9 січня Marvel Studios випустила серіал «Ехо», черговий елемент в медіафраншизі «Кінематографічний всесвіт Marvel», який став частиною п’ятої фази проєкту (так званої Саги Мультивсесвіту). Утім, в «Ехо» важливіше не все це хитре плетиво періодизації та взаємозв’язків, а те, що серіал, як на мене, став симптоматичною кульмінацією двох тематичних ліній, які увиразнилися передусім в американському кіносеріальному виробництві останніх років. Одна з ліній — інклюзивна, яка стосується представлення осіб з порушеннями слуху, а друга — автохтонна, пов’язана із зображенням на екрані корінного населення Америки.
Головна героїня «Ехо» — глуха індіанка Мая Лопес, одна з небагатьох персонажів з втратою слуху в коміксах, у яких вона вперше з’явилася наприкінці 1999 року. У серіалі її грає акторка Алаква Кокс, корінна американка, що народилася глухою. У цій ролі вона дебютувала в марвелівському серіалі «Соколине око» (2021), де була ворогом головного персонажа.
Герої з порушеннями слуху почали потрапляти у фільми й серіали доволі давно — уперше 1932 року, але майже ніколи не ставали головними персонажами, ще рідше їх грали актори, які в реальності мали повну чи часткову втрату слуху. Торік таких осіб у великих проєктах було обмаль: Кейвонн Вудард у ролі Сема із серіалу «Останні з нас» (лютий, 2023) і Міла Девіс-Кент, яка зіграла доньку головних героїв у «Кріді ІІІ» (березень, 2023). 2022-го року «Оскар» за найкращий фільм отримало «У ритмі серця» про CODA (така назва кіно в оригіналі), тобто Child of Deaf Adults («дитина глухих батьків»), де головна героїня Рубі живе саме в такій родині, а більшість інших акторів — це дійсно люди з порушеннями слуху. А батько Рубі — актор Трой Коцур — став першим актором з порушеннями слуху, який отримав «Оскар». Але не першою такою особою, бо його колега по фільму «У ритмі серця», акторка Марлі Метлін, здобула цю нагороду ще 1986 року за найкращу жіночу роль у драмі «Діти меншого бога». Утім, не варто забувати, що ще 2014-го український фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» став першим у світі знятим тільки жестовою мовою, бо зображував життя людей з порушеннями слуху, яких грали відповідні непрофесійні актори.
В «Ехо» Алаква Кокс спілкується жестовою мовою, яку не всі інші персонажі розуміють. Та й глядачі теж, тому в серіалі використовують субтитри. Тож у певному сенсі маємо умовне повернення до німого кіно, де фрази героїв передавали інтертитрами. Невипадково перші хвилини третього епізоду серіалу стилізовано якраз під таке старе кіно. А в четвертому епізоді нам показано дивовижну контактну лінзу, яка дає змогу завдяки віртуальним руками показувати героїні жести у людей, які говорять, а людям зі слухом — лінза трансформує жести героїні в мову.
Інший аспект — робота зі звуком, коли треба показати світ очима персонажів, які зовсім нічого не чують чи чують слабко. У першому сезоні комедійного серіалу «Вбивство в одній будівлі» (2021) у сьомій серії всі події нам показують з боку глухого персонажа Тео, а тому глядачі, як і він, чують не розмови, а лише незначні шуми. Це викликає ефект очуднення (звичне видається незвичним, наче бачиш його вперше) і створює загадкову атмосферу, адже нам не дають повної картини дійсності. І це дуже ефектно працює на контрасті, бо в інших епізодах ми вже все чуємо, адже сприймаємо їх або з перспективи інших героїв, або умовного спостерігача, який не має порушень слуху.
В «Ехо» таких контрастів значно більше, бо автори серіалу чергують різні персонажні ракурси, а тому звук то зникає (значить ми «стаємо Маєю»), то з’являється («стаємо всіма іншими»). На можливі закиди про те, що це лише зображення меншин, зроблене не задля досягнення певних естетичних завдань, а на догоду світовій антидискримінаційній політиці, варто навести найновіші дані ВОЗ. Згідно з ними, понад півтора мільярда людей (20 % світового населення) живуть із втратою слуху, з них приблизно 466 мільйонів (6,1 % світового населення) є людьми з порушеннями слуху. Тобто це аж ніяк не незначна меншість у загально прийнятому сенсі цього слова, а суттєва частина суспільства, та й звук у кіно, знаючи історію цього виду мистецтва, є елементом, який по-різному використовували в різні часи, а тому його відсутність цілком може бути креативно осмислена й залучена на користь ідеї конкретного кіновитвору.
Інша тема, яка є важливим складником «Ехо», — це репрезентація корінного народу США, зокрема в цьому серіалі чокто, магічні сили пращурів якого поступово зринають у головної героїні. І ось ця посилена увага до індіанців у сучасних американських фільмах і серіалах — це якесь таке новочасне велике культурне повернення національного минулого, яке можна було б назвати візуальною реавтохтонізацією. Останнім часом, крім відомого тріумфу акторки індіанського походження Лілі Ґладстоун у ролі дівчини з племені осейджа в «Убивцях квіткової повні» Скорсезе, це ще третій сезон «Псів резервації» (серпень-вересень, 2023), другий сезон марвелівського серіалу «А що, як..?» (грудень, 2023) і четвертий сезон «Справжнього детектива» (січень-лютий, 2024). І це тільки ті назви, де персонажі-автохтони є головними. Варто нагадати, який скандал стався 1973 року, коли славетний Марлон Брандо відмовився отримувати свого «Оскара» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Хрещений батько» і відправив замість себе Сачин Маленьке Перо. Вона вийшла в національному вбранні апачів і виголосила промову, де засуджувала те, як кіноіндустрія обходиться з американськими індіанцями на телебаченні й у кіно, а також «через різанину на Вундед-Ні». Її виступ тоді освистали, та й актори лише посміялися з її звинувачень, а пізніше ще й виявилося, що сама вона сфабрикувала власне індіанське походження, однак це аж ніяк не заперечує значущості виголошених звинувачень. Як бачимо, ця національна травма в США поступово осмислюється не лише в науково-політичному вимірі, а й у візуальному, де автохтонному населенню нарешті почали приділяти належну увагу.
Знаково, що «Ехо», попри свою кульмінаційну роль і непогані спецефекти, не став визначним мистецьким явищем, наразившись на критику як фанатів Marvel (бо герої не відповідають канону), так і глядачів, далеких від коміксової спільноти. Крім того, творці серіалу доволі обмежено зачіпають теми інклюзії та автохтонність, адекватно не розігруючи ці дві карти, порушуючи теми без належного розкриття їхньої потенційної глибини. Бо врешті «Ехо» не про те, як жити людині з порушеннями слуху та й загалом з інвалідністю (акторка Кокс не має правої ноги й носить протез), і не про пошуки індіанської ідентичності (хоч останньому відведено значно більше часу), а про помсту супергероїні всесильному й практично безсмертному босу мафії. Утім, можливо, це й задумувалося як відновлення історичної справедливості та глобальна помста корінного населення Америки білим зайдам-поневолювачам, але в підсумку таким це не видається.
Ще й «Ехо» вийшло за часів, коли кінокомікси дедалі більше втрачають популярність, тому це більше спроба знайти нову аудиторію, аніж справжня зацікавленість у меншинах і вадах. Цікаво, що в марвелівському світі, крім Маї Лопес, є ще Маккарі, яку зіграла у фільмі «Вічні» (2021) акторка Лорен Рідлофф з порушеннями слуху. Тоді як у мальописах з’являється глухий супергерой Синє Вухо (Blue Ear), якого створили на прохання однієї розпачливої матері. Її чотирирічний син Ентоні Сміт народився з хворобою мозаїчна трисомія 22, і щоб чути, мав носити спеціальний великий слуховий апарат, який у його родині називали «блакитне вухо». Але коли хлопчик виріс, він більше не хотів носити цей неоковирний пристрій, кажучи, що «супергерої не носять сині вуха». Щоб якось зарадити цій ситуації, Marvel створило такого епізодичного персонажа, якому його апарат надає надзвуковий слух. Утім, вочевидь шоуранери ще не зовсім розуміють, як насправді повноцінно показувати людей з інвалідністю.
Тож «Ехо» розсипається під вагою взятих на себе кільканадцяти зобов’язань і намагань бути суголосним найновішим трендам. Тобто це цікава спроба, але без остаточного усвідомлення навіщо це зроблено, крім як ще більше розширити й без того неозорий кіновсесвіт Marvel, у якому нині вже нараховується 33 фільми (+ 11 на різних стадіях виробництва) і 12 серіалів (якщо не враховувати 29, знятих до реорганізації студії). Та й зі звуком і його відсутністю теж треба вміти працювати. Скажімо, як культовий в ігровому світі композитор Акіра Ямаока, який писав музику для відеогри Silent Hill. Він стверджував, що «тиша — це теж звук», який Акіра Ямаока майстерно використовував для залякування. Тож шоуранерам Marvel Studios ще треба повчитися тому, як не просто розробляти нові теми та героїв, а й талановито реалізувати всі ті нові можливості, які їм пропонують ці актуальні сюжети й персонажі.