Ігор Козловський (1954–2023) — український учений, релігієзнавець, кандидат історичних наук, громадський діяч, член ПЕН Україна. В’язень сумління провів 700 днів у полоні на окупованій Донеччині за проукраїнську позицію. Звільнений з полону за обміном 27 грудня 2017 року.
16 лютого 2024 року Ігорю Анатолійовичу Козловському мало б виповнитися 70 років. Минуло п’ять місяців, як він відійшов у вічність, — серце пана Ігоря зупинилося в ніч на 6 вересня 2023 року, — а усвідомлення цієї втрати для тих, хто знав його особисто, вважав його Вчителем і Наставником, для країни загалом так і не настає. Можливо, тому що є чітке розуміння: допоки є ті, хто продовжує його справи, хто прислухається до його ідей, хто іде його шляхом, доки ми передаємо далі ту любов, якою він щедро ділився з іншими, — доти живий і він.
Я познайомилася з Ігорем Анатолійовичем особисто навесні 2021 року, коли для роботи мала допомогти в організації інтерв’ю. Після завершення запису ми трохи розговорилися, він розпитував мене про роботу, труднощі, що виникають, якою є моя думка з тих чи інших питань. Цей живий інтерес, неймовірна й щира зацікавленість у діалозі — те, що вразило мене в ньому одразу й що не переставало дивувати кожну нашу наступну зустріч. Він дійсно любив людей. Умів слухати так, як небагато людей може, — зацікавлено, активно, лишаючи співрозмовнику простір, щоб висловитися, уважно вбираючи кожне сказане слово.
Ігор Козловський був феноменальною особистістю, людиною енциклопедичних знань, інтелігентом та інтелектуалом, для багатьох — провідником і моральним дороговказом. Народився в місті Макіївка Донецької області й з раннього віку був особливою дитиною — дуже багато читав, вивчав історію, займався йогою. В інтерв’ю розповідав, що із захопленням слухав розповіді старших людей, подобались історії. Але найбільше любив читати, уже в початкових класах кількість прочитаних ним книжок була більше ніж кілька тисяч.
З 1975 по 1980 роки навчався на історичному факультеті Донецького державного університету, отримав диплом з відзнакою зі спеціальності «Історик. Викладач історії та суспільствознавства». З 1980 по 2001 роки працював у Донецькому обласному виконкомі, а потім у Донецькій обласній державній адміністрації на різних посадах, зокрема був начальником обласного відділу в справах релігій. Його головним принципом було бачити насамперед людину, а не її релігійну належність: «Головне — залишатися людиною за будь-яких умов. Ти не повинен свою рольову функцію робити головною. Ти все ж таки людина. Твоя функція рольова, це лише інструмент для того, щоб допомагати людям. З безліччю релігійних лідерів, просто звичайних вірян будь-якої конфесії, від мусульман до Свідків Єгови, я був у дружніх стосунках». Для співробітників проводив лекції, бесіди, мотивував їх розвиватися й постійно вчитися.
Фото: facebook | Igor A. Kozlovskyy
Напевно, саме покликання Вчителя стало головним у житті Ігоря Анатолійовича. Він почав читати окремі лекції з релігієзнавства ще з 1980-х років, пізніше був доцентом кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту, Донецького національного технічного університету. Після повернення з полону читав багато публічних лекцій, був постійним викладачем Філософсько-психологічної школи в Брюховичах тощо. Зі студентами намагався будувати насамперед дружні, людські стосунки. Навчити не якоїсь інформації, а вкладати цінності, спонукати до пошуків, ставити собі запитання й шукати на них відповіді.
«У нас дуже часто освітній процес є механічним: є викладання, але недостатньо вчителів. Вчитель — це людина, яка не просто бачить учня. Вона знаходиться з ним у дружніх стосунках… Цей момент “філії” — любові-філіа, дозволяє доносити до людини ті надважливі ціннісні моменти під час викладання… Вчитель повинен формувати людину, щоб вона розуміла, що таке людський вимір у всіх вчинках. Над цим освітнім, просвітницьким простором ми повинні працювати».
Саме це й допомогло визволити Козловського з полону. На початку бойових дій 2014 року він із сім’єю мешкав у Донецьку. Маючи хворого сина, прикутого до ліжка, поїхати з міста одразу не було можливості. Потрібні спеціальне транспортування, спеціальне ліжко й машина швидкої допомоги — це не організувати, коли місто захоплене озброєними бойовиками. Вирішили, що Ігор Анатолійович залишиться із сином перечекати гарячу фазу збройного протистояння, щойно з’явиться можливість — організують переїзд. 27 січня 2016 року його схопили біля будинку й повезли до «Ізоляції» — найстрашнішого місця тимчасово окупованого Донецька. Полон тривав майже два роки, майже два роки знущань, катувань, відсутності інформації із зовнішнього світу. Сфабрикували кримінальну справу й ухвалили рішення суду. Звільнити Козловського допоміг розголос — колишні учні з усього світу робили все можливе: писали листи й звернення, виводили в тренди хештеги тощо. Невеличкі уривки інформації, які доходили до вченого у в’язниці, давали підтримку й розуміння того, що йде боротьба, його не забули та чекають.
Читайте також: Ігор Козловський: «Повертаючись на волю, людина не завжди опиняється на свободі»
Уже після звільнення Ігор Анатолійович багато рефлексував про те, що ж саме допомогло йому триматися протягом цих двох років, зберегти свою гідність. Так народилась одна з ключових його концепцій — «Боржник любові».
«…Мене люблять, мене чекають, мене шукають мої рідні, мої друзі, мої учні. Я люблю Україну, і вона мене любить. …І я є боржником цієї любові. Боржником того боргу, який неможливо віддати. А це означає, що процес, в якому я знаходжусь, є практично вічним. Але я дивлюся навколо і розумію, що я можу не вийти звідси. А борг? Я ж повинен віддати борг! І як його віддавати? Тоді я розумію, що в цьому є відповідь на питання “навіщо я тут?” і “як любов може працювати тут?”. Я перебуваю в такому просторі, де вижити можна лише тоді, коли ти думаєш не про себе. Цей момент, коли ти думаєш не про себе, щось у тобі внутрішньо переводить на інший рівень».
Перебуваючи в полоні, Козловський багато спілкувався з в’язнями, проводив бесіди, читав їм лекції, намагався звертатися до того людського, що в них є. І його поважали. Кримінальні авторитети просили про розмови й поради, щоб поговорити про свої внутрішні глибинні питання. Отже, навіть у цих умовах Ігор Анатолійович робив те, що він робив усе своє життя до того й після, — був Учителем. Це спілкування було спробою пробудити гідність у цих людях, думку, показати їм інші сенси. Ігор Козловський звертався до того людського, що є в кожному з нас, до тієї глибинної сутності, яка й визначає модус людського існування.
Фото: facebook | Igor A. Kozlovskyy
Багато він казав також про травму й подолання травматичного досвіду як на особистому, так і на суспільному рівні. Перетворена на досвід травма дає людині глибше бачення, здатність помітити й зрозуміти страждання іншого. Не «кохатися в травмі», як говорив Ігор Анатолійович, а через рефлексії перетворити її на ресурс. Подолавши свою травму, допомагати іншим. Шукати шляхи підтримки іншого, допомогти, вислухати, просто побути поруч — це те, як жив сам Ігор Анатолійович. Уже після звільнення з полону він багато допомагав колишнім в’язням, внутрішньо переміщеним особам, був долучений до роботи з адвокації повернення з полону в’язнів сумління тощо.
Завжди злегка всміхнений, спокійний та вмиротворений — уже самою своєю присутністю він створював особливу атмосферу. Якщо послухати його інтерв’ю, розумієш, що це був результат довгої та наполегливої праці й роботи над собою.
«Так чи інакше я спостерігаю за собою і ставлю собі питання: а чи не помиляюсь я зараз, а чи достатньо я взяв відповідальності? У мене постійне відчуття, що я недостатньо щось зробив. Це такий внутрішній виклик і, можливо, покликання».
Він жив завзято, не шкодуючи себе й віддаючи всі свої сили та знання учням. Після смерті сина 2022 року сказав: «Тепер я маю жити за двох. Напевно, це звучить самовпевнено, для людини, яка уже наближається до свого семидесятиліття, але мені ще багато потрібно зробити». Його життя обірвалося дуже раптово, і особливо боляче втрачати таких людей у ці непрості для всієї країни часи. Він ще багато чого міг нас навчити й багато про що сказати.
Готуючи цей текст, я зробила невеличке опитування серед знайомих із запитанням «Якби ви могли описати Ігоря Козловського одним словом, яке це було б слово й чому?». Серед відповідей — «любов», «терпіння», «таємниця», «мудрість», «доброта», «спокій», «осяяння», «міць», «світлий», «глибокий», «багатогранний», «святий», «громадянин», «праведник», «справжній», «людина». І за кожним з них стоять історія взаємин, вдячність і пам’ять про цю неймовірну Людину.
Ігорю Анатолійовичу, дякуємо! Ми — боржники Вашої любові!
Примітка. У публікації використані уривки з інтерв’ю Ігоря Козловського іншим медіа.
За посиланням — велика добірка лекцій та інтерв’ю Ігоря Анатолійовича