У цивільному житті я, здається, двічі бачив мертвих людей.
Коли помер мій дід, мені було п’ятнадцять років, і то був перший похорон у моєму житті. Під час прощання з небіжчиком я роздивлявся його в труні, але не бачив нічого незвичайного: спить собі – та й по всьому. Я тоді не плакав, а коли процесія дісталася кладовища, то вже й до труни не підходив. Здається, бабуся тоді на мене образилася – я стояв за спинами дорослих і мовчки копав черевиками кам’янисті грудки жовтої могильної глини.
А дід лежав у труні, йому туди поклали чекушку горілки, пачку “Пріми” без фільтру й набір доміно – сьогодні ввечері йому точно буде не до онука.
Потім був похорон приятеля, який раптом чомусь вирішив вкоротити собі віку. Він лежав у труні з ледь помітною, ніби джокондівською посмішкою, яку я часто бачив на його обличчі й за життя. Навколо було багато квітів, над Байковим світило яскраве осіннє сонечко, а я був уже трохи напідпитку. Я розумів, що він мертвий – але, як і мій дід, він не подавав жодних ознак смерті. Його теж звали Ігор, до речі.
На виїзді з нашого села, одразу за греблею, на узбіччі валяється мертвий росіянин. Валяється давно, і теж не викликає в мене жодних почуттів. Щоразу, коли наша «мотолига» за греблею незграбно звертає наліво, праворуч я бачу його ноги та окраєць голого сірого пуза. Решта тулуба ховається за кущем. Щоразу, їдучи на завдання, я чіпляюся поглядом за ці ноги у брудних берцях і огидному болотяному пікселі; і за це сіре, трохи надуте пузо, що ніби місяць із-за хмари, визирає з-за чагарів.
Читайте також: Звір з безодні. Як виник і чого прагне путінський фашизм
Нещодавно «мотолига» заглухла перед греблею, і в нас з’явилася нагода зістрибнути й роздивитися його ближче. Він десь загубив передню частину свого черепа. «Русскій, шо з ї**лом?» – ми перекинулися кількома чорнушними жартами, сфотографувалися з трупом – і побігли до «мотолиги», що раптом ожила й невдоволено загарчала, випускаючи зі своїх зябер чорний дизельний дим.
Це далеко не перший мертвий росіянин, якого мені доводиться бачити. Нашими узбіччями валяється багато мертвих росіян.
Їх не забирають після бою, і вони місяцями лежать, тліючи й поволі зливаючись із довкіллям.
Вони не асоціюються в мене ані з живими, ані з мертвими, ані з людьми взагалі. Вони – лише тимчасові орієнтири на місцевості для підрозділів ЗСУ; скороминущі, але цілком гармонійні об’єкти українського ландшафту. Незабаром вони зникнуть, як однорічні рослини або сезонні струмки. Найдовше зберігатимуться брудні берці та огидний болотяний піксель.
Але згодом українська земля проковтне й це.