— Ви були коли-небудь у Софійському соборі в Києві? — запитали ми пана Миколу, коли він виконав Софійську колядку.
— Ніколи не був, — спокійно відповів 85-річний дідусь.
Саме пан Микола разом з 87-річним паном Іваном з далекого села Галівка, що за кілька кілометрів від україно-польського кордону, є чи не останніми знавцями мелодії піснеспіву, який народився в Києві в далекому XVII столітті. Пан Іван відверто зізнався, що ніколи не був у Софії Київській. Дивовижно, але за сотні кілометрів від столиці вони зберігають стародавній київський скарб, навіть не підозрюючи про те. Їхні родини передавали мелодію Софійської колядки поколіннями. Пісня сприймалася як щось природне — знайоме з дитинства. Коли я вперше почув цю мелодію в наспіві пана Миколи, то наче опинився в машині часу. Співаючи, пан Микола й пан Іван перенесли нас на 400 років тому. Тієї миті ми буквально слухали старожитне київське Різдво. Завдяки колядці мали змогу «почути», яким був тоді Софійський собор, «побачити» те, чого в ньому вже давно немає…
Софійська колядка дуже незвична за сюжетом. Історія її віднайдення пов’язана з ім’ям Михайла Зубрицького — греко-католицького священника, історика й фольклориста. У 1885 році отець Михайло передав своєму другові Іванові Франку 19 народних колядок, які він записав у селі Мшанець (нині — село Самбірського району Львівської області). Саме поряд із Мшанцем розташоване село Галівка, де живуть пан Микола й пан Іван.
Одна з колядок, які зафіксував Михайло Зубрицький, окрім традиційних величань господаря, містила розповідь про побудову Софійського собору й дуже зацікавила письменника. Франко був вражений, що колядку на специфічну тему виконували так далеко від Києва. Він надіслав її текст історику Михайлові Драгоманову.
«Що поперед усього цікаве в отсій колядці, так се загадка про Київ і Святу Софію в такій далекій і дошками забитій місцевості, де народ у теперішню пору ледви чи й знає дещо про істнованіє Київа, не кажучи вже про Святу Софію», — здивовано зауважив Франко.
Іван Франко (під псевдонімом Мирон) опублікував текст Софійської колядки на сторінках тогочасного періодичного видання «Киевская старина» (1889), після цього нею зацікавився академік Петербурзької академії наук Олександр Веселовський (1838–1906). Розпочалася жвава дискусія. У 1920-х роках до неї долучився Михайло Грушевський, зауваживши: «Використання місцевих легенд в колядках в кожнім разі річ дуже рідка. З сього погляду отся колядка — єдина в своїм роді і варта особливої уваги».
«Надзвичайна», «унікальна», «єдина в своєму роді» — епітети, якими велети українського духу нагороджували Софійську колядку. Для науковців, які працюють у Софії Київській сьогодні, цінність її тексту очевидна. Усі дослідники минулого були одностайні: колядку написала в XVII столітті людина, яка бувала в Софійському соборі й знала його так добре, що вплела в сюжет опис тодішнього внутрішнього оздоблення храму. «Побачити» Софійський собор одразу після того, як його відбудував Київський митрополит Петро Могила (1633–1647), очима сучасника історичної реставрації храму — хто з істориків відмовиться від такої спокуси? Але це потребує неабияких зусиль. Нині інтер’єр Софійського собору відрізняється від убранства храму могилянської доби. Чого варт лише іконостас часів Петра Могили, який детально описали мандрівники XVII століття, що, на жаль, до нашого часу не зберігся.
Софійська колядка починається з історії творення світу:
А що нам било за нащаду світу?
Ой не било ж нам — хіба синя вода,
Синя вода та й білий камінь.
А прикрив Господь сиров землицев,
Виросло на нім кедрове дерево,
Барз височейке і барз слічнейке.
Вода, камінь, земля, на якій виростає світове дерево, дуже високе й прекрасне, — традиційний міфологічний сюжет. Кедр — знакове дерево з погляду біблійної історії. Відповідно до Старого Завіту саме ліванський кедр використовували під час будівництва храму Соломона в Єрусалимі. Більшість тлумачів Старого Завіту вважають, що саме з кедра Господь звелів Ною звести ковчег — «Зроби собі ковчега з дерева гофер» (Бут. 6:14).
Власне, головна інтрига починається з наступних рядків Софійської колядки:
Висмотріла го Пресвята Діва,
Зізвала к нему сорок ремісників.
«Ой підіте ж ви, ремісничейки,
А зітніте ж ви кедрове дерево,
Збудуйте з нього святу Софію —
Святу Софію в святім Кійові,
Бо на ній било сімдесять верхів,
Сімдесять верхів, сімдесять крижів,
Семеро дверей, а одні підлоги».
Богородиця наказує ремісникам зрубати кедр і спорудити з нього Софійський собор у Києві. 70 куполів, 70 хрестів («крижів»), семеро дверей… Як бачимо, відповідно до тексту Софійської колядки в основі числової символіки побудови храму лежить число «7». Традиційно вважали, що опис архітектури Софійського собору в колядці умовно-символічний. В XI столітті храм мав аж ніяк не 70, а 13 куполів, центральний з яких увінчував хрест. На сьогодні, після розбудови храму коштом Івана Мазепи на межі XVII–XVIII століть, верхи собору прикрашають 19 куполів і сім хрестів. Існує гіпотеза, що автор Софійської колядки апелював до посвяти собору.
Погляньмо на теперішню храмову ікону «Софія, Премудрість Божа» в іконостасі Софійського собору (середина XVIII століття). Перед нами ротонда на семи стовпах з коринфськими капітелями, оздобленими картушами, що на них сім емблем дарів Святого Духа. На іконі — сім архангелів, а також сім праотців і пророків. На семи східцях ротонди написано: віра, надія, любов, чистота, смирення, благодать, слава. На її карнизі грецькою золотими літерами виведені слова з Приповістей Соломонових: «Премудрість сотворила собі дім і утвердила стовпів сім». Число «7» символізує Софію, Премудрість Божу.
Ікона «Софія, Премудрість Божа» в іконостасі Софійського собору. Дерево, олія, золочення. Сер. XVIII ст.
Кількість будівничих («сорок ремісничейків») також, на перший погляд, здається умовною і символічною. За Старим Завітом фасадна частина Єрусалимського храму, який звів Соломон, мала ширину 40 ліктів. Загалом з погляду біблійної символіки число «40» покликане виражати повноту, завершеність.
Будівництво Софійського собору «ремісничейками» обійшлося не без пригод:
День будували — в ночи втікало,
В ночи втікало — в день прибивало.
А зіслав Господь ангела з неба:
Не влякайтеся, ремесничейки,
Дав то вам Господь ведлуг силойки.
Крижі робіте, верхи зводіте!
Отже, Софійський собор збудовано. Наступні рядки колядки містять уже не символічний, а цілком конкретний опис внутрішнього убранства храму. Її автор буквально коментує мозаїку «Євхаристія» (XI століття) у центральному вівтарі Софійського собору:
Єден вершейко барз височейко —
Барз височейко і барз слічнейко.
А в тім вершейку золотий престіл.
За тим престолом сам милий
Господь служив службовку суборовую,
Суборовую, заздоровную
І за здоров’я нашого брата,
Нашого брата і всіх християн.
Мозаїка «Євхаристія» у центральному вівтарі Софійського собору. XI століття
Символічний зміст динамічної композиції мозаїки «Євхаристія», у якій правлячого перед престолом Христа-Священника зображено двічі, тлумачить давньогрецький напис, що його викладено чорною мозаїкою над усім масштабним дійством: «Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів. Пийте з неї всі, це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів».
Наведені рядки колядки переконали усіх дослідників у тому, що її укладач бував у Софійському соборі й добре знав внутрішнє убранство храму. Проте украй несподіване завершення твору викликало справжню наукову дискусію. Текст завершується історією про війну:
Тамтуди лежить здавна стежечка,
Стежкою іде польська вінойка,
Межи ними йде полковничейко.
Стала вінойка в крижі стріляти.
Рече словейко полковичейко:
«А не стріляйте ж в святії крижі,
Бо пустить Господь огняний дожджик,
Огняний дожджик, громові кулі,
Затопить Господь польську вінойку».
Вони не слухали, в крижі стріляли,
А й так ся стало, як він говорив:
Іспустив Господь огняний дожджик,
Огняний дожджик, громові кулі,
Затопив Господь польську вінойку.
Іван Франко вважав, що Софійська колядка була компілятивним твором. На думку письменника, її завершальна частина – це запозичення з книги полеміста й гомілета Йоаникія Ґалятовського «Ключ розуміння» (1659, 1660, 1663, 1665). У «Ключі розуміння» міститься оповідь про диво, яке сталося під стінами Печерського монастиря. У 1630 році монастир узяло в облогу польське військо. Пресвята Богородиця захистила ченців, відігнавши загарбників вогняним дощем («огнистый дожчь спал з неба на войско польское и отогнал его от монастыря Печерского»). Утім, думка дослідників про компілятивний характер колядки не була одностайною. Зокрема, академік Олександр Веселовський уважав, що вона становить собою цілісний твір. На нашу думку, розгадку цієї загадки підказали… відвідувачі Святої Софії!
Під час екскурсій Софійським собором наших гостей часто дивує строкатість монументальних розписів храму. На численних ділянках з-під розписів XVIII й XIX століть відкриваються великі площі тисячолітніх фресок, що викликає курйозні запитання на кшталт: «Чому ви не дофарбуєте собор? Чому він не відреставрований всередині?». Дійсно, Софія Київська — це справжня машина часу. Різнобарвність її монументального живопису дає змогу відвідувачам скласти уявлення про фрески часів України-Русі, олійний живопис доби козацького бароко, і навіть академічні розписи. Софія Київська береже зразки внутрішнього опорядження різних епох, але жодний з різночасових мистецьких шарів не зберігся на 100 %. З огляду на це поставимо запитання: чи міг автор Софійської колядки у XVII столітті побачити в самому храмі сюжет, який би надихнув його на написання завершальної батальної сцени твору, але до нашого часу не зберігся?
У часи написання Софійської колядки центральну частину собору прикрашав іконостас, створений на замовлення Київського митрополита Петра Могили. Тепер він утрачений. Утім, у 1654 році Софійський собор відвідав сирійський мандрівник Павло Алеппський. Він залишив детальний опис усього собору і, зокрема, храмової ікони «Софія, Премудрість Божа» в могилянському іконостасі. Стилістично храмова ікона Софійського собору XVII століття дещо відрізнялася від нинішньої. На ній так само була представлена ротонда із сімома колонами, над нею — образ Бога Отця й символ Святого Духа у вигляді голуба. Проте на цій загадковій іконі також була зображена справжня «вінойка» — сцена пускання стріл у Святу Софію ворогами православ’я. За словами Алеппського, на храмовій іконі знайшлося місце зловісним персонажам довкола семистовпної ротонди: «кашидьярі (з ар. «диявол». — Авт.) з дуже великим носом, який тримає у руці лук і стріли, персіяни у серпанкових тюрбанах з луками й стрілами, що стріляють у церкву, натовп франків у своїх капелюхах і костюмах з рушницями й гарматами, з яких вони стріляють, всі ведуть війну проти неї».
Умовна графічна реконструкція іконографії втраченої храмової ікони «Софія, Премудрість Божа» середини XVII століття
Можливо, автор Софійської колядки після оспівування мозаїки «Євхаристія» просто опустив очі нижче й буквально коментував войовничу храмову Софійського собору? Де межа між художнім символізмом колядки й реальним станом Софійського собору XVII століття? І чи можливий цей символізм узагалі?
Образи сорока Севастійських мучеників у медальйонах на підпружних арках у центральній частині Софійського собору. XI століття
Припускаємо, що, стоячи в центральному ядрі Софійського собору XVII століття, геніальний автор колядки міг просто підняти голову й побачити тих самих «сорок ремісничейків», яким Богородиця наказала зрубати кедр для зведення з нього храму. На підпружних арках, які підтримують центральний купол храму, у медальйонах представлені саме 40 святих. Це святі воїни-мученики Севастійські, які, наче будівничі, тримають на собі головний «вершейко» Софії Київської.
Збудуйте з нього святу Софію —
Святу Софію в святім Кійові,
Бо на ній било сімдесять верхів,
Сімдесять верхів, сімдесять крижів,
Семеро дверей, а одні підлоги.
Так промовляє Божа Матір до ремісників-будівничих. На нашу думку, ці цифри не художня абстракція, а реалії XVII століття. За свідченнями Павла Алеппського, західну частину Софійського собору Київський митрополит Петро Могила остаточно ще не відбудував, а на північному (натоді парадному) і південному фасадах Софійського собору було саме семеро дверей (двоє — на півночі, п’ятеро — на півдні). Отже, автор Софійської колядки входив до храму через одні з функціональних, цілком реальних семи дверей Софійського собору.
Дивовижно, але цілковитою абстракцією не є навіть 70 верхів і 70 хрестів («крижів») Софійського собору, про які йдеться в колядці. У 1651 році нідерландський художник Абрагам ван Вестерфельд замалював храм, який відбудував Петро Могила. На його малюнку ми бачимо буквально всипані хрестами верхи Софійського собору. Павло Алеппський зазначав, що, повертаючи Софію з «темряви підземної», Петро Могила встановив на ній 36 хрестів. Ніколи — ні до, ні після XVII століття — такої сили-силенної хрестів на куполах Софії Київської не було!
Абрагам ван Вестерфельд. Софія Київська, вигляд зі сходу. 1651 рік
«Але ж 36 хрестів — це аж ніяк не 70», — зауважите ви й матимете рацію. Ось тільки Павло Алеппський не лише описував усе, що бачив у Софійському соборі у 1654 році, а й спілкувався з киянами: «Нам розповіли, що вся церква зі всіма своїми притворами й галереями була прикрашена мозаїками. Кажуть, що у ній було 70 вівтарів вгорі і внизу. Коли її зруйнували згадані ляхи, вона лишалася 70 років, доки не з’явився вічної пам’яті Петро (Могила. — Авт.), брат Моїсея, господаря Молдавії. Ставши митрополитом країн руських, він спробував по мірі сил реставрувати її і привести у теперішній вигляд. Да помилує його Господь».
Зафіксована Павлом Алеппським київська легенда про 70 престолів і 70 вівтарів Софійського собору часів України-Русі пояснює появу образу 70 верхів і 70 хрестів у колядці. Стає зрозумілим, чому, наказуючи «ремісничейкам» звести Софію, Божа Матір використовує формулювання «Бо на ній било…». У цьому дивовижному творі відбилися «пригадування» тогочасними киянами Софійського собору часів України-Русі. Логічно, що питання правильного, первинного вигляду архітектури Софії Київської актуалізували саме ремонтно-реставраційні роботи Петра Могили 1630–1640-х років. Безперечно, автор колядки був сучасником й очевидцем цих грандіозних робіт, а її текст — безцінне джерело з історії Софії Київської XVII століття.
Чи був автор колядки пересічним свідком відбудови Софії або її дієвим учасником — іконописцем чи майстровим? На це питання сьогодні ми не маємо відповіді. Ризикнемо припустити, що на певному етапі життєвого шляху доля завела його в село Мшанець або сусідні околиці. Ця людина володіла потужним поетичним даром і написала твір, який захопив усіх — Софійська колядка «завірусилася» в регіоні.
Нині з нагоди різдвяних і новорічних свят у Національному заповіднику «Софія Київська» проводимо авторську екскурсію «Софійська колядка». Під час екскурсії голоси пана Миколи й пана Івана лунають у Софії Київській. Наприкінці екскурсії ми з відвідувачами, враженими мелодією старожитного Різдва, сходимося на простій думці. Насправді нам дуже пощастило заскочити в останні двері останнього потяга, який їде з далекого XVII століття. Цей потяг міг прямувати без зупинки «Київ». І не повернутися. Але ми встигли.