Коли заступниця голови профільного парламентського комітету лається з головнокомандувачем Збройних сил України через соціальну мережу, попутно зливаючи в повітря чутливу для національної безпеки інформацію, це не популізм. Це або поганий характер (виховання, кваліфікація), або вирок політичній системі чинного зразка.
Усі довгі три з гаком десятиліття, скільки триває українська політика, не припиняються розмови, що ось-ось нарешті в нас з’явиться політична партія, яка будуватиметься навколо програми, а не навколо постаті лідера. А потім ще одна, й ще одна. Разом вони перекриють увесь політичний спектр, який тільки можна уявити, від нарваних соціалістів до набурмосених консерваторів, і буде нам щастя. Щастя, безумовно, колись буде, не втрачаймо надії, проте навряд чи завдяки вдосконаленню правил і звичаїв у політикумі. Поки що таке вдосконалення не проглядається, ба більше, йому нема звідки взятися.
Наявні політичні сили, якщо й мають певний набір ідей і програм, однаково більше залежать від темпераменту їхніх очільників, надто коли йдеться не про довгу перспективу, а про оперативні рухи тут і тепер. Нагадаю задля годиться, народна депутатка Мар’яна Безугла спершу звинуватила Валерія Залужного в тому, що він не ділиться з відповідним комітетом планами на наступний рік, а потім, цитую, — у «замовній статті в The Economist через Фіалу, Мусаєву, Дробовича…» Тут усе, що ви хотіли знати про поточну політичну культуру. Чинна політикиня звинувачує вголос ситуаційного опонента, що він розмістив замовний матеріал у виданні, яке скрізь уважають еталоном незалежної журналістики, з друкованим накладом у пів мільйона примірників і ринковою капіталізацією, імовірно, понад мільярд доларів.
Тобто вона вірить, що воно так працює: приходиш — домовляєшся / платиш — друкуєш. Точнісінько, як у нас. Анекдот.
На відміну від багатьох колег і знайомих, не маю наміру особисто ображати п. народну обраницю. У неї є попередня біографія, ніяк не ганебна, в обійму вона потрапила, як і переважна більшість «слуг», волею випадку, а її суто парламентський слід мені важко оцінити за браком кваліфікації. Те саме щодо особистих якостей, які взагалі не варто обговорювати в цьому контексті. Головне, що вона вперто виступає як уособлення тепер не таких уже й підкилимних процесів протистояння влади й армії, точніше, колективного Офісу (разом із керівною партією) та командування ЗСУ. Її власні запитання до головкома можуть здаватися слушними (нова техніка тим, а не тим бригадам, підготовка бійців, ВЛК тощо), якби їх ставили в ситуаційній кімнаті, а не на свіжому повітрі фейсбуку. Знову-таки, без образ, але не можу не процитувати тезку Діану Макарову: «А можна, щоб правильні питання ставили не ідіоти?». Ну а карикатури на опонента-генерала в себе на сторінці — отут уже насправді дно. Це не громадський контроль над армією і навіть не парламентський контроль, — ті речі, які в мирний час бажані й вітаються, а у воєнний є ознакою неадекватності, — тут уже буквальне «хто кого».
Читайте також: Між очікуваним, бажаним і запланованим. Що варто засвоїти з останнього інтерв’ю Залужного
Я бачу проблему, власне, не лише в помилках тієї чи іншої сили або тих чи інших представників влади, тут ширше: чи припустимо керувати в такий екзотичний спосіб і такими базарними методами державою в стані смертельної війни? І річ, звісно, не в тому, що суспільна свідомість сприймає генерала Залужного цілком окремо від реальної армії з її ніяк не ідеальними порядками й часом геть не ідеальними командирами. Він — улюбленець, він герой, наш Скайвокер і наш Ґроґу в одній особі. Наїжджати на нього — наїжджати на кожного, хто в окопі, так ця свідомість працює.
Водночас боюся, не всі навіть приблизно уявляють складність неуявно гігантської, домодерної, неповороткої, успадкованої від ненависного СРСР і занедбаної машини, яка, однак, другий рік забезпечує життя кожного в цій країні. Цю машину не можна відвезти на станцію й загнати на яму, разом очистити від тилових пацюків і штабних дебілів, вона мусить працювати щосекунди, прикриваючи нас, грішних, своєю бронею й своїми тілами.
Недосконало? Зайдіть у Call of duty або World of Tanks і керуйте краще. А йому вже дозвольте працювати, як він уміє, й, до слова, виконувати накази політичного керівництва.
Наявна в Збройних силах України величезна кількість неподобств і ницостей стосовно, власне, вояків і ветеранів, якщо саме до цього є претензії, теж у принципі лікується не обов’язково на сесійно-фейсбучному протязі, для цього мають бути свої таємні протоколи з алгоритмами, а якщо їх досі не розробили, це відповідальність угадайте кого. А поки що кожен, від американського журналіста до одеського пенсіонера, неозброєним оком бачить, що головком як такий, Валерій Залужний, особисто страшенно дратує владну команду й заступниця голови комітету не є тут головною особою.
Я тому так багато літер їй приділяю, бо саме вона зараз є предметом ненависті й кпинів. Вона втілює фірмовий стиль «слуг» — революційна доцільність на початках і домовляння за інтересами згодом, безжальність до конкурентів і стилістична нерозбірливість. Вочевидь, керівна партія стурбована кризою легітимності на тлі можливих або, навпаки, неможливих чергових виборів і робить спроби виправити становище відразу в публічній площині устами одного зі своїх «багнетів» і концентруючи на ньому обурення й дивування суспільства. Це називається публічна політика по-українськи.
Мар’яна Безугла — політик, вона не мусила би ховати себе як політикиню на віки вічні через боротьбу чужих амбіцій нагорі. І це, власне, суть моєї сумної констатації. Якби політика в Україні була конкуренцією сум особистостей, кожна з власною позицією, кожен, долучений до неї, уникав би ролі витратного матеріалу. У цьому я бачу небезпечність підходу «нових облич». «Слуги» відпочатково були проєктом, який зібрав під одним брендом просто «хороших хлопців і дівчат» під проводом головного «хорошого хлопця». З часом виявляється, що цей підхід дорівнює легковажності й безвідповідальності. На радість упирям по той бік фронту.