Перебування Директорії УНР у Києві від 15 грудня 1918 року до 5 лютого 1919 року відбулося під знаком галичан. Парад військ Осадного корпусу на чолі з Євгеном Коновальцем 19 грудня, похорони Січових стрільців 19 січня, нарешті «свято прилучення Галичини до України» 22 січня — це ті події, які найбільше закарбувалися в пам’яті не лише киян, а й загалом мешканців нашої країни того часу.
Січовий стрілець під час параду на Софійській площі 19 грудня 1918 року, реконструкція художника Богдана Піргача
Вступ до Києва військ Директорії 14 грудня 1918 року відбувався під керівництвом очільників Осадного корпусу — майбутніх лідерів ОУН отаманів Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Вони добре усвідомлювали, що серед повстанської Армії УНР чимало недисциплінованих вояків, і навіть цілих частин. Саме тому безпосередньо до Києва було дозволено вступити лише підрозділам дивізії Січових стрільців і Чорноморського коша. Усі інші повстанські частини, передусім Дніпровські дивізії отаманів Зеленого й Данченка, до Києва не були допущені. Згодом, зокрема і через це, поміж повстанськими отаманами, з одного боку, і Директорією та командуванням Осадного корпусу, з другого, стався конфлікт. Отамани, насамперед Зелений, відкололися від Директорії, і навіть деякий час були союзниками радянської влади. Правда, досить скоро більшовики їх усіх теж знищили.
Володимир Винниченко, Федір Швець, Симон Петлюра, очільники Армії УНР на Софійській площі, 19.12.1918, кадри кінохроніки
Штаб Осадного корпусу розташувався в Києві в Українському музеї на Олександрівській, 6 (нині — Національний художній музей України). Штаб дивізії Січових стрільців, яку очолював Роман Сушко, був на вул. Прорізній, 3 (будинок не зберігся). 1-й полк Січових стрільців на чолі з Василем Кучабським розмістився в будівлі військового училища на Печерську (тепер тут Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут). 3-й полк Івана Чмоли був у центрі міста зі штабом у будинку на вул. Великій Васильківській, 10 (зберігся до наших днів). Нарешті, 4-й полк, створений із сердюцьких частин гетьмана Павла Скоропадського, перебував у Васильківських укріпленнях поблизу нинішнього бульвару Лесі Українки. Проте 2-й полк Січових стрільців, який складався переважно з повстанців, залишався в Білій Церкві.
Публікація в одній з київських газет про показ фільму «В’їзд Директорії» з парадом військ Осадного корпусу в кінотеатрах міста
Парад Січових стрільців на Софійському майдані під час урочистої зустрічі Директорії 19 грудня 1918 року знімало багато кінооператорів, він неодноразово описаний і в художній, і в історичній літературі. А ось про значно цікавішу подію — похорон 16 Січових стрільців, загиблих у бою під Мотовилівкою із захисниками гетьмана Павла Скоропадського, який відбувся 19 січня, відомо набагато менше.
Похорон у Стрілецькому саду
Яким Грех (псевдонім одного зі старшин пресової квартири Осадного корпусу) зробив докладний і цікавий репортаж про похорон для часопису «Українська Ставка». Цей репортаж особливий тим, що в ньому докладно описано похоронний ритуал, який існував в Армії Української Народної Республіки:
«Дня 19 січня 1919 року, в день великого празника Йордану, — відбулися в Київі похорони Січовиків, котрі упали в бою з гетьманськими військами, в часі походу на Київ. Похорони зарядив Штаб 1 Дивізії Січових Стрільців. Труни упавших борців були привезені з Білої Церкви й тільки через не відповідну для похорон хвилю простояли кілька днів на Київській станції. Місцем виходу похоронної процесії був район Київської особової станції.
Коло 11-ої год. ранку, 19 січня, приїхало перед Київську станцію 15 гарматних лафет, артилерійської бригади Січових Стрільців. Лафету тягнуло шість коней. Між передніми й задніми колесами гармат тих возів були привязані три соснові дошки, на котрих мали везтися труни упавших. Рівночасно з приїздом лафет на станцію, приїхала одна бойова батарея Стрільців і ставилася на Мар.-Благовіщенській вулиці, недалеко від місця, де її перетинає вулиця Безаківська. Пів години після починає сходитися 8 сотень 1 Дів. С.С. і уставляється на одній стороні Безаківської вулиці, від місця, де перетинається вище названі дороги, в напрямі до станції. За кілька хвилин над’ізжають відділи кавалерії 1 Д.С.С. — одна частина з яких з довгими піками, а за ними 15 двуколок з кулеметами. Кулеметні двуколки уставляються тісно одна побіч другої по тій самій стороні Безаківської вулиці, що й сотні, боками до Бібіковського Бульвару. Скоро над’їзджає старшина осадного корпусу С.С.
Кавалерія розтягається від зазначеного місця по обох боках Безаківської вулиці аж до району станції й прочищає дорогу. Рух на вулиці стає. Народ має свобідний хід по обох хідниках дороги.
Рівно опівдні починають вигружувати з вагонів домовини упавших борців — на лафети. Готові лафети під’їзджають дальше і уставляються до виїзду. Перед Київською станцією накривають ясно-метальові труни червоними китайками, клядуть над труною в головах каски. За килька хвилин всі лафети готові. До станції підходить маленька частина національного хору й уставляється перед лафетами. На автомобілях приїзджають члени Директорії й міністерств, зявляються члени галицької делегації, представники від всяких товариств і нституцій, несуть скромні вінки.
Два священники натягають на себе церковні ризи й гамірне життя завмирає.
Мовчаливий спокій стелиться перед Київською станцією. У вікнах станції й на сходах її стоїть натовп народу й дивиться на похоронну процесію.
Пан-отець хреститься і починає промову: ”Нині український народ міста Київа кладе в найгарнішому місці столиці в сиру брацьку могилу холодні тіла найкращих синів Галицької й Наддніпрянської України, котрі віддали своє життя за самостійність і волю всього українського народу“.
По скінченню довгої і палкої промови священника починається сумна панахида. Співають вічну пам’ять. Похоронна пісня витискає многим з народу сльози з очей і тільки воєнні слухають її без сліз, з похиленими до долу головами.
Панахида скінчилася, похоронна процесія рушила. Відділ кавалерії двома густими лавами починав і замикав процесію. Оба ті відділи вязав, неначе, довгий шнур — ряд кавалеристів зі списами по обох сторонах дороги. За відділом кавалерії йшло до 40 стрільців подвійною лавою. За лавою тягнувся довгий ряд з вінками, за ними панотці, опісля хор, за хором рушили лафети.
Перша їхала домовина сотника Загаєвича. По сторонах домовини йшло 4 стрільці, за домовиною йшла рядом старшина бувшої сотні Загаєвича.
Друга їхала домовина сотника Черника, за котрою йшла старшина кулеметного коша. На обох трунах сотників були їх власні каски.
При слідуючих трунах всюди йшло по боках 2 стрільці. За лафетами йшли три коні, убрані від ніг до голови в жалібну, чорну крепу. Сумно гляділи карими очима з-під чорної заслони, стригали неустанно вухами.
Це були коні упавших сотників. І вони відпроваджували своїх добрих панів на тихе місце вічного спокою.
За ними поступали члени Директорії, міністерські представники, від галицької делегації і многих київських товариств.
Коли початок процесії доходив до стоячих на боці вулиці сотень, заграла військова музика похоронну молитву.
Всі сотні і старшина станули позір (струнко. — Авт.) і стояли, доки не переїхали лафети.
За лафетами рушила старшина 1-го полку С.С., за нею вісім сотень, з двома музиками. До сотень долучили кулеметні двуколки, за ними гарматні батареї і знов відділом кавалерії, котрий іде тісною подвійною лавою, кінчиться процесія.
Процесія йшла по Безаківській, Бібіковськім Бульварі, Володимирській, Фундуклеївській, Хрещатику, Олександрівській — до Царського саду.
В поході співав хор, грала музика.
Натовпами збігалися кияне і дивилися на ту сумно-поважну похоронну процесію Січовиків. Бо раз перший побачив Київ, як мати Січ ховає своїх синів.
По 3-ох годиннім ходу дійшла процесія до Царського саду. А там, на самім найвищім березі Дніпра глибока брацька могила вже ждала на дорогі тіла упавших.
Віддавали останню прислугу упавшим героям, прощали їх численними промовами.
Прощав їх атаман всего українського війська — Петлюра, голова ради народних українських міністрів — Чеховський, прощав своїх найдорогших Січовиків отаман Коновалець.
Лунали довго на зимнім морозі і гарячі, короткі промови й від організацій галицьких Січей, і від батьків упавших, і від ріжних партій та організацій, й від членів Трудового Конгресу, Наддністрянської та Наддніпрянської й Степової України.
Пращав в останнє український народ своїх дорогих синів. Брацька могила закрила їх холодні тіла й земля росла великою пірамідою над домовинами правдивих перших лицарів Української Республіки.
Товариши Січовики прощали їх потрійною салютою. Потім стрійним порядком перейшли пропри свіжу могилу в останнє віддали честь своїм упавшим товаришам.
І в ту мить могутно нараз заревіли грізні гармати, аж Дніпро затрусився. Він по хвилях поніс цей пращальний гомін до великої на високім своїм березі могили батька Тараса. Він неначе радів, що вже друга сира могила буде тихою ночею розмовляти з його срібними хвилями. І лиш його хвилі будуть чути ту таємну розмову двох могил.
В одній лежав — Той, що прощаючи світ, казав українському народові:
“Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте…”А у свіжій, другій, спочили на вік Ті, що повстали й кайдани порвали».
У цьому надзвичайно цікавому описі, попри низку деталей, водночас проігноровано наявність у Києві й інших могил українських захисників, передусім героїв Крут на Аскольдовій могилі, інших загиблих у боях з більшовиками на новому Братському кладовищі, а також богданівців — на Щекавиці (у той час — погості Фролівського монастиря).
Євген Коновалець, Андрій Мельник та інші очільники Осадного корпусу керують парадом на Софійській площі 19.12.1918, кадри кінохроніки
У ті ж дні Царський сад був перейменований на Стрілецький. Цікаво, що коли в травні-червні 1920 року в Києві перебувала 6-та Стрілецька дивізія Армії УНР, в якій служили, зокрема, й ті, хто брав участь у похованні січовиків, сад знов іменувався Стрілецьким і в ньому кілька разів грав духовий оркестр цього з’єднання.
Цікаво, що в жодному з джерел поки що не вдалося виявити всього переліку січовиків, які були поховані 19 січня. В одній з газет, крім Загаєвича й Черника, було також названо стрільця Семеця, який служив з ними від 1914 року.
В інших газетних репортажах згадано, що до траурної процесії серед інших долучився Михайло Грушевський. Описано вінки, зокрема той, який нині зберігається в експозиції Музею історичних коштовностей України (філії Національного музею історії України): «Спереду несли вінок від Укр. Національного Союзу з надписом: Лицарям Української Народньої Республіки, що виконали свою громадянську повинність на вічну пам’ять від Укр. Нац. Союзу».
Січовики крокують Софійською площею під час параду 19.12.1918, кадри кінохроніки
Газета «Трибуна» наводила опис могили: «над самим краєм кручі викопано глибоку квадратову спільну могилу». Ця ж газета подала коротку промову Євгена Коновальця над трунами побратимів: «Кожна ідея обливається кровію, а тому мусить пролитись кров і за визволення українського народу. Кров льється і збільшує прихильників цієї великої ідеї. Тому дамо клятву перед тими, що пролляли вже кров свою, що будемо за цю ідею боротись так, як вони боролись аж поки народ наш не стане вільним. Це буде найкраща подяка цим лицарям».
Точне місце й доля могили достеменно невідомі. Вочевидь, могилу знищили більшовики одразу, як захопили Київ, що було для них щодо поховань супротивника загальноприйнятою практикою.
«Свято прилучення Галичини до України»
Після урочистого похорону відбулося засідання Ради міністрів УНР, на якому було вирішено:
- поставити монумент січовикам;
- призначити пенсію сім’ям загиблих;
- видати жалібну книгу;
- на хатах, в яких живуть сім’ї загиблих, прибити мармурові дошки з відповідними написами.
На тій же нараді було призначено день «свята прилучення Галичини до України» — 22 січня. Назагал були різні думки про визначення цього дня, і в газетах навіть вже було оголошено про «свято з’єднання Українських Республік» — 20 січня. Але саме Рада міністрів УНР ухвалила рішення, що найкраще буде відзначити цю подію у день проголошення 4-го Універсалу Центральної Ради.
Повідомлення в газеті «Українська Ставка» від 29.01.1919 про скасування кордонів з Галичиною
«Свято з’єднання» відбулося в піднесеній, урочистій обстановці на Софійському майдані. Українська газета «Трибуна» так описувала події, які відбувалися 22 січня 1919 року:
«Стоїть морозний день. Дерева були покриті інеєм. З самого ранку місто прийняло урочистий вигляд. Доми прибрано національними прапорами і транспорантами. На балконах домів повідано килими і полотна з яскравими українськими рисинками. Особливо гарно ідекуровані доми на Софійській площі і сусідніх вулицях; з-поміж них визначається дім, де міститься центральна контора телеграфу і будинок Київського Губерніяльного Земства. На бальконах цих домів уміщено портрети і бюсти Шевченка, прибрані національними стрічками і прапорами.
Тріюмфальну зірку при вході з Володимірської вулиці на Софійську площу прибрано зверху гарним пано і по боках старовинними гербами України і Галичини. По всій площі до стовпів прибито ріжні герби Українських губерній і плакати.
В одинадцять годин ранку на площу, під звуки музики, почали приходити українські військові піхотні частини, артилерія і самострільні команди, котрі стали шпалєрами зі всіх чотирьох боків площі. За військом поволі збіралась велика кількість народу, котра до початку урочистости заповнила всю площу і сусідні вулиці. Багато вилізло на дерева для того, щоб звідтіля краще бачити урочистість. Почали поволі приходити ріжні делегації і учні з шкіл разом з учительським персоналом.
Розділенням по місцях делегацій і всим церемоніялом урочистости завідував артист М. Садовський.
Незабаром поперед війська утворились нові шпалєри з учнів, котрі приходили на площу з національними прапорами і з плакатами. Із численних делєгацій, що були присутні на урочистості, першими прийшли служачі залізниць з великим національним прапором, на якому було написано слова «Слава українським героям». Опісля почали приходили делєгації від окремих міністерств та инших установ і хрестні ходи зі всіх київських церков.
Духовенство зі всіх церков зібралось в Софіївському соборі, де в цей час ішла служба Божа, котрую правив єпископ черкаський Назарій разом з соборним духовенством».
Срібний вінок «Лицарям Української Народньої Республіки» з фондів Національного музею історії України
О 12-й годині дня навпроти Софійського собору зібралися члени Трудового конгресу, Української національної ради ЗУНР, делегати від Галичини й інші офіційні особи. На автомобілях прибули члени Директорії, військовий оркестр заграв гімн. Далі державний секретар Західноукраїнської Народної Республіки Льонгін Цегельський урочисто зачитав грамоту про возз’єднання двох республік. Потому він передав цю грамоту Володимирові Винниченку, а слідом інший член галицької делегації Ярослав Олесницький голосно зачитав її, але вже французькою мовою. У відповідь на це член Директорії Федір Швець оголосив аналогічний універсал УНР. Щоб усі присутні почули грамоту й універсал, у різних кінцях площі їх виголошували спеціальні глашатаї. Потому лунають голосні вигуки «Слава» й знов грає оркестр. Слідом за тим архиєпископ Агапіт українською мовою правив молебень із проголошенням многоліття Директорії, вільному українському народу й війську, а також вічної пам’яті тим, хто загинув за визволення рідного краю.
Читайте також: Прогулянка Києвом з гетьманом Скоропадським
По завершенні літургії війська й делегації зі співом національних пісень вирушили до міського театру (нині — Національна опера України), де мало відбутися відкриття засідання Трудового конгресу. І там знов були виступи В. Винниченка, С. Петлюри, захопливі вигуки юрби та ін.
Свято закінчилося вже традиційним банкетом у новому приміщенні Українського клубу на Пушкінській, 1, де були присутні всі члени Директорії, Ради міністрів УНР, а також делегати з Галичини. Керували банкетом Людмила Старицька-Черняхівська й відомий видавець і журналіст Олександр Саліковський. Останній, зокрема, заявив:
«Сполучення з нами галичан — людей європейської культури, людей дисципліни, що звикли до практичної праці і ставлять на перший плян утворення національної держави, — усе це внесе істотні корективи до наших невільних дефектів і в спільній завзятій праці буде дуже користним для загальної справи — утворення й зміцнення української державності».
Утім, сподівання Директорії та інших українських діячів виявилися марними. Минуло лише два тижні, і війська УНР були змушені залишити свою столицю. А на згадку про ті часи в нас є Свято Злуки, або возз’єднання Східної та Західної України.