Поль Круз — французький експерт з пострадянського простору, дослідник Центру Еміля Дюркгайма, який предметно досліджує процес деолігархізації в Україні та регулярно коментує тему української корупції для французьких ЗМІ. В інтерв’ю Тижню він ділиться своїми спостереженнями про здобутки й перспективи боротьби з корупцією в Україні.
— Ви є одним з небагатьох західних академічних дослідників корупції в України. Як, на вашу думку, змінилася ситуація в цій сфері за останні роки?
— З 2014 року спостерігається величезний прогрес у регуляторному полі для обмеження корупційних практик у політичному житті та бізнес-середовищі. І Володимир Зеленський, і Петро Порошенко та їхні уряди впровадили цілу низку надзвичайно цікавих, а подекуди й проривних реформ.
Однією з тих, про яку я постійно згадую у Франції, є реформа публічних закупівель і створення платформи Prozorro у 2016 році. Інша реформа, яку варто відзначити, — це онлайн-декларація чиновників того ж року. Це був неймовірний крок уперед, і не тільки в масштабах України. Я не впевнений, що є багато європейських країн, у яких кожен в інтернеті може перевірити статки судді, з яким він матиме справу. У зв’язку із цим можна згадати, що Україна створила реєстр кінцевих корпоративних бенефіціарів задовго до багатьох інших країн Західної Європи. Коли кожен українець уже давно може просто зайти до реєстру, ввести номер і побачити кінцевих бенефіціарів, у Франції ми отримали публічний доступ до цих даних лише близько двох років тому.
— Із чим пов’язуєте таку позитивну динаміку?
— Я вже згадав про політичну волю у сфері боротьби з корупцією, яку виявили чинний і попередній президенти України, але є ще один важливий для боротьби з корупцією чинник — надзвичайно активна і розвинута розслідувальна преса, яка використовує здобуту завдяки реформам публічну інформацію в позитивному ключі. Де факто це створює альянс політичного класу, який бере на себе зобов’язання в царині антикорупційних реформ, і громадянського суспільства, яке повсякчас підштовхує політиків у цьому напрямку. Журналістські розслідування відіграють тут важливу роль. Якщо ж додати до цього рівняння ще і Європейський Союз і міжнародних донорів, які також активно заохочують ці реформи, ми отримуємо досить-таки сильну позитивну динаміку.
— Чи став, на вашу думку, 2022 рік поворотним моментом у цьому процесі?
— Повномасштабне вторгнення 2022 року, безперечно, стало каталізатором більш різкого розмежування між бізнесовою й політичною сферами, які до цього були тісто пов’язаними, що сприяло розвитку клієнтелізму й корупції. Олігархічна система дуже пластична і вміє адаптуватися до нових умов, тож говорити про кінець олігархічних і клієнтелістських практик наразі дуже рано, але російське вторгнення, безумовно, прискорило втрату впливу олігархів в Україні.
З одного боку, держава стала сильнішою. Володимир Зеленський як президент і державні інституції загалом зміцнилися. На початку війни у 2014 році, особливо в перші її місяці, ми були свідками того, наскільки держава похитнулася, а олігархи, не без запиту від суспільства, брали на себе її роль: фінансували бойові батальйони, призначалися на ключові регіональні посади з місією захисту частин країни від дестабілізації й окупації, деякі брали на себе роль перемовників і посередників. Іншими словами, відігравали роль у заміні держави, яка виявилась неспроможною виконувати всі свої функції. Різниця з вторгненням 2022 року є просто разючою.
Читайте також: Кому довіряють, чим живуть і чого хочуть українці на другий рік війни
З іншого боку, однією з важливих причин втрати їхнього впливу є підозри в недостатньому патріотизмі, який цілком природно зміцнився у 2022 році. Суспільство підозрює олігархів у тому, що вони ставлять свої економічні інтереси вище за інтереси нації, і це підживлює певний дискурс, який вимагає, щоб вони припинили відігравати важливу роль у житті країни. Яскравим прикладом є скандал із «батальйоном Монако». Коли стало відомо, що деякі олігархи й депутати перебувають на Лазурному узбережжі замість того, щоб бути в Україні й допомагати армії, одразу ж з’явився запит на те, щоб негайно позбавити цих людей депутатського мандата.
— А як щодо інших факторів, наприклад Росії?
— Упродовж десятиліть Кремль використовував широкомасштабну корупцію для просування своїх дипломатичних і міжнародно-політичних інтересів та зміг завоювати лояльність багатьох європейських політиків. Ідеться насамперед про клієнтелізм: ми пропонуємо людині зарплату, символічну посаду, почесті в обмін на її лояльність і те, що вона буде просувати наші інтереси. Це практика, яка була поширена Росією як у Європі, так і в Україні. Це та ж сама неопатримоніальна схема, яку Путін побудував у Росії і яку там називають «вертикаллю влади»: на вершині піраміди перебуває людина, яка має доступ до політичних, економічних й адміністративних ресурсів і розподіляє їх в обмін на лояльність.
В Україні промовистим прикладом цього був Віктор Медведчук, тісно пов’язаний з російським президентом, який є хрещеним батьком його дочки. Сам Медведчук надзвичайно пишався цією спорідненістю і всіляко експлуатував її, щоб відігравати політичну роль навіть на русофільському маргінесі українського політичного поля й штучно поляризувати його. Ми знаємо, що Медведчук також отримував дуже значні економічні вигоди внаслідок своєї близькості до Кремля, але економічній винагороді передувала винагорода символічна, про яку ми щойно сказали. І він був далеко не єдиним політиком, як в Європі, так і в Україні, який отримував від Кремля символічну ретрибуцію й намагався використати її на свою користь.
У зв’язку із цим зараз гостро постає питання цих агентів впливу, які як в Україні, так і в Європі заробляли свої статки й розвивали політичну кар’єру завдяки добрій волі зовнішнього гравця, у цьому випадку Москви.
— А втім, явище корупції асоціюється саме з Україною, а не з Росією. Чому так?
— Є багато упереджень і культурних припущень про ділову практику в Україні, але це певною мірою стосується й інших країн Східної Європи. Уявлення про масштаби корупції в цьому просторі частково базується на реальних фактах, але є також і певний ефект самореалізації. Коли, наприклад, іноземні суб’єкти приходять в ці країни з переконанням, що вони досягнуть успіху лише корупційним шляхом, вони свідомо чи ненавмисно можуть підживлювати це явище.
Що ж стосується саме України, то треба визнати, що деякі упередження пов’язані з банальним браком знань про неї. Тривалий час Україна була маловідомою у Франції та в Європі. Дослідників, які працювали над українською тематикою у Франції, було дуже мало. До 2022 року зацікавленість в Україні була радше нішевою пристрастю. Але зараз помітне реальне бажання французького суспільства зрозуміти Україну. У цьому можна легко переконатися навіть за інтенсивністю висвітлення української проблематики у французьких ЗМІ. Тож, думаю, що покращення іміджу — це справа часу. Ну, і, звичайно, ефективного продовження реформ. Україні ще є над чим працювати, і часу гаяти не варто.
— Чому така терміновість?
— По-перше, тому що наратив про корупцію в Україні є справжньою зброєю Кремля. Україні вдалося протистояти вторгненню завдяки трьом чинникам. Перший — це бойовий дух українців, які твердо знають, за що вони воюють. Другий чинник — це тотальна неготовність російської армії, яка сама повірила в російський наратив про те, що Київ впаде за два дні. Але і останній чинник, не менш важливий, ніж попередні два, — це підтримка Заходу, фінансова і військова. Тож у Кремля лише одна мета — усунути ці три чинники, які допомагають Україні протистояти Росії. А як зупинити підтримку Заходу й підірвати бойовий дух? Завдяки наративу про те, що гроші й військова допомога використовують у власних економічних інтересах, що вони підживлюють корупцію замість того, щоб служити цій великій справі, якою є захист України. Цей наратив, на жаль, має шанс спрацювати. Саме тому ставки для України є дуже високими, і їй доведеться дуже серйозно продовжувати цей імпульс антикорупційних реформ.
— А по-друге?
— Великий обсяг допомоги й вступ до ЄС обумовлені реалізацією реформ. ЄС спільно з Венеціанською комісією звернулися до України з проханням провести низку реформ, пов’язаних із прозорістю правосуддя й ділового життя. Ці питання є надзвичайно важливими, і це саме той випадок, коли Україна не має права на помилку.
Читайте також: Тест на витримку. Пожвавлення у внутрішній політиці – це непогано, але важливо не забути про головне
Висновки Венеціанської комісії щодо реформи призначення судів Верховного Суду є позитивним, але цікавим є її доволі критичне ставлення до антиолігархічного закону. Впровадження деолігархізації країни давно є твердою вимогою Європейського Союзу, і законопроєкт Володимира Зеленського був прийнятий Верховною Радою і підписаний президентом у листопаді 2021, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Венеціанська комісія, на мою думку, досить справедливо зауважила, що українська влада повинна піти далі в цьому питанні. Вона вважає, що цей закон є занадто каральним і недостатньо системним. Очевидно, що влада мала і свої інтереси під час прийняття саме такого закону, який дозволяв би зменшення політичного впливу конкурентів. Це було помилкою, яку Венеціанська комісія просить виправити, ухваливши більш системний закон.
З цього треба зробити висновки. Я теж вважаю, що Україна не повинна поспішати з розробкою таких важливих законів, але опрацьовувати їх більш ґрунтовно і робити їх якомога системнішими.
— Які інші напрямки подальшої боротьби з корупцією в Україні видаються вам пріоритетними?
— Насамперед підтримувати розслідувальну пресу й громадянське суспільство. Українську розслідувальну пресу інколи можна покритикувати за брак професіоналізму, коли вона розпалює скандал занадто швидко, недостатньо опрацювавши тему, але навіть при цьому я насправді вважаю, що це позитивний знак. Дуже добре, що є люди, які пильно ставляться до питань корупції. Це справжній індикатор того, наскільки в Україні зросла відмова від корупції. Громадянське суспільство в Україні дуже активне й важливе, воно справді є невіддільною частиною боротьби з корупцією.
А щодо реформ, то я б відзначив потребу подолати конкуренцію у сфері боротьби з корупцією, яка все ще існує. А саме між НАБУ і СБУ.
Створення НАБУ, незалежного органу, компетентного в боротьбі з корупцією, було дуже позитивним кроком, адже критично важливо, щоб боротьба з корупцією була прозорою і не ставала потенційним фактором політичних інтриг. А між тим, СБУ досі відповідає за економічні злочини й боротьбу з корупцією. Я вважаю таку конкуренцію недоречною і навіть шкідливою. Зрештою, СБУ — це спецслужба, її діяльність не завжди є прозорою та публічною, і це щонайменше створює потенційні ризики непрозорості й підживлює підозри суспільства.