Почався рік Сергія Параджанова, 9 січня минає рівно 100 літ із часу його народження. Почався з того, що росіяни вкотре обстрілювали Київ, й одна з ударних хвиль вибила скло (площею 12 квадратних метрів) у передній стіні Будинку кіно. У тому самому місці, де вже готувались прикріпити банер із зображенням Параджанова…
Той постріл по митцю не виглядає випадковістю — адже він був справжнім носієм свободи, «небезпечно вільною людиною», як назвав його інший режисер, Роман Балаян. За те його совітський режим запроторив у табори, де пекуча режимна роса мала, поки на схід сонця благословилося, виїсти очі художника, а власне позбавити його життя.
Він вижив… Бо навіть мешканці таборів, оті часто жорстоко немилосердні «зеки», поцінували той огром свободи, яким обдаровував їх у неволі Параджанов.
60 літ тому кінорежисер і його дерзновенно натхненна група сотворили диво — фільм «Тіні забутих предків», за однойменною повістю літературного генія Михайла Коцюбинського. Авангардна поетика на архаїчному, здавалось би, матеріалі, який насправді був наповнений невимовною красою дійств і дій, які людину обмежували, але й підносили духом.
Далі постали «Київські фрески», від яких лишився короткометражно-форматний фільм, що вражає своєю сюрреальною стратегією осмислення буття вічного міста. Стратегією, тоді ж владою забороненою. Як і «Інтермеццо», за тим-таки Коцюбинським, як і багато інших задумів, кожен з яких містив у собі нові мистецькі галактики.
Добре, що вже в Єревані Параджанову вдалося поставити «Колір граната», геніальний витвір про поета, чий внутрішній світ аж ніяк не менший від світу зовнішнього. Уже після таборів були «Легенда про Сурамську фортецю» й «Ашик-Керіб», мали початися зйомки «Сповіді», яку перервала смерть. Довго полювала вона за геніальним митцем, і таки досягла мети.
Нібито досягла. Бо насправді Параджанов її перехитрив-переграв. У «Тінях забутих предків» смерть включається у плин буття, оскільки є її неодмінним складником. Так це уявлялось і Михайлові Коцюбинському, якого колись дуже вразив гуцульський обряд смерті, коли побіля небіжчика виграє, нуртує життя.
Загалом, за філософією Параджанова, життя не повинно бути чимось рутинно-нудним, навпаки — воно просто зобов’язане бути святково-обрядовим — і це одна з головних установок Параджанова. Ніби банально і навіть в дусі вже наших часів, які проголосили шоу найважливішим з усіх мистецтв. Тільки ненудна небуденність за Параджановим виключає психотропну нещирість, емоційну фальшованість, технологічність управління масою.
Ярмаркова, карнавальна естетика вибудувана на іншому — на житті соціуму, його театральності («весь світ театр»), його іманентній святковості, вона ж енергетика зростання, постійній зміні ролей і функцій. Аж ніяк не випадково ствердилась у гуманітарних науках дихотомія народного та офіційного життя — зашореність, закостенілість останньої і можна було здолати лише максимальною розкутістю народного життя, у якому так багато стихійного, спонтанного, непередбачуваного. Параджанов був одним із тих митців, які на фініші сталінського одержавлення (а воно остаточно не подолано досі) протиставив йому цінності народного життя, головною з яких була свобода.
Колись поет Микола Холодний написав, звертаючись до Параджанова про Параджанова: «Ви українцям відкрили Вкраїну, А Україна відкрила Вас…». Так воно і є…