На руїнах текстуальної імперії: як деконструювати русистику

«Вам доведеться розмовляти про Достоєвського й Толстого з іншими. Ви ж не можете просто вдати, що їх не існує. Це смішно!»

«Ще і як можу!» — мало не вигукнула в обличчя я своїй співрозмовниці, точніше колезі. Якщо ж бути ще й до кінця щирою — одразу зарахованій до когорти нестерпних англомовних русофілів, яких я зустрічала то тут, то там з виснажливою регулярністю.

Усі вони як один намагалися розмовляти зі мною про свободу слова, про геніальність російських і про аполітичність окремих письменників (і саме це чи не найбільше дошкуляло мені після всіх «аполітичних» расистських пасажів в есеях радянського нобеліата й вигнанця Бродського, які мені випало нещодавно почитати на додаток до поезії про Україну, найвідомішого з його аполітичних шедеврів).

Усі, кого я зустрічала, ніби заклалися зібрати найбільш розтиражовані штампи й перевірити, який з них забере в мене відчуття рівноваги найшвидше.

Але цей останній коментар колеги мене зачепив. «Ви не можете просто вдати, що Достоєвського й Толстого не існує», — прокручувала в голові я знову й знову. «Вам доведеться розмовляти про них з іншими!»

Чи дійсно моя співрозмовниця була русофілкою? Цього я не з’ясувала. Чи мала вона рацію, коли сказала те, що сказала? Досвід показав, що так.

Культура скасування й пошуки мови

А ще досвід показав, що культура скасування була життєво необхідним кроком. Особливо для країни, де цілі покоління вишколювали за найкращими традиціями колоніальної освіти. У якій абсолютною нормою було не знати жодного важливого письменника найближчих сусідів (окрім хіба що Міцкевича) і водночас демонструвати відмінне знання всіх друго- й третьорядних російських літераторів. Для країни, де донедавна разючу кількість класних і позакласних годин зі світової літератури займали російські письменники й де такий шалений рівень репрезентації пояснювали виключно вартісністю цих письменників, а не тим, що велика кількість викладачів російської мови й літератури мусили нашвидкуруч перекваліфіковуватися на викладачів світової літератури та продовжували свідомо й не свідомо заповнювати шкільний курс тими, кого вони знали найкраще.

Трансльовані через телебачення, музику й літературу наративи, специфічна меморіальна політика, низький рівень володіння іноземними мовами — усе сприяло десятиліттям спроб креслити українські ментальні мапи за російським зразком, глорифікувати їхню культуру й романтизувати російських військових, російських поетів і російських військових-поетів.

Читайте також: Дух нашої давнини. Де українцям шукати власних традицій?

1985 року у своїй суперечці з Міланом Кундерою щодо Достоєвського й вторгнення до Чехословаччини 1968-го Бродський випалює, що в цій ситуації Кундері можна співчувати лише до того моменту, поки Кундера «не починає пускатися в узагальнення щодо [російського] солдата й [російської] культури, за представника якої Кундера [солдата] сприймає». «Страх і відраза цілком зрозумілі, — стверджує Бродський, — але ніколи ще солдати не представляли культуру, а що казати про літературу — у руках у них зброя, а не книжки».

Однак скільки б нас не намагалися переконати, що солдати ніколи не представляли жодної літератури, мілітарність і загальний літературний клімат можна легко виміряти кількістю військових, репрезентованих у цій літературі, і військових, які писали, кількістю воєнних кампаній, на честь яких вона творилася, і кількістю репресованих письменників та історій, які ця література заборонила або не схотіла розповідати.

На думку спадає теза славістки Еви Томпсон про те, що кожен другий сюжет російської літератури просто розвалився б, якби нам заманулося викреслити звідти військових.

Саме тому шлях скасування всього російського (і культури зокрема) був найшвидшим, найефективнішим і найлогічнішим способом зупинити, цитуючи українського письменника Володимира Рафєєнка, нескінченний потік «провінційного й сентиментального, притому абсолютно аморального й безсенсового, міксу квадрата і круга, помноженого на бажання вбивати з найліпших міркувань», що наздоганяв у книжках, на телебаченні, у соціальних мережах і стрічці новин.

Скасування спрацювало навіть краще, ніж можна було очікувати: в інформаційному просторі, досі перенасиченому російським культурним продуктом, почав з’являтися високоякісний українськомовний контент з будь-якої теми й сфери знань.

Однак рішення українців, ухвалене під щоденними обстрілами, не всім здалося закономірним і раціональним. Дедалі частіше із закордону долітала як обережна критика такої культурної політики, обґрунтовувана необхідністю толерантності до світового культурного спадку, так і відверто пропагандистські наративи, підживлювані самими росіянами.

Так чи так ці закиди ставало дедалі важче ігнорувати, а тому почалися пошуки мови, якою можна було б говорити про свій досвід, і теорій, через які вдалося б висловити свою позицію: реактуалізовували вже класичні праці Саїда й Томпсон, перечитували Забужко, Шкандрія і Павлишина, писали нові тексти, укладали збірки есеїв з питань деколонізації. Український культурний порядок денний нарешті звертався до ідей, висловлених понад двадцять років тому, які не були ані належно прочитані, ані оцінені, ані тим паче взяті на озброєння тоді, коли вони вперше побачили світ. Постколоніальна критика виявилася ключем, через який успішно вдавалося розмовляти одне з одним та іноді — з усіма іншими. Проте вона оприявнила й ще дещо.

Потреба читати інакше

По-перше, як виявилося, ми ніколи насправді не читали російську літературу. Перефразовуючи слова Юрія Андруховича, «про [російську літературу] знали у всьому світі, а точніше, нічого про неї не знали, хоч нібито й знали її. Тобто правильніше було казати, що про [російську літературу] не знали, але у всьому світі». Писав він про Одесу й одеський міф, але до російського культурного міфу це теж надається якнайкраще.

Але повернімося трохи в часі. У ХІХ столітті жив собі один російський літературний критик, на ім’я Віссаріон Бєлінський. З-під його пера вийшло безліч концептотворчих статей про тексти Пушкіна, Лермонтова й Гоголя, у яких критик сформулював базові принципи того, як нині узвичаєно інтерпретувати російську літературу. Саме завдяки Бєлінскому ми прочитали «Євґєнія Онєґіна» Пушкіна й «Героя нашого часу» Лермонтова через призму теорії про так звану зайву людину. Класичний російський типаж, який не відчуває зв’язку зі своїм середовищем, перебуває в екзистенційній кризі, тамує свою нудьгу й невдоволення в різноманітних, часто деструктивних авантюрах, скептично ставиться до світу й до свого оточення. Душевна втома, від якої страждає такий типаж, оприявнюється через імпульсивні дії та не стає джерелом міркувань про моральні дилеми, які ці дії порушують, оскільки головна мотивація героя — відчути бодай щось і подолати стан апатичності, знудженості й внутрішнього безсилля.

Читайте також: Звивисті стежки галицького поступу

Саме від Бєлінського та його інтерпретації Гоголя ми успадкували ще один типаж — «маленьку людину», яка перебуває в суспільній ієрархії так низько, що фактично не здатна ні на що вплинути й вирватися з обставин, які формують її безсилля й ведуть до трагічних життєвих випробувань.

Саме Бєлінському своєю славою в якомусь сенсі завдячує Достоєвський. Він працював над створенням образу Достоєвського-генія ще до того, як його перший роман вийшов друком. Саме цей імідж став відправною точкою в традиції прочитання письменника.

А ще, як і багато інших відомих російських інтелектуалів того часу, Бєлінський був затятим критиком української національної ідеї, кпив з української мови, принижував українських поетів, зокрема й Шевченка.

Найцікавіше в цій історії, однак, те, що саме ідеї Бєлінського промандрували з російських імперських часописів до сучасних українських шкільних підручників та університетських програм довоєнного часу. Принаймні мої батьки, народжені в середині XX століття, вивчали ті самі тези, що і я у 2010-х роках. Дивовижно, але зайві й маленькі люди пройшли крізь буремний вир революцій, ідеологічних пертурбацій, репресій та обмежень з високо піднятими головами. Ідеї, породжені в добу романтизму й розвинуті пізніше у великій романній формі, виявились особливо актуальними й довговічними. Такими довговічними, що, за словами дослідниці Світлани Бойм, реалізм у російській літературі майже не існував у своїй чистій формі без домішок, що не випливали б як співжиття романтизму й реалізму чи появи романтичного реалізму. Та й творчість зачинателів російського психологічного реалізму мало чим відрізняється від романтичних байронівських героїв та історизму Вальтера Скотта. Часи й ідеології змінювалися, а традиції читання російської літератури — ні, бо романтична настанова для російської літератури виявилася глухим кутом, оминути який було вкрай важко, якщо не неможливо. Формується певна тяглість уявлення про романтизм як про золоту добу російської літератури, що стала підґрунтям для ідей територіальної та культурної величі, винятковості російської долі й таємничої душі — ідей, якими імперія і досі послуговується.

Щойно ми спробуємо відмежуватися від цієї перспективи, виявляється, що Лермонтов, можливо, і писав про зайву людину, але він також писав про те, як ця зайва людина (і водночас колонізатор) руйнує життя кавказької дівчини, її стосунки з тими, до кого вона належить, її ідентичність. Звісно, такі дрібниці для імперця Бєлінського були значно менш важливими, ніж душевні муки знудженого таємничого офіцера, але як щодо сучасного прочитання? Чи можна стверджувати, що російську літературу дійсно прочитали, якщо рівень критики цієї літератури — такий?

Бунт проти [текстуальної] імперії

По-друге, звернення до постколоніальної перспективи яскраво увиразнило те, що Ева Томпсон називає «текстуальною імперією» — поширення імперських наративів через тексти.

Імперія завжди і як ніхто добре розуміла, що не існує ніякого розриву між культурою і політикою, що культурні й політичні міфи закарбовуються тоді, коли втілюються в тексти, і для завоювання країни необов’язково насамперед перетинати її кордон на танку. Для початку можна обмежитися не землями, а їхнім розумом. Навряд ми помилимося, якщо скажемо, що Росія розширюється в міру того, де в неї вірять: особливо гостро це відчули українські біженці, яких навіть у Європі зустріло російське побєдобєсіє. Тож, поширюючи «правильні» наративи, Росія розширює межі власного «я», стирає принципові морально-етичні й ідеологічні відмінності між собою та іншими — творить спільний ментальний простір «руского міра».

Читайте також: Самовидець із Кембриджа: пригоди британця Едварда Деніела Кларка в імперії невігластва (част. І)

Логічний ланцюжок виходить украй простий: сліпе, некритичне (а точніше ідеологічно змодельоване російською критикою) замилування має всі шанси перерости в захоплення російською естетикою та «глибиною», від якої лише пів кроку до того, щоб міркувати над психологією таємничого вбивці й сповідувати моральний релятивізм там, де немає простору для будь-яких вагань.

Наразі головна літературознавча й культурологічна проблема полягає в тому, що фактично не існує мови, якою було б заведено критикувати російську літературу.

Поки що російський науковий дискурс працює над власною міфологією, яку вигідно експортувати, і в такий спосіб підтримує власний імідж: будь-який критично налаштований читач російської літературознавчої думки, найімовірніше, матиме справу з ідеалізацією, виправдовуванням або демонізацією. Якщо перші два підходи — це або власне російська «критика», або «критична» відповідь на поодинокі переважно закордонні зауваження, то останній став особливо актуальним уже після повномасштабного вторгнення й полягає в тому, що російські «науковці»-ідеологи продукують принизливі тексти щодо окремих письменників, які є, на думку авторів, зрадниками через те, що покинули СРСР / Росію. Про глибший аналіз «провин» не йдеться.

Якщо казати про західну рецепцію, то вона є доволі неоднорідною: можна знайти й уважні дослідницькі статті, й нечіткі, дещо дезорієнтовані під тиском російської традиції рецензії, й чисті «передруки» російських інтерпретацій. При тому другі та треті переважають.

Західна критика переважно переживає щось на кшталт святобожності перед незвичною, навіть екзотичною літературою та химерними долями, які цю літературу становлять. Ось як, наприклад, пише Забужко про ставлення до Бродського в його вимушеній американській еміграції: «У висліді йому попускалися, хай би й крізь зуби, численні суто “совкові” вихватки, які водномить знищили б репутацію (і, відповідно, кар’єру) будь-якому східноєвропейцеві чи “третьосвітику” з не менш травматичним “домашнім” минулим», і додає: «Я трошки знайома з безпосереднім бостонським оточенням Бродського й беруся запевнити, що трепетний пієтет щодо “великої російської культури” є в тому середовищі не якоюсь там скороминущою модою, а глибинною, сутнісною культурною ностальгією “за інакшим”, котру пітерський “тунеядець” задовольняв ідеально».

Що ж до української критики, то протягом тривалого часу жодних серйозних критичних розвідок з російської літератури зроблено не було, оскільки їхній літературний дискурс цілком задовольняв потребу в них. Однак якщо 2014 рік дав перші глибокі тріщини в певності щодо спільного розуміння культури, історії та культурної політики, то повномасштабне вторгнення перетворило тріщини на прірву довжиною в сотні світлових років і чітке розуміння: ми інші.

Втрата монополії на сенси

Якщо ми інші, то й говорити ми маємо інакше. І так, говорити-таки доведеться. Бо, зважаючи на обставини, жодна з канонізованих українським (і не лише українським) літературним і науковим процесом постатей не здатна вповні осягнути масштаб культурних тектонічних зсувів, які відбуваються в царині досліджень російської літератури. І нещодавні невдоволення Славенкою Дракуліч та Енн Епплбом тому доказ. Ба більше: я певна, що такі суперечливі тези закінчаться ще не скоро, а нас навряд полишить стан перманентного розчарування провідними публічними інтелектуалами.

Читайте також: Інституції справедливості в нашій історії

І це насправді не погані новини. Річ у тому, що українські культурні діячі й інтелектуали чи не вперше опинилися в ситуації, де саме вони володіють найбільшим рівнем експертності, де саме на українців покладена відповідальність творити новий дискурс щодо російської літератури, просувати нові критичні вектори її читання. Достоту оживають памфлети Хвильового! Із цієї перспективи будь-які діалоги з росіянами не лише неможливі, а й не мають ніякого сенсу: росіяни давно вичерпали всі шанси притомно висловитися з питань власної культури та її політизованості й внести ще якийсь погляд, окрім імперського, у цей дискурс.

Читати російську літературу, аналізувати її та писати про неї варто не тому, що вона аж така геніальна чи глибока, ні, усе це — імперські наративи, які варто полишити в минулому. Ми маємо читати російську літературу, щоб уміти пояснити свій досвід Іншого, щоб мати можливість на міжнародному рівні доводити, що російська література — це не лише про мистецькі зрушення та пошуки, а й про маніфестування імперськості, репрезентацію колонізаторської ментальності, невідрефлексованість власних помилок, історичну тяглість злочинної мілітарної політики, потужну амбіцію до розширення текстуальної імперії.

Щоб уможливлювати розуміння української культури за кордоном, щоб вносити українських письменників у західні силабуси, щоб фінансувати промоцію українськості, необхідно працювати у двох напрямах. З одного боку, згадувати, досліджувати, перечитувати й перекладати своє. А з другого — шуками антидот до російської культурної пропаганди, яка десятиліттями отруювала західні академії, випрацьовувати альтернативний погляд, відбирати в росіян монополію на репрезентацію східноєвропейського досвіду й так званого спільного пострадянського менталітету. Усе це неможливо без потужних українських русистів, крізь призму роботи яких ми змогли б витворити альтернативу ідеологічно наснаженим російським наративам і просувати свій погляд у міжнародному просторі.

Гадаю, наразі дедалі більш актуальним стає питання долучення до полеміки, у якій донедавна брати участь «мали право» лише ті, хто сповна розумів так звану російську душу, тобто самі росіяни в Росії або російські емігранти. Ця війна дозволила українцям сформулювати власну концепцію того, що таке російська душа, концепцію, яка підважує всю російську традицію читання й саморепрезентації. Це однозначний злам і величезний простір для відкриттів. На руїнах російської текстуальної імперії має бути вибудувана альтернативна наукова й критична думка, мають бути створені зразки, за якими закордонні русисти зможуть продовжити вправлятися в деконструкції російських культурних міфів і розставляти такі необхідні примітки в класичних російських текстах та їхній критиці.

Тому про російську літературу довелося писати й говорити. Багато. Колега все ж мала рацію. Дарма я так з нею.