Другий рік повномасштабного вторгнення, коли сотні ракет щодня можуть перервати чиєсь життя в усіх куточках нашої країни. Але запущені в міста ще століття тому носії московської ідентичності — пушкіни і толстоєвські — ще досі не прибрані з наших вулиць до музеїв імперіалізму-тоталітаризму. Інколи трапляється, що у гранітного трубадура імперії влучає московський-таки снаряд або ракета — але така «деколонізація» може даватися занадто дорогою ціною, і сподіватися лише на неї не зовсім мудро.
Щасливий випадок може допомогти нам прозріти щодо пам’ятника Пушкіну в Одесі. Єкатерина ІІ нарешті пішла на смітник історії, але не засланий її нащадками на Південь фактичний творець московської літературної мови. За його пам’ятник чіпляються ті, хто наче й засуджують путінську Московію, але вважають Пушкіна своїм, демократичним, ліберальним, словом, «хорошим рускім». А те, що він сприяв експансії завойовників і утвердженню панування московитів над іншими народами, — досі воліють не помічати, навіть коли в голову летить ракета від спадкоємців ідей Пушкіна. Головний аргумент, за який чіпляються апологети збереження чужого поета в центральній частині міста, — те, що кошти на його пам’ятник зібрали містяни. І з цим важко сперечатися, бо ж хто хоче йти проти спільнокоштного пориву предків. Але то міф, деконструкцію якого нам заготував один із найвидатніших мешканців Одеси, словникар та лідер тамтешньої української громади Михайло Комаров (1844–1913).
Він докладно описує, як збирали кошти і як відкривали пам’ятник. Після прочитання цієї статті стає зрозуміло, яке було ставлення міста і влади до Пушкіна, і можна тільки дивуватися, як московська пропаганда потім потужно працювала, аби зробити Одесу ледь не містом самого Пушкіна. Тож дійсно щасливий випадок у тому, що маємо свідчення про враження та спостереження від місцевого українця про пам’ятник.
Текст частково пристосовано до сучасного українського пропису. Михайло Комаров опублікував його в часописі галицьких народників «Правда» у 1889 році під псевдонімом Хуторянин. Причому, у попередньому номері Комаров написав невелике повідомлення про заплановане відкриття цього памʼятника в Одесі під іншим своїм псевдонімом — Неїжмак.
Частину тексту цієї статті зачитала актриса Галина Кобзар-Слободюк на ювілейному вечорі, присвяченому 180-річчю Михайла Комарова, що відбувся в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька. При її вмілому виконанні, з правильно розставленими акцентами, при демонстрації світлини самого памʼятника — ефект виявився неочікуваним. Грецька зала театру трусилася від сміху присутніх над тим недолугим памʼятником, на який хіба в часи Комарова українці могли поглянути по-справжньому, без імперської полуди…
Стаття містить чимало прізвищ та фактів, які наразі є маловідомими, проте нині подаємо текст без приміток, лише задля того, аби лідер українців Одеси минулої епохи допоміг нам подивитися інакше на памʼятник імперському трубадуру.
Пам’ятник Пушкіну в Одесі, ХІХ століття
3 Одеси
(Пам’ятник Пушкіну. Промови на святкованню відслони пам’ятника)Дякуючи п. Неїжмаку, що подав декілька листів з Одеси, спало і міні на думку від часу до часу засилати до «Правди» звістки с тутешнього життя. Хоч я сам і не Одесіт, але от вже більше десяти років живу недалечко біля Одеси, частенько таки навідуюсь сюди, трапляється часом перебувати тут довгенько і життє тутешнє відоме міні не згірше, як і іншому Одесітові. 16 квітня відбулося тут сьвяткованнє відслони памʼятника Пушкіну. Хто б може подумав, що Одесіти і справді такі вже щирі чтителі поезії і Пушкіна, що от притьмом забажалося їм вшанувати великого поета і поставити йому пам’ятник. Отже Одеса менше всього дбає про поезію і письменників. Я не кажу вже про простий люд, котрий тут, як, мабуть, і скрізь в Росії зовсім темний і напевне більше знає про Дібіча-Забалканського, Паскевіча-Еріванського, Скобелева та інших вояків, що салдацькою кровію здобували собі славу, ніж про великих письменників. Aле і так звана інтелігенція одеська далеко менше інтеліґентна, ні-ж в інших містах, котрі, по числу людності, можна брати до порівняння з Одесою.
Прославлений европеізм Одеси, се зовсім не те, що ми звичайно розуміємо, єднаючи європеізм з високою культурою краю і просьвітою народа; це просто означає, що в Одесі справді таки більше, ніж де інде в Росії, европейців, хоч вони приїздять сюди тільки задля ґешефтів, та й то найбільше такі, що й про своїх Байронів, Гейне тощо не дуже то дбають; потім сюди швидче, ніж куди інде, доходять моди та всякі вигадки на потіху багатих людей. Отсе і весь прославлений европеізм Одеси, котрий відбивається тільки в поверховному житті, а що до думок, культурних інтересів, то в сьому Одеса мало чим визначається на сіренькому полі росийської культури. Доводиться частенько чувати, що ось, мов, нігде на провінції немає такого числа ґазет, як в Одесі, а се, мов, перша признака культури. Отже коли звернути увагу на тутешні ґазети, що в кожному числі добру половину займають оповіщення та реклами, а в другій половині найбільше місця відводиться для «торгового відділу», потім вже ідуть розмаіті звістки, найбільше з міського життя, а задля інтересів літературних або спільних громадських питань відводиться якийсь закуточок, та й там найчастійше надибаєш переклад якого чужоземного оповідання або витяги с петербурських та московських ґазет, — то такі ґазети сьвідчать тільки про те, що в Одесі справді багато дільників або по просту ґешефтмахерів, котрим ґазета потрібна, що б мати звістки — коли, де, що і як краще купити або продати, та хіба, в нічого робити, розважитись якою звісткою, бешкетом або лайкою поміж ґазетярами, котрі до речі сказати, раз-у-раз дорікають один одного шантажами, хабарями тощо і лаються так погано, що, здається, і сам Суворін перед одеськими ґазетярами «хлоп’я і щеня».
Кращим міривом, здається, буде стан книготорговлі, бо книжки незмірно більше здатні розвивати читача і подавати наукові відомості, ніж ґазети. Тим часом коли порівняти напр. Київ з Одесою, то побачимо, що в Київі далеко більше книгарень і бібліотек, ніж в Одесі, дарма що Київ по числу людності вдвоє менший від Одеси. Так в Київі 12 великих книгарень і єсть між ними такі, як от напр. Оглобліна, де все можно добути, всяку нову книжку, а бібліотек приватних 8, с котрих значна частина виписують по 3-6 примірників трохи чи не віїх журналів і мають в собі від 10-15 тисяч книжок. В Одесі-ж всього на всього 6 книгарень, та й то такі, що коли не спитаєш яку нову книжку, то рідко почуєш, що вона єсть, а найбільше треба виписувати або с Київа або з столиць, а з бібліотек, то хіба єдну бібліотеку Вартневського можна вважати за справді добру. Цікаво, що якось, років шість тому буде, мав тут видаватися літературно-науковий місячник «Юг», але на другій чи на третій книжці перестав виходити, бо зовсім не мав ні сотрудників, ні пренумерантів, і с того часу ніхто вже тут не брався за видання журнала; тим часом бачимо, що в Київі ось вже семий рік видається поважний історичний місячник «Кіевская Старина» і, не вважаючи на всі перешкоди, не то що не падає, а щороку набірається нової сили. Здається, що й с сього вже можна бачити, що Одеса зовсім не єсть таким культурним осередком, яким її часом виставляють, і що не прихильність до поезії і письменства збудили думку до постановки пам’ятника Пушкіну.
Думка ся зародилася ще в часі постановки памʼятника Пушкіну в Москві в 1880 році, а тільки, як бачимо, в сьому році перейшло на діло і се вже одно показує, що вона не мала правдивого спочуття посеред одеського товариства. Тоді саме і в Кишеневі згадали про Пушкіна і задумали поставити йому пам’ятник, а то тільки через те, що колись Пушкін поневолі жив і в Кишеневі, і в Одесі, а як справді шанується пам’ять великого поета, то се краще всього сьвідчить той факт, що в Кишеневі, де стоїть пам’ятник Пушкіну, навіть недалеко від того місця, єсть дім, де колись жив Пушкін, а тепер той дім перероблено на стайню для коней якогось драґунського полку. Так саме і Одеса : величезне місто с трьох міліоновим щорічним бюджетом за 10 років ледве збилося на якихсь там 20 тисяч на пам’ятник, та й то, дякуючи великій енергії «славянского благотворительного общества», котре і до городян не раз покликувало, і само щиро збірало складки, і міську управу частенько турбувало і навіть до ґенерал-ґубернатора за підмогою оберталося, поки сяк-так розгорювалося на ті бідолашні 20 тис. руб.
Чого-ж так пильно допиналося в сій справі те «общество», коли найголовнійша мета його по статуту — се поміч братам-Славянам? Як відомо, «Славянські общества» в Росії зовсім не тримаються офіціяльних рямок своїх статутів і найбільше всього дбають про всяку аґітацію та коверзовання посеред Славян в напрямку підгортання їх під руку пановання «старшого брата». От в сій меті і величаннє памяті Пушкіна здалося їм на послугу. Чом бо справді не повеличатися перед Славянами? Дивіться, мов, не дурно ми зовемось старшими братами, ось які бо у нас великі поети, що скрізь їм ставлять пам’ятники? Се краще всього виявилося на самому святкованню, в промовах членів того «общества». Але перше всього скажу декілька слів про самий пам’ятник.
Як і сьлід було сподіватись, пам’ятник вийшов не то що не величний, а й зовсім таки не показний, бо за такі гроші на вдаку чи й можна було спорудити щось ліпшого: Пам’ятник виявляє собою бюст (статуру) поета, поставлений на непомірно низькому постаменті, а коли до сього додати, що голова поета зроблена надто великою, шия теж якась надто довга і все се на низенькому, і тонкому без рук бюсті, той зовсім пам’ятник не доладний. Е! та за те, скажете ви, ориґінальний! І справді, що дуже ориґінальний! Такого напевне нігде в сьвіті немає! Дивіться: в низу постамента, заввишки від землі на втора чи два аршини с чотирьох ріжків б’ють струмені фонтану, а саме між постаментом а бюстом над лірою зроблена якась звізда, котра в середини осьвічується електричним світлом. Як бачите, сей пам’ятник разом і водограй, і ліхтарь. Се вже справді по-одеському: як маємо ставити ліхтаря та робити фонтан, то краще все се за одним заходом с пам’ятником — воно й кошту менше та разом якось і ориґінально. Шкода ще, що не догадалися в середину пам’ятника втулити катеринку або яку іншу музикальну машину, тоді воно було б ще ориґінальніще та разом і музику не треба було-б наймати для бульвару, де стоїть той пам’ятник і де щодня грає музика міська для гуляющої публіки.
Славянські діячі так об’ясняють ідею пам’ятника: оті струмені води тихо ллються і дзюркочуть, мов ті солодкомовні вірші Пушкіна, а зьвізда осьвічує навкруги, як поезія Пушкіна світила і світить людям. Отже на ділі воно виходить зовсім що іншого: вода якось не струменем витікає, а бризкає на всі боки й від сього не вся попадає в вази і резервуари (сажавки), а бризки летять дальше і роблять округ памʼятника, зовсім таки калюжу, а що до тії зьвізди, то як засьвітять її, то самого памʼятника зовсім не видно, бо сьвіт іде не зʼокола, а з середини, і виходить той памʼятник неначе якийсь стовп з ліхтарнею. Певне, що й самі орударі сії справи звернули увагу на те, що вираз заміреної ідеї вийшов не доладний, бо через кілька днів почали вже пускати воду далеко меншим струменем, що ледви дзюркотить в ті вази, а сажавки тирчать марне і мають вигляд якихсь прикрих запорошених ям, а вже того ліхтаря то й зовсім тепер не запалюють. Словом, ні ідея, ні постанови памʼятника не відповідають ні величності поета, ні тим замірам, які мали на думці панове орударі.
Але цікавіші самі промови, виголошені на сьому святкованню. Першим промовляв проф. універсітета Кірпічніков, на тему «Пушкін в Одесі». Тема справді цікава, коли б проф. росповів про то, як Пушкін опинився в Одесі і який вплив мало на його невольне тут пробуваннє, бо звісно, що Пушкіна доти туряли, поки до останку не виперли з його ліберального духу і не повернули його кобзу на виспівуваннє кріпацтва та деспотизму, то певне, що й одеське бідовання в сім році мало чималу вагу. Отже проф. про се ні пари з уст, а замісць того почав мову про історію Одеси від самого початку придбання її Росією, поки вона (Одеса, а не Росія) була ще турецькою фортецею і звалася Хаджібеєм, і провів сю історію аж до нашого часу. Навіщо се, коли воно не мало ніякого звʼязку з самою темою? про те Алах відає. Про Пушкіна-ж тілько й було мови в сій історії, що, мов, Пушкін, живучи в Одесі, складав тут свого «Евгенія Онєгіна» і де-які інші твори. Виходило так, наче б то нічого, або не можна було нічого більше сказати, а тим часом якось ніяково без промови, і от склалася якась невідповідна случаю і ні для кого не цікава промова. Отже певно воно мовилось не с проста і ми справді бачимо, що про Пушкіна тут річ була тільки, як то кажуть «для годиться», а на думці було щось іншого.
Рівняючи Одесу часів Пушкіна с теперішнею, проф. зупинився над тим, що мов, тоді Одеса була неначе якимсь чужоземним містом: тільки й чутно було скрізь італійську, французьку, польску або іншу яку чужоземну мову і всім орудували «чужоземці», а тепер, мов, Одеса цілком «обрусела» (читай: обмосковилася) і що найвідрадніше — Росія досягнула сього без жадного утиску інших національностей, без ніякого насильства над ними, а тільки силою своєї високої (?) культури. Дивно, що проф. історії літератури і разом славянофіл польску мову заводить під один гурт з італійською, грецькою і іншими чужоземними; а що дивнійше було чути про якусь гостру переміну Одеси, коли досить зазирнути в перший, який трапиться, адрес-календар, путеводитель або що, що б бачити, що и доси в Одесі всім орудують Греки, Німці та інші чужоземці, а зовсім не Росіяне; коли-ж ті чужоземці тепер більше вживають росийської мови, ніж давніше, то тут немає нічого дивного: певне, живучи довго в Персії, Турції і в інших, зовсім не культурних країнах — вони так само визнають державну мову — тут сила не в високості культури, а в потребі. Вже коли й можна казати про гостру переміну, то хіба тільки в тім, що за сей чималий час під Пушкіна Одеса справді «ожидовіла», бо жиди що року все більше та більше пруться сюди і незабаром зроблять з Одеси другий Бердичів, бо вже й тепер жидівство скрізь пробивається і жиди нарівні з іншими чужоземцями верховодять і торговими, і міськими і всякими іншими справами.
Ну та для нас більше цікава ота вихвалена професором «росийська толеранція». Згадайте промову Побідоносцева на сьвяткованню 900 роковин хрещення, де він те-ж вихвалявся про ту толеранцію і так чуло оповідав про те, що Росія кожному народові дає євангеліє на рідній його мові. Се мовилось в тому самому Кієві, відкіля не раз тай не два посилався в цензуру переклад євангелія на українську мову, але всі змагання наших земляків покінчалися на тому, що нам заціплено уста і не то що святого письма, навіть граматки і ніякої наукової книжечки на нашій мові росийська цензура не пускає. Кірпічнікову, яко професору історії літератури, гріх сього не знати, він напевне читав хоч «історію славянських літератур» Пипіна, то й там міг про се дізнатися, а знаючи се, казати про «вільну культуру», вихвалятися тим «обрусєнієм», котре єсть не що інше, як гнобительство інших народностей, значило просто морочити людей, котрим ся справа не відома, і нахабно дивитися в очі тим людям, котрі на своїй шкурі добре зазнали ціну того «вільного обрусєнія». Оттак, як бачите, на кожному торжестві Росіяне на всі заставки прилюдне вихваляють свою культуру, а тим часом над своїми-ж таки братами чинять таке насильство, якого і від Турків ніколи не зазнавали Славяне.
Другим промовляв те-ж проф. універсітету Некрасов. Промова його була справді кумедна. Ні с того, ні з сього проф. почав досконале перелічувати всі ті місця, де бував в Одесі Пушкін, навіть ті вулиці, по яким він проходив, а завершив сей нікчемний і нікому непотрібний дрібʼязок зовсім несподївано, звернувши річ знов таки на величність Росії. Видно, що ся ідея у росийських учених, коли не манія яка, то певне має чималу вагу для служби і багато в чому заміняє їм науку.
Більше міні подобалась промова інженіра, вибачайте, не згадаю прозвища сього достославного мужа. Сей просто, не мудрствуя лукаво, почав вихваляти свій камінь (ґраніт), с котрого зроблено постамент до пам’ятника, що, мов, і такий він і сякий і що коли кому треба-то се найкращий камінь, який добувається в гниванських гірницях біля Винниці. Як бачите, і поезія, і рекляма разом. Се вже справді по-одеському! На останці було ще де кільки промов. Всі вони вертілися на тому, що члени «славянского Общества» вихваляли городян і управу за щедрість, а себе за енергію, а городяне і члени управи вихваляли «славянске общество», та при сім і себе самих не забували, і розійшлись вже тоді, як усіх і на всі боки перехвалили. Так скінчилося се святкованне. А бідолаха Пушкін стоїть на низенькому постаменті з знаменитого каміня з гниванських гірниць і якось похмуро-сердито поглядає на місто свого колишнього невольного пробування. Про інше — нехай другим разом.
Хуторянин