханенків у Києві це назвали “фотопаломництвом”», — розповідає фотограф.
Виставку, над якою Дмитро Купріян працював п’ять років, уже побачили в оригінальній версії в Клайпеді та її цифрові копії — у Німеччині й Сеулі. Сьогодні вона вперше в Україні. Її можна побачити до 31 березня в Музеї Ханенків у Києві. Перші виставки мали відбутися в Україні, в Івано-Франківську та Львові, але їх скасували через вторгнення. Фотограф нині на передовій і не зміг бути на відкритті виставки в столиці.
Андрійко вийшов погуляти
На початку вторгнення Дмитро був мобілізований і десять місяців провів у військкоматі охорони, беручи участь у військових поховальних ритуалах. «У військового комісаріату дуже дивна функція: це конденсатор, до якого набирають людей, що потім роз’їжджаються по інших частинах. Дивно, що це в мене так довго тривало», — розповідає Дмитро. Потім його перевели до 30 бригади командиром піхотного підрозділу, з яким він пережив дев’ять штурмів і три місяці оборони, а після поранення стегна й руки, а також через хронічний біль у хребті його нещодавно призначили прессекретарем. Нині Дмитру важко продовжувати мистецьку діяльність, перебуваючи на службі. Він витрачає прибуток від продажу своїх фотографій, щоб купити дрони, і радіє, що нарешті може виставлятися в Києві.
«Ця війна об’єднала під своїм крилом колоритних людей, які полишили роботу й за внутрішнім покликом пішли захищати країну. Більшість українців зрозуміли, що їхня хата не скраю і що все, що відбувається, стосується і їх», — каже Дмитро Купріян.
Прийшов подарувати фотографію, а мене запросили в гості / Стали до фотографії