Соня Делоне: українські барви

Відео до виставки «Sonia Delaunay» в Tate Modern (UK) (2015). У її ролі паризька модель Каролін де Магре.

«Яскраві фарби я люблю. Це фарби мого дитинства, фарби України»

За рік до своєї смерті 93-річна Соня Делоне почала надиктовувати рукопис автобіографії («Ми підемо до самого сонця»). Дитинству там виявилося відведено зовсім мало місця: мабуть, їй не надто хотілося згадувати про складні умови життя родини, що змусили батьків віддати її на виховання брату матері в Санкт-Петербург. Однак дослідники довели, що Сара Штерн — саме так насправді звали доньку єврейського ремісника й домогосподарки — народилася 1885 року в Одесі. Витіснивши з пам’яті неприємні моменти, мисткиня назавжди пронесла із собою чи не найважливіший для своєї творчості спогад:

«Яскраві фарби я люблю. Це фарби мого дитинства, фарби України. Пам’ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені стрічками, літали у танці. Пам’ятаю, як ростуть кавуни та дині, помідори оперізують червоним хати. І великі соняшники, жовті з чорною серцевиною, сяють у легкому, дуже високому, блакитному небі».

Дуже схожі враження, до речі, знаходимо в автобіографії її сучасника — українського поляка Казимира Малевича: «Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи, і допомагав їм мазати глиною підлогу хат і робити візерунки на печах. Селянки прекрасно зображували птахів, конячок і квіти. Усі фарби виготовлялися на місці з різних глин та синьки». Чи став би авангард, а отже, і більшість сучасного мистецтва таким, як ми його знаємо, якби не дитячі враження деяких митців від української народної культури? Власне, французький дослідник мистецтва Жан-Клод Маркаде якраз і виокремлює чисті, яскраві та панівні кольори як унікальну й характерну рису саме українського різновиду світових авангардних рухів.

Однак повернімося до маленької дівчинки, що чекає на поїзд до столиці — Санкт-Петербурга, до бездітної родини багатого дядька. Той у наступні роки докладе максимум зусиль для найкращої натоді освіти небоги — вона часто буватиме за кордоном і досконало знатиме чотири мови. У новій родині Сара якось мимохідь стала Сонею, а з вдячності дядьку вона на додачу взяла його прізвище — Терк (неофіційно, бо офіційного дозволу мати так і не дала). Так вона й приїхала до Європи — Сонею Терк, щоб навчатися в Академії образотворчих мистецтв у Карлсруе. Закінчивши її в 1907-му, вона переїздить до Парижа, що став «її містом» назавжди.

Тож питання національної належності цієї видатної жінки не може мати однозначної відповіді. Чи була вона француженкою? Безсумнівно. Вона не мислила себе поза тогочасною столицею мистецтв і моди. Водночас ані єврейське коріння, ані перебування в російській столиці, здається, не залишили на ній жодного відбитка (останнє хіба як місце грошей і можливостей). Проте український слід був хоч і нетривалим, але досить виразним, принаймні в її творчості. Прикметно також, що Соня Делоне повсюдно вживала слово «український», наприклад щодо джерел натхнення для своїх робіт, хоча незалежної України вона так і не застала.

«Колір — це шкіра світу»

Досить швидко Соня вийшла заміж, але оскільки шлюб був радше заради вигоди, — чоловік так хотів відвернути увагу від правдивих пліток про гомосексуальність, а Соня отримала доступ до галерейного світу й можливість залишатися в Європі, — уже за рік вона раптово розлучилася й вийшла заміж удруге — за молодого абстракціоніста Робера Делоне. Вони стали нерозлучними й навіть разом творили. За два роки після весілля в них народився син Шарль — у майбутньому відомий дослідник джазу.

І десь тоді, як згадувала в спогадах Соня Делоне, до неї вперше прийшла ідея, яка згодом принесла їм славу та успіх.

«Десь в 1911 році я вирішила зробити для новонародженого Шарля ковдрочку з клаптиків тканини — щось подібне я бачила в селянських хатах. Закінчений виріб, як мені здалося, розташуванням шматків матеріалу нагадував принципи кубізму, і ми спробували застосувати цей самий прийом до інших об’єктів і картин».

Ця ковдра, натхненний патерн Полтавщини, нині зберігається в Центрі Помпіду. Поєднання яскравих шматків тканини різної форми, де колір і текстура ніби перетікають одне в одне, створюючи схожий на музику ритм, вилилося в симультанізм — так подружжя назвало власний метод (з легкої руки Гійома Аполлінера їхню творчість зараховують також до орфізму — за іменем давньогрецького персонажа-музиканта Орфея). Теоретичним підґрунтям симультанізму було явище, яке описав хімік Мішель-Ежен Шеврель: елементи, розміщені один біля одного, можуть створювати ефект взаємопроникнення або оптичної ілюзії. Те саме стосується й кольорів. Наприклад, сірий колір може здаватися світлішим чи темнішим залежно від кольору тла, до якого його прикласти.

Експериментуючи з кольорами, подружжя митців намагалося передати рух, ритм і динаміку на полотнах. Вони справді вірили, що колір живий, він має власний характер і природу. Класичними взірцями цього стилю стали роботи Соні Делоне із серії «Ритм» і численні роботи Робера. Однак зовсім скоро мисткиня почала виходити за рамки картини, залишивши симультаністичний живопис Роберу. «Він дав мені форму, я дала йому колір», — підсумувала Соня свій творчий тандем з Робером.

«Я завжди змінювала простір, що мене оточував… Я жила своїм мистецтвом»

Майже припинивши займатися живописом, Соня Делоне перейшла в безмежний простір дизайну. Здавалося, віднайшовши колір, мисткиня почала перетворювати всі навколишні предмети «в стилі Делоне».

Спершу її увагу привернули одяг і мода. Вона розробляє дизайни суконь, шаликів, головних уборів, взуття, плавальних костюмів. Її візитівкою, однак, стали симультаністичні сукні — зшиті зі шматків тканини дивної форми, що різнилися кольором і розміром. Спершу вона носила власні моделі сама, її поява на будь-яких світських заходах викликала фурор: цю жінку в яскравому й різнобарвному одязі, що змінював свою пластику від кожного руху, було складно не помітити. Потім вона почала шити на замовлення й виготовляти патерни тканин для свого одягу. З нею співпрацювали відомі тогочасні будинки моди, а 1918 року вона відкрила в Мадриді першу власну крамницю моди Casa Sonia, а через два роки — у Парижі Delaunay.

Як відгукувався про дизайни дружини Робер, «речі, які вона створювала, були спроєктовані, щоб їх носили живі люди, тобто відповідно до природних форм жінок», що було досить незвично на той час, адже одяг все ще часто задовольняв соціальні норми й очікування від жінки, аніж слугував її комфорту й іншим потребам. Вплив Делоне на моду був таким значним, що 1926 року її ілюстрація з’явилася на обкладинці Vogue, а наступного року її запросили до Сорбонни, де вона прочитала лекцію «Вплив живопису на мистецтво одягу», увівши в ній революційну ідею прет-а-порте (ready-to-wear) одягу. Соня Делоне спробувала себе ще й у створенні костюмів для фільмів («Запаморочення», «Маленький Паріго» (обидва 1926), «Тому що я кохаю тебе» (1929)), а також театральних вистав та оформленні виставкового павільйону на культовій паризькій Міжнародній виставці декоративного мистецтва в 1925 році — вона услід за своїми мистецькими переконаннями створила Boutique simultané, який мав неймовірний успіх.

Соня Делоне — авторка також кількох помітних прикладних дизайнів: вона розробила дизайн меблів у їхньому спільному з Робером помешканні — від шпалер з гуашшю до абажурів зі шматків тканин різної форми, що створювали різноманітні світлові ефекти, вона навіть перефарбувала свій Citroen B12 і виготовила інші автомобільні дизайни. Здавалося, немає такої сфери, де не позначився би вплив невтомної Делоне. Окрім цього, Соня була знаною світською леді: дім Делоне був відчинений митцям, письменникам і музикантам, видатним і маловідомим, вона регулярно скликала звані вечори щочетверга в серці Парижа. Прозаїки й поети Трістан Тцара, Філіпп Супо, Андре Бретон, Луї Арагон і Рене Кревель були частими гостями цього дому.

Однак досить довгий час сконцентровані на «високому мистецтві» критики належно не оцінювали її внеску, тоді як її патерни крокували Європою та й досі відлунюються в колекціях Valentino, Comme des Garsons, Kenzo, Peter Pilotto, Fendi, Dsquared2 тощо, її унікальний творчий метод не вважали серйозним через зосередженість на прикладних мистецтвах. Зовсім інакше — Робер, який розвивав симультанізм у живописі! І мало хто зважав, що основний дохід під час складного воєнного й міжвоєнного періодів молода родина митців черпала саме із Сониних дизайнів автомобілів, суконь, килимів, тканин, гральних карт, тоді як Робер навіть відмовлявся продавати власні твори, подаючи це як негідне діло. Однак мисткині було байдуже на визнання високочолих академіків: вона справді бачила мистецтво в щоденному житті, у кожній маленькій речі.

«Для мене не було різниці між живописом і тим, що називають “декоративним мистецтвом”, я завжди змінювала простір, що мене оточував… Я пофарбувала наші стіни білим, щоб наші картини виглядали більш вдало. Я розробила дизайн наших меблів. Я робила все. Я жила своїм мистецтвом», — писала вона в мемуарах.

Утім, Соня Делоне втілювала й цілком експериментальні проєкти. Наприклад, її «поезія в русі» — сукні з нанесеними на рукава, талію та інші складки поезіями її друзів-авангардистів (Трістана Тцари, Вісенте Уйдобро й Жозефа Дельтея). Або її «симультанна книга» під назвою «Проза про транссибірський експрес і маленьку Жанну Французьку», створена у співавторстві з поетом Блезом Сандраром. Він пише поему в техніці вільного вірша, описуючи свої враження від подорожі Транссибірською магістраллю від Російської імперії до Франції, а Соня Делоне оформлює текст як двометрову книжку-гармошку з 22 панелей, паралельно додаючи свої малюнки, які радше візуальний «переклад» тексту, аніж ілюстрація. Це видання було новаторським навіть для тогочасних авангардистів.

Нині примірники книжки як витвір мистецтва зберігають у найвідоміших музеях і бібліотеках світу: Музеї Вікторії й Альберта в Лондоні, лондонській галереї Tate Modern, Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Швейцарській національній бібліотеці.

Соня Делоне як незалежна мисткиня

У 1941 році помирає від раку її чоловік і найближча за творчістю людина Робер Делоне. Соня припиняє малювати на 10 років і присвячує себе лише спадщині й надбанням Робера. Опісля повернулася переважно до живопису, хоча все ще співпрацювала з будинками моди. І відтоді вона не припиняла малювати до кінця життя. Соня Делоне померла в 94 роки в Парижі. Серед її останніх робіт — картини й офорти, які і за технікою, і за стилем відсилають до ранніх років її кар’єри, проте це не було повтором — Соня Делоне до останнього залишалася сучасною. На той час вона стала національним надбанням Франції, президент Помпіду під час офіційного візиту подарував її картину «Кольороритм № 1633» президенту Ніксону.

Поволі мистецький світ заново відкрив собі Соню Делоне не крізь призму її чоловіка, а як самобутню мисткиню й дизайнерку — останнє не применшує першого. Важливими віхами в цьому процесі стали персональні виставки в Луврі (1964) й Tate Modern (2015). Дослідниця Ґрізельда Поллок зазначає в каталозі останньої: «Модерністська культура дала можливість амбітним і творчим жінкам насолоджуватися новими свободами, і Париж був їхнім центром. Однак ці модерністки не писали власної історії. Історія модернізму була написана в 1950-х роках, складному для жінок десятилітті, і написана вона була маскуліністично налаштованими апологетами. Внесок жінок був проігнорований, особливо там, де робота жінки плавно переходила від мистецтва до дизайну. Так, Соню Делоне довгий час вважали помічницею або дружиною більш відомого Робера. Це перша виставка, яка оцінює її як незалежну художницю». Тепер майже на будь-якій великій виставці, особливо мисткинь, є твори Соні Делоне, наприклад на останній Венеційській бієнале «The Milk of Dreams». Можна навіть ризикнути висловити думку, що своєю славою нині подружжя Делоне завдячує саме апропріації творчості Соні сучасною масовою культурою. Вершинним акордом визнання праці й досягнень Соні Делоне стало її нагородження орденом Почесного легіону — найвищою нагородою Франції. Хоча хто знає, можливо, далі — більше? Адже колір — це єдине, що ніколи не вийде з моди.