Торік ми святкували два ювілеї Миколи Хвильового: у травні — 90 років із дня смерті, у грудні — 130 років із дня народження. А нещодавно, 23 січня, були уродини поета Павла Тичини, хоч у нього нині не ювілей, а 133 роки. У цих цифрах я насамперед бачу «тринадцять», яке так полюбляв Хвильовий. Настільки, що навіть згадав його у своїй передсмертній записці: «Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число?».
Цей збіг і спонукав мене поговорити про Павла Тичину й Миколу Хвильового, пошукати зближення й віддалення та навіть спробувати поглянути на поезію Тичини як ключ до прози Хвильового.
Іван Сенченко в «Нотатках про літературне життя 20-40-х років» писав, що в 1923 році в Харкові був присутній під час зустрічі Миколи Хвильового з Павлом Тичиною на квартирі в першого. З 1930 року друзі певний час жили в будинку «Слово» в одному під’їзді: Хвильовий у кв. 9 на третьому поверсі, Тичина ж спочатку у кв. 12 на четвертому поверсі, а потім у кв. 15 на п’ятому, помінявшись із Майком Йогансеном. А ще разом входили до угрупувань «Гарт», «Урбіно» й «Вапліте». Утім, біографічні спільності в їхньому випадку не такі цікаві, як творчі.
Сенченко також згадує, що «Хвильовий дуже любив поезію Тичини, цитував його вірші напам’ять. Любив його цитувати, не приховуючи свого захоплення». Особливо подобався йому той вірш «Пастелі» зі збірки «Сонячні кларнети»:
«Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається.
Ромашкам очі розтулює,
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— сонце —
Пробіг зайчик».
Тичина теж любив творчість колеги й навіть присвятив йому журнальну публікацію своєї поеми «Вітер з України» (1923) (в однойменній збірці 1924 року присвята вже зникла). Однак у них не бракувало й естетичних розбіжностей: коли Хвильовий полемізував з антиурбаністичним пафосом у нижченаведеному вірші. Хоч загалом у збірці Миколи Хвильового «Досвітні симфонії», звідки й наведено поезію, багато безпосередніх й опосередкованих запозичень із Тичини, однак це не сліпе копіювання, а ідеологічно-художнє переосмислення.
| Павло Тичина (1920)
Псалом залізу. I Ненавидим прокляту мідь, Виходим вранці як з печер — Спахне — ударить — прогримить, копне копитом, зареве,
|
Микола Хвильовий (1922)
Павлові Тичині Кохаємо залізо й мідь Нарешті ранок забуяв, В пилу вовтузимось щодня — Наш кінь реве, копитом б’є,
|
І ще в памфлеті Хвильового «Думки про течії» (1926) є багато думок про колегу, аналіз його віршів і такий беззаперечний висновок: «Павло Тичина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів»».
Безперечно, автори в ту епоху, про яку йдеться, багато читали один одного й обговорювали прочитане, бо ще й певний час усі жили в одній будівлі, тож, зрозуміло, знайти обопільні впливи в їхніх текстах не дуже складно. Однак інколи ці взаємозв’язки настільки парадоксально виявлялися в літературних творах, що можна навіть говорити про те, що один письменник формулює питання / ідею, а другий відповідає / реалізує їх, що, як на мене, і маємо в історії Тичини й Хвильового.
Сидять: Володимир Сосюра (лвіоруч), Павло Тичина (у центрі), Микола Хвильовий (праворуч)
Найсуттєвіше ідеостиль Тичини відчутний у новелістиці Хвильового, насамперед у збірці «Сині етюди» (1923). У ній оповідання «Лілюлі» навіть присвячено Павлові Тичині. І хоча в тексті Хвильового йдеться про п’єсу Ромена Роллана «Лілюлі», вочевидь, уважний тогочасний читач мав би відчути алюзію на вірш Тичини «Лю» зі збірки 1920 року «Замість сонетів і октав» (далі ЗСІО), де є такі рядки:
«Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі-лю…
Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на О.
— Не розумію. «Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!» — кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?
Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Люлі-лю… І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями!»
Цікаво, що відома новела «Я (Романтика)» має присвяту «Цвітові яблуні», і всі вже давно погодилися з тим, що це натяк на однойменний етюд Михайла Коцюбинського. Проте чи немає тут ще й незначного натяку на вірш Тичини «Не дивися так привітно..» (1918), де є такий катрен:
«Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться».
Утім, найважливішим інтертекстуальним ключем до «Синіх етюдів» є саме ЗСІО, яка доповнює проблематику кількох визначальних текстів Хвильового, передусім «Я (Романтику)» і «Редактора Карка».
Як на мене, головною підказкою до поетичного контексту збірки є те, що письменник безперечно багато орієнтується на ліричну (ліро-епічну) традицію під час написання, зокрема, «Я (Романтики)». Наприклад, у першому рядку твору «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія» є аж 7 художніх засобів: інверсія, епітет, символ, тавтологія, алітерація (ономатопея), алюзія, поетичний паралелізм. І така щільність тропів не завжди вдається навіть поетам, тобто Хвильовий свідомо інтенсифікує поетичну мову у своєму тексті для увиразнення його зв’язку з лірикою загалом і віршами (верлібрами) П.Тичини.
Збірка ЗСІО, як відомо, присвячена Григорію Сковороді, і фраза Тичини «Тут ходив Сковорода» майже дослівно повторена в «Редакторові Карку»: «Тут десь проходив Сковорода Григорій Савич». І загалом, безліч цитат із ЗСІО засвідчують ідейну близькість збірки з творчістю Хвильового.
Так, пам’ятаючи сюжет «Я (Романтики)», завважте на такі цитати з ЗСІО Тичини:
«Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше менш талановитий за месію»;
«Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться. Лежи, не прокидайся, моя мати!»;
« — Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав двері»;
«Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми»;
«Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль».
***
«Ми не політики. Ми поети. Ми романтики» і «Так от, революція творить новий побут, і треба писати революційний побут. Є ще пролетарська поезія, в українській літературі вона утворює добу, а може, епоху…» («Редактор Карк»);
«Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть трагічна лірика, а не драма, як то подейкують»; «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть»(ЗСІО).
***
«Я знову перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе» («Вступна новела»);
«Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто гнітить, життя нервує» (ЗСІО).
***
«Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила.
А потім на душі було порожньо.
Був Гофман» («Синій листопад»);
«Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі» [148] (ЗСІО).
***
І один дещо складніший приклад:
«Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю» («Скорбна мати»);
«Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне „Христос Воскрес”» (ЗСІО);
«Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю — Кирило-Методіївські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.
— Христос воскрес із мертвих!..
Пішов дощ.
До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону… Нащо комета? А земля одірветься-таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір.
— Христос воскрес із мертвих!..» («Редактор Карк»)
***
А у вірші Тичини «Плюсклим пророкам» (1920) є також своєрідне переосмислення братовбивчої (у Хвильового — навіть матеровбивчої) громадянської війни, що її учасниками й митцями, які її оспівують, сприймається як романтична подія:
«До вас, казенні поети, офіціантики,
до вас моє слово, мій гнів.
Не робіть, не робіть ви романтики
з червоної крові братів!»
Цікаво, що головну психопоетичну ідею «Я (Романтики)» безпосередньо озвучено в напозір не дуже важливій фразі, виголошеній під час розгляду чорним трибуналом однієї зі справ, пов’язаної з теософами (це вчення Штайнера, як переконує дослідник Леонід Плющ, дуже вплинуло на Тичину й Хвильового). Вони були впевнені в приході Нового Месії, проте новий атеїстичний час вже створив власний міф про пришестя Месії. До утвердження цього міфу й закликає главковерх трибуналу: «Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека?». У цій експресивній фразі є зосереджене проблемне ядро тексту (мати / Месія / чека) і вказівка на модерну політичну гру на основі використання традиційної релігійної свідомості. Релігійний дискурс «Я (Романтики)» є цілком очевидним: Синедріон, «розбійний хрест», мати Марія тощо. Новий релігійно-політичний міф наділяє людське життя новим соціальним смислом. Син, який убиває матір, символічно гине сам, адже зауважте, що її загибель описано без уточнення, у чию саме скроню стріляють: «…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню». Невдовзі потому оповідач чує голос дегенерата — «Ну, комунаре, підводься!» — і так умовно воскресає, щоб і далі пробувати наближати цей соціум до раю «загірної комуни». Отак Хвильовий у «Синіх етюдах» по-своєму зрозумів і виконав прохання Тичини, написавши сучасне «Христос Воскрес», хоч і між рядків, але в атеїстичний час утвердивши вічні цінності.
Дуже різні долі випали цим двом геніям українського слова, але є велика спокуса сприймати їхню творчість як єдиний текст. Єдиний текст такого багатоликого Розстріляного відродження, яке нині, в наші 20-ті, так активно перевидають й обговорюють, наново відшукуючи перегуки й паралелі у творчості таких напозір різних митців, як, наприклад, Тичина й Хвильовий.