Антологія української воєнної прози XX століття: про війну й через війну

Історія
3 Січня 2024, 15:14

«А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами», — промовляє зворот палітурки книжки «Коли говорять гармати», а обкладинка перелічує майстрів воєнної прози на зеленкувато-коричневому із чорним тлі: Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий, Олекса Слісаренко, Юрій Яновський, Іван Сенченко, Леонід Первомайський і Григір Тютюнник. Разом їхні твори, написані про війну й через війну, становлять антологію XX століття. Упорядниця збірки — Віра Агеєва, літературознавиця та професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Попереднє сторіччя відзначилося двома світовими війнами. Водночас суспільне життя рясніло громадянськими революційними подіями, що не залишало людям ні лепти впевненості в завтрашньому дні, ні краплі душевного спокою. Автори, чиї тексти зібрані в «Коли говорять гармати», застали розпад імперії та формування Радянського Союзу. Турбулентність спровокували державотворення «з нуля» та потреба індивідів заново адаптуватися. Мистецтво, зокрема література, ніколи не залишаючись поза контекстом, було втіхою і письменникам, і читачам. Доки перші віддавали паперу хоча б частинку власного досвіду й переживань, другі знаходили розраду в усвідомленні, що не самотні у своїх почуттях. Прозаїки антології поділились історіями з різних ракурсів, пропустивши тексти крізь призму особистого життя під час війни. Особливість у тому, що читацький досвід XX століття й воєнного сьогодення та цінність творів поза суспільно-історичними подіями багато в чому збігаються.

Обкладинка книжки

 Нутрощі революції та фронтові реалії

«Третя революція» Валер’яна Підмогильного оповідає про Махна, його прибічників і їхню тимчасову перемогу. Це повість про народні настрої: страх, невизначеність, надію чи збентеження. Вона відтіняє погляд на анархістів у підручниках з історії, адже презентує його зсередини. Хоч іноді й хочеться міцно заплющити очі.

Той же автор провокує в читача роздуми про братерство, зраду й патріотизм крізь призму оповідання «Гайдамака». Валер’ян Підмогильний прописує конфлікт на тлі формування війська, питання оборони Батьківщини та прозорості намірів головних героїв. Такі питання в поєднанні з питаннями екзистенційними вперше постали перед тогочасними читачами. Сьогодні ж, свідомо чи несвідомо, ми проводимо паралелі з внутрішньою ситуацією на російсько-українському фронті: мотивацією військових, наживою на війні чи всюдисущістю людської корисливості.

Скільки коштують боги або Україна

Попри датування 1920 роком, «На золотих богів» Григорія Косинки (Стрільця) збурює в нашій пам’яті емоції, архівовані там із 24 лютого. Коротка, але насичена новела розповідає про переможний, але виснажливий бій із «золотими богами» (білогвардійцями). Втрати під час нього нівелюють радість подолання ворога. Косинка не оцінює жодної сторони, а лише описує емоції — від туги однієї людини до скорботи цілих сіл і навіть природи. Це істинна ціна перемоги.

У доробку Косинки також є новела «Десять»: десять шомполів, десять ударів, десять болісних вигуків і десять єхидних насмішок із вуст есерів. Це інша вартість Української держави. Її сплачував кожен, хто мав сміливість заявити про свою позицію. Зрештою, і сам автор приєднався до лав тих, хто говорив, аж доки не наздогнала насильницька смерть.

Хто «Я»

Смерть мандрує багатьма творами збірки «Коли говорять гармати», не полишає вона й долю головного героя «Я (Романтика)» Миколи Хвильового (Фітільова). Багато хто познайомився з м’ятежним сином і чекістом ще за шкільною партою. І тоді, і нині складно зрозуміти вибір «Я» героя, але Хвильовий розповідає про глибоке проникнення тодішньої системи в думки, що приглушує навіть, здавалось би, найміцніший зв’язок — сина з матір’ю.

Комуністична відвага, солдатський страх і біло-червона трансформація

Наступний автор у змісті «Коли говорять гармати» — Олекса Слісаренко (Снісар). Персонажі «Випадкової сміливості» безтурботно відпочивають голяка на узбережжі Криму: жартують, діляться історіями під звуки хвиль, насолоджуються ретритом… Але чи такі ж безтурботні їхні розповіді? Безлюдний пляж і товариш Кельмер слухали про Серьогин особистий внесок у становлення комунізму, про упереджене ставлення Київщини, втечу й ту ж «випадкову сміливість».

У «Редуті № 16» Слісаренко веде оповідь із центру воєнних дій. Тут усі читачі, яким не пощастило жити в час війни, відчують тривожність затишшя і страх активних обстрілів. Автор трохи відхилив завісу мужнього бійця, щоб розкрити солдата як звичайну людину — таку ж налякану й травмовану звуками вибухів, із бажанням відстрочити власну загибель і з паралітичним небажанням виконувати завдання в гарячій точці.

Контекст «Горбатого життя» Олекси Слісаренка далекий нинішнім поціновувачам літератури, але від цього не менш цікава особиста історія горбаня. Перефарбувався в червоного, змусив себе зненавидіти класових ворогів, і все під чужим іменем. Якщо каліка йде на розстріл із переконливим спокоєм, то чи вважає, що все було недарма? 

Куля в груди чи недопалок у попільницю?

Десь на екваторі антології нас зустрічає Юрій Яновський, якого більшість знає завдяки «Майстру корабля», а тепер має нагоду познайомитися з повістю «Байгород». Чергове повстання, атмосфера якого до болю знайома сучасним українцям. У творі йдеться про збройний виступ супроти махновського анархізму. На тлі боротьби розгортається любовна історія юнаків, яка триває коротко, доки куля не пробила груди Кіхани, закоханого хлопця й революціонера.

«Історія попільниці» Яновського нагадує, що куріння вбиває, Проте чи курців? Попільничка, хоч і схожа на мушлю, є шматком черепної кістки. Така ж біла, як жінка, що була віддана денікінцям і шпигувала на червоному боці. Головний герой — затятий більшовик, який не розгледів зради й заледве не одружився з машиністкою-шпигункою.

Мінус одна

На звороті книжки «Коли говорять гармати» цитата з твору «Кінчався вересень 1941 року» Івана Сенченка. І неважливо, чи восени 41 року, чи взимку 2022 року, знову йдеться про повітряну тривогу, бомбосховище, залпові вогні та протитанкові окопи. Знову йдеться про гучні вибухи й болісні втрати. Сенченко міксує теплі дитячі спогади й крадені кавуни з дідового баштана з не менш теплими балачками в колі друзів. Різниця в тім, що ці розмови гріли їх під час виснажливого викопування фронтових траншей. На останній сторінці їх стає на одну лопату менше.

Цигарка й філіжанка кави

Леонід Первомайський (Ілля Гуревич) — єврей за походженням, український поет і прозаїк. Він розповів нам про «Шенбрунн» — не тільки резиденцію австрійських імператорів, а й про душевний діалог зі старим під цигарку. У його сірих очах нуртує туга за минулим, втрата найдорожчих, зрада та єврейська кров. Розмова відбувається в німецькій Австрії, що ще трагічніше нашаровується на долю випадкового незнайомця.

Крім того, Первомайський запросив читачів на філіжанку ароматної «Кави по-будапештськи», гіркий смак якої крився у воєнних і дотичних подіях. Багато хто не звик думати про літаки й снаряди, що літають деінде, крім України, але саме це пережили герої «Кави…» в Угорщині. І Буда, і Пешт уже наслухалися вибухів, але це не спинило машини, адже чоловік у ній їхав шукати матір. 26 років тому він опинився за барикадами — у Росії, але, стискаючи в руках люльку, повернувся. Після голоду, холоду й тривог кава по-будапештськи стає воістину смачною, коли її знову заварює рідна мама.

Обстріляний шлях

Останні сторінки антології «Коли говорять гармати» ви проведете з Григором Тютюнником, читаючи його почасти біографічну повість «Облога». Вона про Харитонову долю, розбиту, як прифронтові дороги, якими блукає хлопчик. Осиротівши, дитина шукала шлях не від, а до військових, бо саме там він отримував базові атрибути дому — їжу й тепло. Це історія про окупацію та непохитність, яку українці ще довго перечитуватимуть не задумуючись, що належить вона до XX, а не до XXІ століття.

Флешбеки й читацькі враження

«Коли говорять гармати. Антологія української воєнної прози XX століття», хоч і описує революції, Першу та Другу світові війни, проте не є цілковито про них. Вона про війну та її впливи загалом.

Промовистий доказ — реакція сучасного українського читача, який через рядок ловитиме флешбеки чи знаходитиме відповіді на власні запитання. Перше, що цьому сприяє, — реалістичні описи подій без недоречного пафосу, адже хай би куди гналися військові технології, бойові дії залишаються бойовими діями (особливо для цивільного населення). Зачитуючись, можна почути вибухи, крики, відчути запах пороху чи смак землі на зубах, навіть якщо немає релевантного досвіду в реальному житті. Це також описи природних реакцій тривоги, паніки, заціпеніння, злості, надії, туги, віри чи зневіри, які нерідко замовчувало й далі замовчує суспільство. Крім того, більшість центральних образів належить «простим» людям, які перекреслили свої минулі життя й з головою поринули в непросте сьогодення.

У біографіях більшості пропонованих авторів згадано про їхню належність до Розстріляного відродження чи шістдесятників. Радянська влада кинула максимум зусиль на те, щоб стерти їхні імена з національної пам’яті українців. Але сила текстів говорить крізь епохи й навіть тепер нерідко стає рушієм кардинальних змін. Збити з пантелику можуть деякі сюжети, виліплені навколо війни на боці Червоної армії, і вкраплення радянського патріотизму. Саме розуміння есерівських часів, сили цензури й репресій веде до позитивного читацького досвіду. До того ж багато авторів певний час тримали автомат замість пера або виконували інші ролі. Їхні тексти утворюють складну, потужну, болючу антологію.