Від початку великої війни радари багатьох держав, організацій, інституцій, ЗМІ повернулися в бік України. Для багатьох із них це був час відкриттів, для когось — можливість поглянути на Україну по-новому у вимірі, якого раніше вони не помічали. Я із цікавістю стежу за цією тенденцією, особливо у сферах, які впродовж довгих років стосувалися мене. Маю на увазі мистецтво чи, ширше кажучи, художню культуру, а також культурну дипломатію, яким я присвятив свою професійну кар’єру. 2000 року я, тоді директор Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, був на відкритті третьої бієнале європейського мистецтва Manifesta, що як кочова ініціатива кожні два роки відбувається в іншій країні.
2000 року це була столиця Словенії Любляна. Бієнале мала промовисту назву «Borderline Syndrome. Energies of Defence». Від початку мого перебування в Любляні мені не давало спокою, що до участі в бієнале не запросили жодного художника з України.
Під час відкриття й на присвяченій йому пресконференції я поставив організаторам цієї важливої європейської виставки запитання: «Як це можливо, що з України, майже 50-мільйонної держави, не знайшлося жодного художника чи художниці, вартих того, щоб бути представленими серед 60 обраних митців, тоді як із Боснії, країни з трьома мільйонами мешканців, запросили аж трьох художників?».
Організатори відповідали довго й ходили околясом, аж зрештою один із кураторів відповів: «Цього року на нашому радарі з’явилася Боснія, може, на черговій Маніфесті це буде Україна». Варто пам’ятати, що це був час воєн на Балканах, у яких Боснія постраждала особливо. Цю історію, якій уже майже чверть століття, під час своєї презентації в Школі глобальних справ та публічної політики Мунка Торонтського університету пригадала директорка київського Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта. Вона відвідала Торонто дорогою до Нью-Йорку, де на запрошення однієї з провідних світових мистецьких інституцій, Музею сучасного мистецтва (MoMA), брала участь у публічній розмові на тему «Українські музеї під час війни» (за участі директорки музею ім. Ханенків Юлії Ваганової). Розмову модерував відомий журналіст газети The New York Times Джейсон Фараґо. Як бачимо, часи дуже змінилися. Україна й українці, без сумніву, опинилися на світових радарах, зокрема найважливіших мистецьких інституцій. Як це сталося? Відповідь брутально очевидна, як і пряма агресія, що її розв’язала проти України Росія.
Практично щодня з’являються повідомлення про нові іноземні ініціативи мистецьких і наукових інституцій для українців із пропозиціями навчання, проведення наукових досліджень, творчих стипендій, участі у виставках, презентаціях, концертах.
У Парижі підписали Договір про співпрацю для розвитку україністики в Сорбонні. У Торонто Оксана Линів диригує Торонтський симфонічний оркестр, концерт відкриває твір львів’янина Золтана Алмаші «Маріуполь». З легкої руки диригентки в програмі дебютує також талановитий 21-річний піаніст Ілля Овчаренко. У торонтському театрі Crows відбулася північноамериканська прем’єра «Поганих доріг» Наталії Ворожбит. Це лише кілька подій останніх днів.
Здавалося б, нам би радіти, що нас нарешті помітили, оцінили, що ми опинилися на світових радарах. Треба використати нагоду й зайняти належне нам місце в глобальному мистецькому чи науковому дискурсі. Схоже, що це безспірна констатація. Я б теж хотів у це вірити, але мій багаторічний досвід, зрештою, як і звичайний здоровий глузд, підказують, що не все так просто.
Принцип роботи радара такий, що він невпинно рухається й помічає те, що має помічати відповідно до певного алгоритму, і поки що цей алгоритм проєктують люди, не позбавлені своїх преференцій і своїх упереджень.
Ба більше, невпинне наголошування на панівній доктрині, на пріоритетності певних переконань не залишає жодних сумнівів щодо того, який світогляд є бажаним і який винагороджується.
Як і у всьому, у нас є певний обмежений час, коли ми можемо проявитися в глобальній свідомості. Нам випало класичних ворголівських 15 хвилин слави.
Як ми їх використаємо — залежить не тільки від нас самих, нашого бачення, наших талантів, нашої рішучості. В одному можна бути впевненим: без цього радари, що обертаються на повній швидкості, помітять нас на мить і відразу ж повернуться до пошуків нових феноменів.
Що ми можемо зробити? По-перше, не панікувати, що якщо ми не зацікавимо саме зараз і на умовах, які нам диктують, то втратимо шанси. Я знаю, це важко, бо час летить, хочеться сказати, що проти нас. Але така вже природа часу: він невпинно тікає, і немає можливості його зупинити, а повернути — і поготів. Щось тут є і вже його немає, а нам треба жити далі.
У цій парадоксальній, спричиненій війною ситуації варто зробити глибокий вдих і подумати, що ми маємо й що можемо зробити? Без сумніву, реагувати на прямі можливості участі в міжнародному обміні, але завжди пам’ятати, що далі буде тільки те, що ми самі виробимо нашими талантами й нашою рішучістю.
Варто пам’ятати, що все починається в Україні і в Україну має повернутися. А отже, попри надзвичайно важку ситуацію, треба створювати умови, щоб розпочаті процеси інтеграції продовжувалися.
Тож що варто робити вже, тут і зараз?
Творити й розвивати власну інституційну базу, компатибільну із системами, що діють у найкращих світових інституціях.
Не втрачати з наших власних радарів найбільш перспективних митців, науковців. Підтримувати та інвестувати в найкращих.
Це для хорошого старту.
І не концентруватися надто на питанні, як працює радар.
Нині вже майже ніхто в Європі не пам’ятає прізвищ трійки боснійських художників, запрошених до участі в європейській бієнале Manifesta 2000 року, але вони досі активні в мистецтві своєї батьківщини, і це найголовніше.