«Се була людина, що не знала компромісів у національній справі, і кожне розходження у цій справі, яку він справді брав завше засадничо, було для нього підставою для розходження особистого. Так він рвав з людьми найближчими, і були моменти, коли він залишався майже одиноким» — писав у спогадах про Олександра Кониського його ідейний послідовник і друг Олександр Лотоцький. І події, що розгорталися в особистому житті діяча, є абсолютним підтвердженням цих слів.
Олександра Кониського (1836–1900), відомого письменника й громадського діяча, перекладача, правника, мецената по справедливості називають першим послідовним українським самостійником. Його багаторічна невтомна робота в мистецькій та громадській сфері стали міцним фундаментом для розвитку національної ідеї за часів, коли ця справа була не лише складною, а й часом небезпечною. Він належав до когорти діячів, які вміли і чітко поставити мету, і знайти правильні шляхи її досягнення.
Олександр Кониський з донькою Марією. Приблизно 1876 рік. Це та інші фото надані Музеєм видатних діячів української культури, більшість опубліковані вперше
Про визначну роль Олександра Яковича в нашій історії написано чимало, значно менше сказано про те, як складалося його особисте й родинне життя. Про деякі моменти з нього можемо дізнатися майже з перших рук — з неопублікованих спогадів доньки діяча Марії, у шлюбі Малиновської. На сторінках трьох зошитів вона доволі детально описала стиль життя, звички й традиції, що панували в родині. А також досить відверто переповіла взаємини батьків і дітей. Ці надзвичайно цінні матеріали родинного архіву свого часу були передані до Музею видатних діячів української культури родичами письменника.
Донька Марія Кониська, у шлюбі Малиновська. Київ, 1890-ті роки
Олександр Кониський народився на хуторі Переходівка на Чернігівщині в українській шляхетській родині, з дитинства почав писати вірші українською мовою. Освіту здобував спочатку домашню, потім навчався в Ніжинському ліцеї, який йому так і не вдалося закінчити через брак коштів і хворобу очей. Але згодом він таки здобув професію правника. 1859 року в Полтаві Олександр Кониський розпочав активну громадську діяльність: увійшовши до складу Громади, готував перші українські підручники й викладав у недільних школах. Звичайно, така свідома позиція не могла залишитися непоміченою — уже за кілька років його було заслано до Вологди, а звідти — до Тотьми.
Марія Кониська — дружина Олександра Кониського. Початок 1860-х років
Саме це перебування в Тотьмі суттєво змінило життя Кониського. Там він познайомився з юною Марією Пєстєровою, сиротою, що жила з опікунами — бабою та дідом Кокарєвими. Звісно, останні, маючи онучку на виданні з не малим як на ті часи посагом (25 тисяч рублів), були категорично проти будь-яких її взаємин з бідним політичним засланцем. Молоді люди вирішили інакше. Не отримавши благословення, вони вінчалися «убєгом», тобто просто втекли до Вологди й у січні 1864 року одружилися. Скоро Олександр Кониський отримав дозвіл поїхати за кордон і переїхав з дружиною до Галичини, а звідти — до Катеринослава, щоправда, весь час перебував під наглядом поліції. За кілька років цей нагляд було знято, Марія Олександрівна зазначала в спогадах, що не без енергійного втручання матері, яка особисто їздила до Петербурга й домагалася відповідних розпоряджень.
Марія Кониська у вітальні по вулиці Маріїнсько-Баговіщенській. 1899 рік
Потому родина переїхала до Києва. Спочатку замешкали в будинку на Великій Підвальній вулиці, наступного року переїхали до іншого помешкання по тій же вулиці. Усе потроху налагоджувалося: з’являлися нові друзі, знайомі, почало вирувати громадське й творче життя. І, звичайно, розросталася родина. Перші роки в Києві були щасливими, про що свідчать яскраві й надзвичайно теплі згадки Марії Олександрівни. Ще коли вони жили в орендованому помешканні, у них з батьком склалася своєрідна традиція кавування. Олександр Кониський щоранку каву варив особисто. У кабінеті письменника стояв шаховий столик з мармуровою шахівницею, на нього він ставив пальник й варив напій, а тим часом Марія отримувала п’ятака й бігла до пекарні купувати свіжу плюшку та дві здобні булочки.
Євгенія Кониська, по першому чоловікові — Киричинська, із сином Володимиром. 1898 рік
Намагався Олександр Кониський дбати й про фізичний розвиток старших дітей — Олександра, Євгенії та Марії. Організував для них та їхніх друзів щоденні заняття з руханки. Запрошували юних Бернштамів, Старицьких, Цвітковських. Але невдовзі гімнастичні вправи довелося припинити: діти похворіли на кір. Утім, на зміну руханці незабаром прийшли заняття танцями, щоправда, уже для цього молодшому поколінню Кониських найняли фахових педагогів. Коли ж вони здобули певну майстерність, то заклали свою традицію домашніх танцювальних вечорів щонеділі. Часто це відбувалося й у господі друзів родини — Аршаневських. Сім’я Аршаневських складалася з голови родини — відставного генерала, його дружини, незаміжньої доньки й онуки Софії, подруги Марії Кониської, старшої від неї на два роки. Жили вони поруч із Кониськими. Останні ходили до них зазвичай з матір’ю, Марією Олександрівною. Спочатку дорослі спілкувалися, а діти гралися в різні «сидячі» ігри, лото й інші. Після того генеральша Софія Єремієвна Аршеневська підходила до рояля й починала награвати мелодії, скоро починався танок. Танцювали польку, польку-мазурку, кадриль і закінчували «бал» мазуркою. Потому чаювали й прощалися, очікуючи на нову зустріч.
Сестри Кониські: Марія Олександрівна Малиновська й Наталія Олександрівна Гуревич. Сенвісто, Фінляндія
Змінивши кілька орендованих помешкань, родина вирішила придбати власне й вибрала садибу на Бібіковському бульварі проти Безаківської вулиці. Натоді на ділянці розташовувався двоповерховий будинок і ще один невеличкий, які були оточені з трьох боків величезним садом з акаціями. Згодом замість меншого будинку звели великий новий. Певно, єдиним не зовсім приємним моментом у новому мешканні була його близькість з будівлею військово-окружного суду. Відпочиваючи на балконі, Кониські часто ставали свідками проїзду туди карет з арештованими. Видовище справляло сумне й тяжке враження. «Пам’ятаю під вечір, — писала Марія Олександрівна, — батько, мати, хтось зі знайомих і неодмінно перебуваюча тут я, мирно і жваво спілкувалися на балконі, вчувся сильний шум і з’явилася велика чорна карета з охороною. Батько зблід, схрестив руки на грудях, трохи хитнувся, а потім застиг, мов кам’яний…». Такі моменти певно були ще одним нагадуванням про небезпеку, у якій доводилося жити й працювати всім, хто впадав у жандармське око.
Ольга — донька Олександра Кониського. Київ, початок ХХ століття
А господа Кониських була вже натоді одним з осередків громадського життя. Там збиралися діячі Старої київської громади, працювали над складанням словника української мови, а бувало, що й відбувалися репетиції театральних постановок. Зібрання для підготовки словника української мови часто перетворювалися на справжні мистецькі вечірки. Приходили тоді, за згадками Марії Малиновської, Володимир Науменко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Павло Житецький, Петро й Ольга Косачі й інші. Працювати над словником усі сідали у великій залі й відділеній від неї аркою вітальні за великими столами. А тим часом у їдальні готувалися до вечері. За традицією після вечері Микола Лисенко підходив до рояля й, тріпнувши волоссям, починав грати «Метелицю». Усі гості — і молодь, і старші та навіть діти — бралися за руки й під хоровий спів «Ой на горі метелиця, чому старий не женеться, бо ще молоденький, гуляти раденький» водили хоровод, а пара в середині кола танцювала козачка. Потім усі разом співали українських пісень, а Микола Лисенко на завершення награвав нових творів. Розходилися приблизно о третій ночі, а то й пізніше. Старшим дітям теж дозволяли брати участь у вечірках, а потім — пропустити день у гімназії.
Олександр Кониський. Кінець 1890-х років
На жаль, життя чималої родини складалося далеко не безхмарно й не зовсім щасливо. Між подружжям не було злагоди й порозуміння, непрості стосунки загостилися й через подружню зраду Кониського. Хоч конфлікт був вибуховий, його залагодили доволі швидко, натомість грошові суперечки в родині виникали набагато частіше, а вичерпати їх було непросто. Дружина дедалі частіше дошкуляла чоловікові майновими претензіями.
Олександр Кониський з дружиною. Катеринослав, 1866 рік
Якщо в перші місяці шлюбу молода родина жила найбільше з посагу нареченої, то наступними роками Олександр Кониський зібрав чималий капітал з адвокатури, оселившись у Києві, мав значні статки й міг не турбуватися майновими питаннями. Утім, напевно, головна причина родинного розриву була не в особистісних стосунках і не у фінансових питаннях, а в абсолютно різних життєвих позиціях, які точно окреслив Олександр Лотоцький: «Оженився він на московці… цей міжнародний союз не міг бути тривалим для такої, як О[лександр] Я[кович], людини, що весь і завше горів інтересами своєї нації».
Останніми роками життя на Бібіковському бульварі Кониський значно віддалився від родини й жив в окремій кімнаті на другому поверсі — у так званому старому будинку. Вхід до нього був з двору, і до кімнати можна було ввійти з боку саду.
Тоді Мусій Кононенко, частий гість у господі діяча, писав:
«Його кімната на Бібіковському Бульварі, проти пам’ятника Бобринському, була для мене тим місцем, куди я приносив свої радості і жалі з приводу сучасних подій українського життя. Підходючи до воріт (де незмінно чатував у вечорі горбатий Василь, відданий свойому господареві двірник, відсліджуючи шпігів з охранки), я вже почував себе в атмосфері тої лабораторії української думки й акції, що викликає спротив з боку темних сил, але одверто змагає перемогти ті сили. І ту стальову твердість, що завше мене міцнила у найгірших обставинах, я завше знаходив у тій скромній кімнаті, в твердому слові її господаря, що був втіленням безустанної праці, боротьби і віри в перемогу».
Родина Кониських у помешканні на Бібіківському бульварі
Тоді в Кониського збиралося багато молоді: студенти університету, політехніки, духовної академії, семінаристи. Приходили до нього Олександр Лотоцький, Сергій Єфремов, Федір Матушевський, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Євген Тимченко, Микола Міхновський та інші. Особливу увагу Олександр Якович приділяв спілкуванню з молоддю з духовенства.
«Кониський говорив мені, що він особливу увагу звертав на молодь з духовенства, бо це ті майбутні люди, які безпосередньо матимуть справу з селом, з простими людьми, з «масами». І якщо в душах їх та їх головах будуть добрі почуття та світлі і розумні думки, то і вся наша національна справа буде швидше завойовувати належне їй місце», — писав Мусій Кононенко.
Зрештою помешкання на Бібіковському бульварі Кониські продали, а отриману суму грошей поділили. Дружина придбала дачу в Боярці й будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Олександр Якович мешкав у ньому ж, орендуючи в дружини помешкання. Так було до самої його смерті 1900 року.
Олександр Олександрович Кониський, 1899 рік
Свою частину грошей від продажу нерухомості Кониський помістив у банк, вважав, що після розділу майна свої зобов’язання перед родиною виконав, тож ці кошти прагнув передати на українські справи. Коли було відкрито заповіт письменника, то дізналися, що найбільшу суму грошей він заповів Науковому товариству імені Шевченка, до того ж десять тисяч рублів було для фінансової підтримки своєї найбільшої мрії — Української академії наук (якщо вона буде створена впродовж десяти років по його смерті), меншу суму — Чернігівському земству на створення школи в Переходівці. Серед дітей отримала спадок лише старша донька Євгенія Киричинська, тоді вже вдова. Душеприкажчиком було визначено Олександра Лотоцького, якому надали й авторське право. На жаль, не все з останньої волі діяча змогли виконати… І причини для того були різні.
Марія Кониська із сином Олександром у садку. Друга половина 1890-х років
1927 року завдяки старанням Сергія Єфремова на могилі Олександра Кониського встановили хрест та огорожу. На встановленні хреста зійшлися Сергій Єфремов, доньки Євгенія та Марія з чоловіком — академіком Іоанникієм Малиновським. Марія прикрасила могилу квітами й промовила: «Академія була його мрією, і ось два академіки на його могилі».
Олександр Кониський — постать знакова в українському русі другої половини ХІХ століття, людина сильного духу, надзвичайної енергії та працездатності, інтелектуал з непростою вдачею. Далекоглядний стратег, що вмів слушно намітити цілі й шляхи до них, хоч нерідко на цих шляхах розходився з близькими людьми. І, напевно, слова, які він написав для духовного гімну «Молитва за Україну» — «Боже Великий, єдиний, Русь-Україну храни…» (музика Миколи Лисенка) — були одним з лейтмотивів його життя.