З передмістя до осідку інтелектуалів
Майже в самому центрі Києва, неподалік Центрального залізничного вокзалу розташована історична місцевість Паньківщина, якій на зламі ХІХ й XX століть судилося стати одним із центрів українського громадського й мистецького життя міста. Якщо на мапі сучасного Києва окреслити межі давньої Паньківщини, то вони пролягатимуть поблизу вулиць Гетьмана Павла Скоропадського й Тарасівської від Київського національного університету імені Тараса Шевченка до річки Либідь.
Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська. Поштова листівка. Початок ХХ століття. Усі світлини — з фондової колекції Музею видатних діячів української культури
Паньківщина як урочище й розташована в ньому слобідка згадується ще на початку XVI століття. Ділянкою в ті часи володіли намісники київських митрополитів — Паньковичі, звідси, імовірно, і походить назва. Інша згадка місцини, уже в середині XVIII століття, виникає з нагоди гайдамацького руху та створення тут загону Івана Подоляки. Тривалий час цей куточок залишався приміським поселенням Києва — слобідкою, мешканці якої забезпечували містян харчами й ремісничими товарами першої необхідності.
Київський університет Святого Володимира
Початок цілеспрямованої забудови цієї частини збігається з проєктом розпланування Києва 1837 року. Головна містобудівна концепція належала Вікентію Беретті. Завдяки вуличній мережі, створеній на території Паньківщини, історичне ядро міста пов’язувалося з Либідською частиною, а також із Шулявкою. А посприяло новій забудові цієї місцевості зведення будівлі Київського університету. Інтенсивна забудова Паньківщини почалася в другій половині ХІХ століття. Близькість до центру міста й водночас невисока вартість землі сприяли швидкому розпродажу ділянок під будівництво. Селилася тут переважно київська інтелігенція: професори й студенти університету Святого Володимира, лікарі, журналісти, адвокати, інженери, діячі мистецтв. Недарма за цим районом закріпилася назва київського Латинського кварталу.
Українська вулиця в російському морі
Зліва направо: Ізидора Косач-Борисова, Лариса Косач-Квітка, Ольга Косач (Олена Пчілка), Михайло Кривинюк, Ольга Косач-Кривинюк із сином, стоїть Юрій Борисов. Київ, 1913 рік
Однією з головних артерій Паньківщини була нинішня вулиця Саксаганського, яку почали забудовувати з 1840-х років. Спочатку вона складалася з двох вулиць: Великої та Малої Жандармської, пізніше об’єднана в Жандармську вулицю, а з 1888 року названа Маріїнсько-Благовіщенською, від розташованих на ній Маріїнської громади сестер-жалібниць і церкви Благовіщення (1887, за проєктом архітектора Ніколаєва, знесена 1934-го; нині на цьому місці середня школа № 21). І саме цю вулицю до 1917 року в Києві називали Українською.
Олена Пчілка. Київ, 1913 рік
«В Києві я найняв помешкання на Маріїнсько-Благовіщенській, бувшій Жандармській, вулиці ч. 91 і з осени 1900 року з родиною оселився у Києві. Цей будинок був поряд з будинком, в якому жила родина Старицьких, через дім від М. Лисенка, через два — від родини Косачів (Олена Пчілка та дочка її Леся Українка) і майже насупроти будинку О. Кониського; недурно цю вулицю неофіціяльно звали тоді Українською», — писав у спогадах меценат і громадський діяч Євген Харлампович Чикаленко (тут і далі цитати подано зі збереженням авторського правопису).
Родина Кониських у садку біля будинку на Маріїнсько-Благовіщенській. Світлина опублікована вперше
У цитованому фрагменті автор допустив одну неточність: Михайло Старицький оселився за названою адресою 1901 року. Проте запис дуже точно передає духовну атмосферу цього простору. На Маріїнсько-Благовіщенській та прилеглих вулицях кварталу проживали провідні митці, учені, громадські діячі того часу. У різні часи там мешкали, Євген Чикаленко, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Леся Українка, Іван Стешенко, Павло Житецький, Михайло Грушевський, Яків Шульгин, Вільям Беренштам, Володимир Перетц, Олександр Кониський, Андрій Ніковський, Фотій Красицький, Володимир Науменко, В’ячеслав Прокопович та інші. Тут розміщувалися й редакції українських періодичних видань: «Киевская старина», «Наша кооперація», «Шлях». Поруч, на розі вулиць Жилянської та Кузнечної (нині Антоновича) мешкав Володимир Антонович, а 1908 року садибу на вулиці Паньківській придбав і Михайло Грушевський.
Кабінет Миколи Лисенка в помешканні по Маріїнсько-Благовіщенській, 95. Фрагмент інтер’єру. 1912 рік
Але був на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці ще один унікальний осередок, який наприкінці ХІХ — на початку XX століть також неофіційно називали Українським Парнасом. Саме тоді в близькому сусідстві, по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у будинках 93, 95, 97 мешкали визначні українські родини: Косачі (сім’я Лесі Українки), Лисенки, Старицькі й Черняхівські. Трохи згодом неподалік (у тому-таки кварталі по вулиці Жилянській, 96), замешкав Панас Саксаганський. Будинки збереглися до нашого часу, і тепер тут розташований Музей видатних діячів української культури. За багаторічною традицією, що склалася ще в 1860-х роках, Косачі, Лисенки й Старицькі вибирали помешкання в сусідніх будинках, адже були поєднані не лише творчою співпрацею та громадською діяльністю, а й близькою дружбою (а Лисенки і Старицькі — ще й сімейними зв’язками).
Тарас, Галина, Микола Віталійович, Катерина та Маряна Лисенки у вітальні на Маріїнсько-Благовіщенській, 95. 1908 рік
У середині XX століття Ірина Стешенко описала в спогадах окремі моменти життя трьох визначних сімей:
«Жили ми всі (за моєї найдавнішої пам’яти) в одному районі Маріїнсько-Благовіщенської вулиці в Києві (нині чомусь вул. ім. Панаса Саксаганського, хоч він зроду на ній не жив, а жив, коли гастролював у Києві, завше нижче, — на вул. Жилянській). Поруч із помешканням дідуні (Михайла Старицького), на тій же Маріїно-Благовіщенській вул. № 95 (від 1894 р.) мешкав із родиною Микола Лисенко. Двоповерховий будинок що його наймав наш дядя Коля, належав лікареві Гвоздикові, який жив на першому поверсі, а дядя Коля (со чади і домочадці!) — на другому. Будинок Гвоздика стояв у глибині широкого, чистого двору, порослого зеленою травою, а за тим будинком простягся великий чудовий фруктовий садок з розкішними фруктам. З їдальні в мешканні Миколи Віталіовича був вихід на велику веранду, з дерев’яним поруччям, всю оточену розкішними грушами, сливами, яблуками тощо. Простяг руку і маєш!..
Михайло Старицький. Початок 1900-х років
А біля груби в лисенковій їдальні (коло дверей до кухні й “чорного ходу”) було простелено матрацика з килимком для дяді Колиного собаки Титана, величезного рудого пойнтера. Дядя Коля так любив і так з ним панькався, що тоді, коли Титан уже дуже постарів і ледве міг ходити, — його носили… Ці три сім´ї: Старицькі, Лисенки, Косачі та їхні нащадки були зв’язані нерозривно — і дружбою, і роботою, і громадською діяльністю, тощо, — і бачились, і радились, і зустрічались вони minimum щодня, а частіше — багато разів на день, благо — бачили одне одного зі своїх вікон і контактувалися так часто, як мали в тому потребу й бажання».
Куточок, де жили славетні родини, не випадково називали Українським Парнасом. Це було місце, де вирувало українське мистецьке й громадське життя: зароджувались і втілювалися творчі плани, відбувалися наради громадських організацій, а прямо в оселі Косачів працювала редакція часописів «Рідний край» і «Молода Україна» (видавала їх мати Лесі Українки — Ольга Косач). І не було, мабуть, жодного свідомого українського діяча, який не побував би на Українському Парнасі.
Обкладинка журналу «Рідний Край»
Осередки політичного життя
З квартирами Михайла Старицького й Миколи Лисенка на Маріїнсько-Благовіщенській пов’язана й історія діяльності нелегальної Загальної української безпартійної організації (ЗУО), що була заснована в Києві 1897 року. Її ціллю було об’єднання української інтелігенції на спільній платформі з метою національного відродження. До складу ЗУО входили діячі «Старої Громади», «Братства тарасівців» та інших осередків: Володимир Антонович, Олександр Кониський, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олександр Черняхівський, Євген Тимченко, Сергій Єфремов та інші. Нерідко збори організації відбувались і в оселях Миколи Лисенка й Михайла Старицького. Зі спогадів учасників організації можемо уявити, як відбувалася конспірація та засідання ЗУО в помешканнях її діячів.
Євген Харлампович Чикаленко так описував зібрання: «Збори, чи з’їзд організації, до 1904 року відбувалися раз у раз у помешканнях В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка та М. П. Старицького, бо тільки у них тоді були відповідні до збору такого великого числа людей квартири. Приїжджі з провінції, хто не знав, де буде перше засідання, раз у раз могли про це довідатися в нашій книгарні “Київська Старовина” від завідуючого книгарнею В. П. Степаненка. В помешканні зборів на дзвінок раз у раз виходив хтось з членів ради, що знав найбільше число провінційних членів організації, та це не тяжко було знати, бо на збори приїздили майже раз у раз одні й ті самі люди, найдіяльніші, найрушливіші з членів організації. Годин у 11 ранку, коли вже всі поїзди поприходили, господар квартири відкривав з’їзд, попереджаючи, що коли несподівано з’явиться поліція, то всі повинні говорити в одно, що приїхали до такої-то цілі: коли це було в Антоновича, то зібралися на його приватну лекцію по археології, коли у Лисенка, то посходилися слухати його нові музичні твори, а у Старицького — нову театральну п’єсу».
Портрет Людмили Старицької роботи невідомого художника. Полотно, олія, 1892 рік
Доволі подібно, додаючи цікаві деталі, описувала збори організації також донька Михайла Старицького, Людмила Старицька-Черняхівська:
«Другого дня з’їзд одбувався в нашому помешканні. У нас вже була інша інсценіровка. У великому залі стояли рядами стільці, перед ними стіл, на столі лежала батькова п’єса, ще не надрукована — “Оборона Буші”, — отже Старицький читає своїм приятелям свій новий твір. Між членами з’їзду були й два священики, один Стеценко, а другого, боюсь, переплутати фамілію. Вони були в рясах. І мій брат, і товариш його, гімназисти 5ої кляси, кинулися до мене з захватом: “Що вже будуть ножі святити?”, так необережно робилося все. На третій день збори відбувалися в господі Лисенка. Тут знову інша інсценіровка, — Микола Віталійович грає Тараса Бульбу своїм приятелям».
Справжнім центром українського громадського життя була й оселя самого Євгена Чикаленка. Дещо пізніше, після згаданих вище подій, коли меценат мешкав по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у будинку 56, у ній проводили таємні зібрання Товариства українських поступовців.
Володимир Антонович
Цікаво, що в цьому-таки будинку мешкала й Марія Требінська, яка організувала в себе гурток (громадський салон). У неї, за спогадами Наталії Полонської-Василенко, «…зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям — любов’ю до України». Її частими відвідувачами були й такі визначні діячі, як В’ячеслав Липинський, Федір Матушевський, Василь Доманицький та інші. І саме зустрічі в цьому салоні сприяли налагодженню комунікації та співпраці між ними.
З Українською вулицею, Українським Парнасом, родинами Косачів і Чикаленків пов’язана й історія третього, останнього приїзду до Києва Івана Франка. Сталося це навесні 1909 року, приїзд збігся з трагічною подією в житті родини Косачів — похороном Петра Антоновича, батька Лесі Українки. Прощання з померлим відбувалось у квартирі по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 97, де нині музей поетки.
Про сумну зустріч того дня згадувала Людмила Старицька-Черняхівська: «…В господі правили панахіду, зібралися товариші-друзі. Сумні слова, сумні співи, жовтий світ свічок… і тиша… і враз я почула десь в передпокою тяжке ридання, болюче, рвуче. Я поглянула в передпокій, — середнього зросту людина, стояв він, притулившись до стіни, недбало був одягнений, плакав, і сльози якось не крапали, а просто бігли по обличчю; ось він добув з кишені хустку, щоб отерти сльози, і якось дивно добув… кулаки йому були стиснуті…». Як відомо, визначний письменник на той час був уражений хворобою, тож не міг сам себе повною мірою обслуговувати. Тому вирішили, що найліпше, якщо Івана Якович зупиниться в господі Євгена Чикаленка, у якого натоді була можливість організувати потрібні побутові умови видатному письменнику.
Усе це — лише кілька штрихів до минулого унікальної історичної місцини. Паньківщина, як інші знакові місцевості Києва, зберігає чимало таємниць і також пам’ять про значущі події українського минулого, які розгорталися на їхніх вулицях. Саме тому так важливо не лише вивчати історію старих кварталів, а й зберегти для майбутніх поколінь історичне обличчя міста.