Десять років на війні — це багато. Навіть дуже багато. Особливо якщо між школою і війною не було нічого, чим зазвичай живуть молоді люди: студентських тусовок, мандрівок, дискотек…
Козачок пішов захищати батьківщину за місяць до вісімнадцятиріччя. Вирішив, що мусить, що без нього не обійдеться. Батьки спочатку не повірили, що син, який тільки-но вступив до Інституту фізкультури в Дніпрі, справді збирається все кинути й іти воювати. Навіть трохи злилися. Але коли зрозуміли, що не зупинять, — підтримали.
До інституту хлопець повернувся лише через шість років, та й то щоб забрати документи, які здавав. Може, потім не раз шкодував про це, особливо на початку, коли було важко й страшно. Утім, це було потім і давно минуло.
Сьогодні Козачок — один з найдосвідченіших бійців свого підрозділу спеціального призначення «Дніпровські Штурмгевери» Української добровольчої армії. За його плечима безліч боїв і сутичок з ворогом. Каже, що стати студентом і пожити безтурботним студентським життям може будь-якої миті, якщо захоче. Мріє про мандри: «Я хочу подивитися світ після війни…» Проте сьогодні є важливіші справи. «Якщо ми втратимо країну, яку я люблю, то яке там студентське життя без неї?!»
Насправді Козачок — це для своїх. Офіційне псевдо бійця — Козак. Але, дивлячись на нього, таки хочеться називати його, як друзі й побратими, — Козачок. На свої 28 років він геть не виглядає, хоча може дати фору будь-кому бувалому, що, як казав класик, льотчик і в танку горів.
Фото: Роман Малко
Свій перший бойовий виїзд з побратимами з Правого сектору Козак запам’ятав на все життя. «Було драйвово, — згадує, — адреналін зашкалював так, що я не знав, куди себе подіти. І було дуже страшно. Спочатку отримали завдання окопатися. Поки була тиша, ми так і робили. А згодом потемніло, і почалися бойові дії. І от тоді я зрозумів, що таке війна. Перше, що мені спало на думку: що я тут у такому віці забув? Тоді вирішив: якщо доживу до ранку, збираю свої речі та їду додому, бо не хочу вмирати».
Десять років по тому, розказуючи про перші страхи й маючи чимало за плечима, Козачок зізнається, що й досі, виходячи на бойові, трохи боїться. «Щоразу, коли ми кудись їдемо, уголос не кажу, але подумки завжди повторюю: “Господи, спаси й збережи нас”. Це, звісно, усе страшно, бо хочеться ще пожити. Війна ж непередбачувана, ніколи не вгадаєш, коли тобі пощастить, а коли ні».
Але найважчим був не той перший бій, коли хотілося втекти. «У 2016-му чи 2017-му, — згадує боєць, — точно вже й не пам’ятаю. Це було на Крутій Балці під Авдіївкою. Зараз там уже кацапи. Ми працювали по сепаратистах і влучили в саме скупчення їхніх командирів. Десь через 10 хвилин після того виїхав танк і почав прямою наводкою бити по нашому населеному пункту. А там невеликий дачний масив, сховатися особливо ніде. І той танк просто через один будинок почав обстріл. А ми сидимо в підвалі, молимося, щоб наш будинок був тим, який оминуть. Так і сталося. Після того нас евакуювали звідти. Дуже гаряче було тоді під Авдіївкою і дуже страшно. Навіть згадувати не хочеться».
Мотивація воювати в кожного своя, впевнений боєць. Для когось це діти, для когось — батьки, для когось — ще щось. Козака надихають побратими: «Вони всі унікальні: хтось музикант, хтось малює, хтось стриже. Я просто надихаюся цими людьми й радію, що стою з ними пліч-о-пліч. Це наша унікальна структура. Кайфую від цього. І радий, що я тут. Думаю, що просто треба робити справу, так уже випало на нашу долю. Головне, щоб це була не лиха доля».
Каже, що спочатку сильно бентежився, коли повертався в «мирне» життя й бачив, як люди розслаблено почуваються, попри війну в країні, але потім перестав звертати на це увагу. Зізнається, що навіть співчуває їм, бо вони обмануті пропагандою. «Коли тут, на фронті, ідуть запеклі бої та гинуть наші хлопці, у телемарафоні “Єдині новини” кажуть, що ми перемагаємо. Так не має бути. Треба говорити людям правду, щоб вони боялися, злилися, хотіли йти воювати, щоб відштовхувати це зло якнайдалі від своїх домівок».
Фото: Роман Малко
З одного боку, війна — справа добровільна, кожен сам для себе повинен вирішувати, іти чи не йти, каже Козачок. А з другого — «щонайменше не надто чесно щодо людей, які сидять в окопах, коли нормально фізично підготовлені хлопці проводять час у спортзалах і клубах, спокійно ходять на роботу. Можливо, я б теж хотів спокійно жити цивільним життям».
У будь-якому разі воювати доведеться багатьом, упевнений боєць. Тому радить уже готуватися до цього й передусім звернути увагу на фізичну підготовку. Це підвищить шанси вижити. «Як бачимо, наші сусіди прийшли нас убивати. Вони нас не знають, а вже ненавидять. І мене теж. І лише тому, що я українець. Ну як це? Тому що я інакше думаю й інакше бачу, а їм це не подобається, і вони хочуть за це вбити?».
«Перемога буде, коли перестануть гинути люди, — каже Козак, — військові, цивільні, діти, літні люди. Оце вже буде перемогою для мене. Навіть якщо межі лінії фронту лишаться такими, як є, для мене це все одно буде перемога. Бо перемога — це і те, що ми не здалися. Я її ще не бачив, але, сподіваюся, скоро побачу й відчую».
На запитання, чи змінила його війна, відповідає ствердно. «Я ще більше не терплю кацапів, — каже, — дуже багато крові пролито, тому я їх ненавиджу й ще дужче хочу вигнати з нашої країни, щоб вони були якнайдалі від нас. Бо спокійно жити вони нам не дадуть».
Фото: Роман Малко