За всіма правилами етикету роман «Із лисиці — в даму» Їржі Кратохвіла починається з привітання. «Бувай здоровий, Іосифе Вісаріоновичу, ти безсмертний ініціаторе всього загального й спеціального», — досить виразно промовляє до Сталіна лисиця, яку академіки Інституту І. П. Павлова перетворюють на людину. У руках диктатора рудохвоста стає точною «відбивачкою для м’яса», себто інструментом для ліквідації ворогів СРСР (зокрема, самого Вінстона Черчилля, що насолив Сталіну), оскільки поєднує в собі тваринні інстинкти й людське раціо. Ця напівлисяча інтелектуалка, свідома літературної традиції метаморфоз, навіть ім’я собі обирає відповідне — Сильва, таким чином покликаючись на жінок-лисиць із романів «Lady into Fox» Девіда Ґарнетта й «Sylva» Веркора.
Та якщо в попередніх текстах перетворення було однобічним (персонажка Ґарнетта спочатку носить на лисячій шубці пеньюар, грає із чоловіком у карти і їсть за столом шинку з яблучним варенням, але згодом остаточно дичавіє та вирощує лисенят у норі; водночас лисиця Веркора, проходячи всі стадії людської еволюції, хоч і народжує лисенятко, усе-таки незворотно перетворюється на типову англійську леді), то Їржі Кратохвіл мав би назвати свій роман «Із лисиці — в даму — і знову в лисицю». Так розгортається іронічна циклічність: навіть геніальна шпіонка й викладачка мов може забути французьку й іспанську та згадати натомість твариняче есперанто. У цьому поверненні до вихідної точки передовсім важить контекст: попередні трансформації відбувалися спонтанно, з невідомої причини (свідки зазвичай дезорієнтовані й розгублені), натомість переродження Сильви — це сплановане втручання в природу двох видів, деміургічні потуги людини: мовляв, замість таємниць відтепер є лише лабораторні експерименти. Їржі Кратохвіл з іронією ставиться до людської впевненості у власному всевладді.
Читайте також: «Cogito ergo sum»: «Критичне мислення» Джоната Хейбера
Автор у цьому постмодерному романі завдяки своїй незмінній присутності загалом багато, а часто й чорно жартує, про що свідчить навіть те, як саме він спостерігає за розгортанням дії: протягом усього тексту-вистави сидить за лаштунками, періодично позичаючи свій табурет для повішання одного з персонажів. А після завершення історії і зовсім іде в театральний буфет, точніше в «Котлетний рай» (одразу згадується метафора відбивачки для м’яса) «об’їдатися улюбленими котлетками». Закони світу Кратохвіла, де герої та автори діють в одній площині, поширюються й на інших письменників, зокрема на класика чеської літератури Мілана Кундеру. Павлик, радянський кадебіст і за сумісництвом чоловік Сильви, живе в празькій квартирі, де за якийсь час Кундера писатиме «Вальс на прощання». Тож симптоматично, що історія кохання двох радянських функціонерів — Павлика й Сильви — часом видається символічним запереченням любовної лінії Павела (тезки Павлика!) й Гелени зі ще одного роману Кундери з вельми промовистою назвою «Жарт». Павел і Гелена єднаються в колективному шалі, коли комуністичні вожді палко виголошують промови, відтак під час однієї зі сварок Павел докорятиме дружині: «Ми побралися не з кохання, а скоряючись партійній дисципліні». Натомість Павлик і Сильва, ризикуючи власними життями, одружуються всупереч дисципліні: замість колективного вони обирають приватне. І в цьому полягає симпатична протестність книжки Кратохвіла: замість розчинення в антигуманній ідеології бачимо окремих діяльних особистостей, які вислизають із завчасу приготованих для них рамок. Особливо ж це помітно в життєвих виборах Павлика, що, попри постійні порівняння з героєм радянської пропаганди Павліком Морозовим, відчуває сильніший зв’язок зі своїм названим батьком, аніж із системою, яка його перемолола. Щоправда, фірмова гротескність криється в тому, що батько цей став жертвою міжусобиць у КДБ, працівником якого він, власне, і був. Як бачимо, Кратохвіл і не збирається витиснути із читачів емпатію, йому більше залежить на грі із сюжетами й упізнаваними образами та на поміжгрів’ї, де він може заховатися зі своїм табуретом.
Читайте також: «Підростеш — побачиш» Лілії Чех. Погляд на (дис)комфортну ностальгію
Для бінарного тоталітарного суспільства, де протиставлені жертви й кати, Кратохвіл обирає два ключові образи: жертви — це Йозефи К. з роману «Процес» Франца Кафки (вони навіть не розуміють, за що саме ув’язнені); натомість кати — садистичні творці мученицьких «іконостасів» (найжорстокішого кадебіста Смрада називають Садом). Прикметно, що найчастіше в романі «Із лисиці — в даму» вбивають науковців, щоби запобігти винайденню потужнішої біологічної зброї, і вчителів мов, адже кожна нова вивчена мова — це додаткове життя, метаморфоза, яку влада не може контролювати, але дуже хоче. Згрубша кажучи, представники обидвох цих професій роблять тотожне: тільки якщо науковці в лабораторії працюють із мінливістю тіла, то мовники — з мінливістю розуму, який завдяки надбаним знанням може і сприйняти інформацію з радіо з-за залізної завіси, і прогодувати свого власника в еміграції, якщо йому, звісно, вдасться втекти із соціалістичної в’язниці. Щодо ж зв’язку між садизмом і релігійним мучеництвом, на що вказує і сама Сильва, оповідаючи про парадокси вподобань Сталіна, то це аж ніяк не авторські фантазії: як зазначає дослідниця Керолін Дін (Carolyn J. Dean), покликаючись на Маріо Праза, вибух інтересу до де Сада в ХІХ столітті збігся з відродженням інтересу до християнської традиції в контексті зв’язку між садомазохізмом і мучеництвом як випробуванням плоті.
Подібним чином грайливо заплітаючи різноманітні історичні й культурні контексти, немов фігурні танці лисиць у радянському цирку «Звєзда», Кратохвіл не оминає й конспірологічні теорії. Причому як на рівні вставних сюжетів (росомаха розповідає іншим тваринам про орден, який захищає в хащах сибірських лісів втеклу російську принцесу Анастасію), так і в самому осерді роману. Легенди про Сталіна на кшталт того, що він, як недрімливе око, ніколи не спить або має в шафі один-єдиний френч, поповнюються лисоцентричною теорією Їржі Кратохвіла: перед смертю диктатор усі свої статки заповів лисицям, адже єдиною людською любов’ю, що відкрилася йому, виявилася батьківська любов до звіра, якого він удочерив. А це все одно, що кабан Наполеон із Орвеллового «Колгоспу тварин» раптом назвав би своїх собак-охоронців синами, бо ж власноруч вигодував їх украденим молоком. Вельми неочікувана сентиментальність. Кратохвіл — талановитий вигадник, що пише про усталені в культурі образи й усе-таки спромагається ламати горизонти читацьких сподівань.
Та й загалом увесь роман «Із лисиці — в даму» — це історія про оповідацтво. Зокрема, оповідацтво як інструмент підкорення: носії влади, неначе Шагрезади, ловлять жертв на гачок казок, перетворюючи їх на покірне стадо, ладне заради історій — чи то про Алі-Бабу, чи то про комуністичну утопію — стерпіти найгірші злидні й холоди Сибіру. І ця технологія виявляється набагато успішнішою за лабораторні експерименти: тоді як лише одна лисиця була обернена на людину (і то ненадовго), мільйони людей перетворилися на тваринне стадо. Тож необачний любитель оповідок, погнавшись за рудою радянською агенткою з годинником, на який вона нервово позирає, очікуючи на чергову трансформацію, може через лисячу нору потрапити в сюрреалістичний Дивокрай, де й незчується, як і в нього самого проріжуться роги й копита.