Усе, як завжди. Є новини — гарна й погана. Погана: українських журналістів досі пасуть, до того ж пасуть, схоже, за державний кошт. Теоретично можна припустити, що за розслідувачами Bihus.Info стежила приватна детективна компанія на замовлення когось із дуже-дуже ображених героїв їхніх попередніх розслідувань. Практично ж я схиляюся до славетної бритви Оккама: рік прослуховувати телефони всіх членів команди разом із водієм, оперативненько й непомітно встановити камери на території приватного ресторану, щоби господарі не пручалися, просто переслухати всі ці незліченні години в пошуках — нарешті! — однісінької купки гівенця… Знаєте, це так дорого (я колись не від хорошого життя цікавився розцінками), що треба мати дуже потужну мотивацію. Інша річ — правоохоронці, хто там реально контролює, на що й на кого вони полюють!?
Раптом хтось не в курсі: днями в мережу злили ролик, у якому кілька хлопців і дівчат курять травичку й закидаються речовинами, про які я навіть не чув, але не маю сумніву щодо їхнього характеру. Усім цим неподобством займаються члени знімальної групи проєкту Bihus.Info, відомого вже понад десять років своїми антикорупційними розслідуваннями. Формально грішники — журналісти, вони відеооператори, саме вони потай фіксують на камери фігурантів сенсаційних викриттів. Коли не пощастить, їм можуть полатати боки охоронці згаданих фігурантів або самі фігуранти, таке траплялося неодноразово. Робота нервова, але не настільки, щоби виправдовувати використання релаксантів, принаймні доки це не буде дозволено законом. Важлива деталь: знімали прихованими жучками в приміщенні заміського відпочинкового комплексу, в окремій хатинці, де зазвичай усамітнюються саме з розрахунку на приватність, а відбувалося все це під час новорічного корпоративу. Від себе додам: те, що в цьому контексті не виплив компромат власне на журналістів, тобто тих, хто безпосередньо досліджує незаконні комерційні оборудки, себто займається розслідуваннями, непрямим чином свідчить про їхню янгольську чистоту, бо якби щось хоч трохи сумнівне було, про це вже б розтрубили, не сумнівайтеся.
Проте навряд чи метою таємничих месників було всього лише віддати на глум героїв планшета й диктофона. Звісно, компанія, точніше, група компаній, яку заснував Денис Бігус, виробляє серед іншого комерційний продукт, який у різний час закуповували окремі вітчизняні телеканали, деяку монетизацію забезпечують чемпіонські перегляди на ютубі. Утім, на ці доходи колектив кваліфікованих журналістів утримати неможливо. Вочевидь, їх дофінансовували різні фонди, швидше за все, іноземні. Такий скандал найімовірніше означає призупинення фінансування, а можливо, й остаточне припинення. Знаєте, як грантодавці стежать за своїми білими шатами?
Ідеальний спосіб забити рота відчайдухам, які вивели на слизьке не один десяток зловживанців преміумкласу. Про всяк випадок нагадаю, бо досягнення швидко забуваються.
Проєкт YanukovychLeaks (розшифровка напівзнищених документів із Межигір’я); проєкти «Канцелярська сотня», «Декларації» (бази даних потенційних корупціонерів нібито для допомоги журналістам, проте спираючись на які було фактично впроваджено державну платформу електронних декларацій НАЗК); справа першого заступника голови СЗР Семочка; справа Укроборонпрому (про неї трохи згодом); повідомлення про порушення ковідного карантину в ресторані «Велюр»; справа про фірми-посередники Фонду держмайна; справа про квартири для Нацгвардії; зливання «плівок Медведчука»… Це тільки те, що я можу згадати навскидь.
Не всі резонансні викриття мені були до вподоби. Скажімо, «справа Свинарчуків», як її охрестили, по суті зірвала таємну спецоперацію з постачання найнеобхідніших запчастин для військової техніки ЗСУ фактично з-під носа росіян. Якої шкоди це завдало обороноздатності, боюся припустити. Чатування на відвідувачів дорогих ресторанів теж мені не дуже до вподоби, серцю не накажеш, є тут щось невловимо лакейське. Проте журналісти не завжди керуються гарним смаком.
У всіх розвинених країнах репортер — особа священна й недоторкана, навіть якщо вона працює не на високочолий «The Washington Post», а на мерзенний таблоїд. Функція однакова — висвітлювати соціально важливі факти. Які з них соціально важливі? Це вже вирішує сам журналіст, редактор, потім суспільство, потім суд, бо ті, кого беруть за печінки, не завжди погоджуються терпіти викриття мовчки.
У нашому суспільстві ставлення до журналістів, сказати б, дивне. З одного боку, бейджик «Press» усе ще є символом якоїсь там влади й престижу. З другого, побутовий штамп «журналюшки» — загальне місце, надто вже допекли олігархічні або ватні медіа, або те й інше разом, а розбиратися з конкретикою обиватель не звик. Але з третього, коли оприлюднюють свої розслідування Денис Бігус або Наталка Седлецька, кому ви більше вірите: їм чи поліції, НАБУ, САП, НАЗК і т. ін. Так отож! А тепер гарна новина: раніше журналістів убивали й компрометували, тепер їх лише компрометують — погодьмося, різниця суттєва. Понад те, якщо раніше влада морозилася (згадаймо недавній казус Віталія Портникова з прослушкою під ліжком), то тепер сам президент публічно засуджує й збирає нараду. Усе правильно. Я не пригадаю, щоби репортери-нишпорки демонстрували коханок олігархів або нардепів, бо це приватне життя, хоча уявляєте, який був би ефект. Я не пам’ятаю, щоби вони користувалися прихованою вебкамерою, хоча ціна її — 200 гривень у першій-ліпшій крамничці електроніки. І головне — журналіст має ім’я й за визначенням готовий ним відповідати.
Будь ласка, бережіть журналістів. Навіть якщо в них погані манери. Бо коли вас самих припече, до кого ви побіжите?