Нещодавно, перебуваючи в Полтаві з відкритими лекціями про важливість культури, я почув від одного зі слухачів: «Культура — занадто м’яка сила, щоб мати реальний вплив на нас сьогодні. Вона може бути корисною в мирні часи, коли є достаток, спокій, бо тоді маємо час для роздумів про неї і натхнення». Багато людей уважають, що питання, пов’язані з культурою, «не на часі». Проте, я переконаний, що це не так.
Сьогодні, у часі тектонічних змін, що відбуваються з Україною, годі собі уявити успішну країну майбутнього без чіткого усвідомлення української культурної парадигми. Після 24 лютого, чи не вперше в історії незалежної України, перед українцями не просто стоїть вибір між Росією і Європою, між помаренчевими і блакитними, майданом і антимайданом. Останні два роки ми нарешті акцентуємо увагу на запитаннях: а хто такі українці? Що означає бути українцем? Чого хочемо саме ми?
Культура завжди має прикладне значення. Можна зранку в метро кивком голови подякувати військовому зі сталевою ногою, а можна мовчки, відводячи погляд, пройти повз. Можна зробити українськомовну сториз в інстаграмі з помилкою у слові, а можна продовжувати писати дописи російською, боячись бути смішним через неідеальну українську.
Читайте також: Роман Назаренко: «Важливо усвідомити, що кримські татари й Україна — це неподільні питання»
У цьому контексті я завжди згадую свої шкільні роки в Криму. Наприклад, у школах російська мова й література були двічі на тиждень, а українська — тільки раз. Відповідно, пропорція була така: 8 занять з російської мови та 8 з російської літератури на місяць, з одного боку, і 2 уроки з української мови і 2 з літератури, з другого. Зрештою, схожа тенденція в Криму була і з підручниками з історії, які відрізнялися від тих, які використовували учні, скажімо, на Львівщині. Утім, пригадуючи свої шкільні роки, ловлю себе на думці, що найбільше на нас впливали продукти популярної культури, а головно — популярні на той час фільми й серіали російського виробництва.
Коли на екрани вийшов серіал «Бригада» (2002), це справило неймовірне враження на всю молодь і Криму, і країн колишнього СРСР загалом. На початку 2000-х молодь, здебільшого підлітки, намагалася відтворювати сценарій життя головних героїв на чолі із Сашей Бєлим. На вулицях міст ставало дедалі більше хуліганського, «понятійного» й кулачного. Очевидно, що це існувало й до виходу цього серіалу. Чого лише вартують буремні дев’яності або так звана Мєшковщина. Кримінальне життя романтизували: стрілянина й розборки ставали буденністю, а розповіді про бандитів, які, попри те що грабують, убивають, порушують закон, усе ж дотримуються певного кодексу честі, надихали молодь на такі «звершення». Ці серіали стали культовими, а отже, на них рівнялися, з них брали приклад для наслідування. Ми виростали на такому, чи краще сказати, нас привчали до «Уліци разбітих фонарєй», «Мєнти», «Бумєр», «Крот», «Бандітскій Пєтєрбурґ» і багатьох інших. Усі ці серіали «легалізовували вулицю», диктували правила, впливали на поведінку, визначали тренди й принципи.
Небезпечний російський шлак
І ось чергова стара-нова спроба — «Слово пацана. Кров на асфальті». «Слово пацана» — заснована на реальних подіях історія про молодіжні кримінальні угрупування Казані кінця 1980-х років. Цей серіал знімали коштом російського бюджету. За спробою продюсерів (один із яких Фьодор Бондарчук, а це, нагадаю, відданий друг Путіна) зрозуміти природу «вуличних рухів» насправді стоїть відбілювання й романтизація культури насилля. Убивство школяра на зупинці за належність до однієї з вулиць, яке нещодавно відбулося в Іркутську, є яскравою ілюстрацією впливу серіалу. Це, зрештою, і визнали підозрювані у вбивстві. Почастішали вуличні бійки й, що симптоматично, міжрайонні сутички (які і представлено в серіалі). У Росії виникла велика дискусія про цей серіал.
Хтось подейкує, що це елементи гри влади, яка піднімає впізнаваність і рейтинг серіалу за допомогою фейкових дебатів. З другого боку, є низка громадських організацій і спілок, які закликають владу заборонити показ цього серіалу. Головна мотивація — цей кінопродукт створює ризик ще одного виходу молоді на вулиці й повторного занурення їх у кримінальний світ. Головна стратегічна ідея серіалу — це промивання мізків росіян. Їм не потрібна критична й сучасна молодь, яка ставить незручні питання, прагне інновацій і багато думає про майбутнє.
Насправді Росії потрібна агресивна вулиця, понятійна, кримінальна й зламана молодь, яку легше можна збити зі шляху й узяти на гачок або ж «відправити» на фронт.
Простежується чітка паралель між обстоюванням власних принципів у межах доблєстной спеціальной опєрациі й обстоюванням меж і правил окремої вулиці. «Що нам до того, що робиться на “болотах”?» — скажете ви.
Через агітаційно-кримінальний складник сюжету про заборону контраверсійного серіалу почали роздумувати і в Казахстані. Зокрема, державні органи Казахстану у сфері освіти й інформації вивчають зміст серіалу щодо деструктивного впливу на підлітків. А що ми?
На жаль, без перебільшення можемо лише констатувати, що українські підлітки масово підсіли на цей серіал, який, нагадаю, виходить у часі повномасштабного вторгнення.
Уже сам факт такого масового зацікавлення російським продуктом насторожує. Невже ми думаємо, що вихід цього серіалу в часі війни є збігом? Невже віримо в незалежність і віддаленість від політики й влади російського кінематографу? Популярна культура — чи не найдієвіший інструмент пропаганди.
Коли я згадую свої шкільні роки й масовий загальноукраїнський досвід і вплив російської популярної культури на молодь того часу, мені вкрай тривожно від поширення таких серіалів і того, як сильно на них відгукуються українські глядачі. Цей серіал займає провідні місця в українському сегменті, а соціальні мережі буквально кишать уривками, цитатами, саундтреками, дискусіями навколо сюжету й розв’язки серіалу. У часі повномасштабного вторгнення, коли суспільство втомлене, вимучене, наелектризоване та вибухонебезпечне, коли на руках багато зброї, а розмови про смерті й насилля заповнюють щоденні ефіри каналів і соціальних мереж, стають, на жаль, жорстокою і суворою реальністю, — оспівування культури криміналітету й бунтівної і «понятійної» вулиці може призвести до нечуваних наслідків. У момент вибору між школою та життям вулиць цей серіал пропагує інфантильний і романтичний вибір на користь останнього.
Наративи, які пропонує цей серіал, так само небезпечні, як і російська зброя. Популярність серіалу в Україні відверто тривожить. Проте я вірю в українську молодь і досвідчую раз по раз її второпність, але ворог не спить…
Якісна відповідь
Ситуація з масовим зацікавленням серіалом «Слово пацана» серед українських підлітків розкриває масштабну стратегічну проблему послідовного й продуманого поширення українських наративів, української культурної парадигми. Очевидно, треба контролювати потоки, як співав класик, «ворожої єрунди»: ворожих продуктів популярної культури, літератури, мистецтва тощо. Проте ще більш важливим є творення власного контенту.
Частенько ми створюємо щось на противагу Росії, ураховуючи її підходи чи ідеології, й намагаємося заперечити, перевернути догори дриґом їхнє бачення. Та чи не більш ефективним і правильним є зосередити зусилля над створенням свого, власного, яке походить із наших потреб, уявлень, архетипів, ідентичності, автентичності й не є створене на противагу Росії? Якою буде цінність серіалу, до прикладу, який створять в Україні українські режисери під час повномасштабного вторгнення, про… кримінальний світ? Український аналог «вулиці розбитих ліхтарів»? Яку парадигму має цей серіал саме в час війни, у час, коли насилля й смерть є звичною справою?
Читайте також: Українські мультсеріали. Тернистий шлях до творчої незалежності
Ми повинні продукувати серіали, мультфільми, фільми, комікси, подкасти самі, зважаючи на наші стратегічні ідеї. Ці проєкти мають плекати етику й цінності, містити контент, спрямований на зближення українців, самоусвідомлення, підтримку у важких реаліях, надію, окреслення перспектив у складному майбутньому. І тут важливою є якість продукту, адже створення українського заради українського теж, у певному сенсі, девальвує якість, що послаблює конкурентоздатність наших продуктів популярної культури, з одного боку, а з другого, — послаблює наш імідж у світі.
Те, як ми думаємо про себе, впливає на те, як думають про нас інші. Моя теза полягає в тому, що нам варто створювати контент не лише для українського споживача, а й для світового загалом. Ставити субтитри на відео, в яких говоримо про реальну історію України, або робити англомовні треки і т. д. Я апелюю тут до того, що за культурним протистоянням України й Росії спостерігає весь світ. І поки «на болотах» створюють чергову єрєсь для пропаганди свого славного народу, українці повинні позбутися шараварщини й думати про те, який гідний і якісний контент про себе ми створюємо і яку додану цінність водночас несемо у світ.