31 жовтня минає 140 років із дня народження генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Марка Безручка — командира 6 Січової стрілецької дивізії. Він уславився героїчною обороною фортеці Замостя в серпні 1920 року від червоної кінноти Будьонного, чим фактично врятував Польщу, а разом із нею — і всю Східну Європу від більшовицької навали.
Відзнаки командира бригади 110 окремої механізованої бригади ім. генерал-хорунжого Марка Безручка: «За розгром понтонної переправи, с. Білогорівка» та «За оборону Авдіївки», 2022 рік
Після відновлення незалежності України про генерала Марка Безручка писалося багато як у вітчизняній літературі, так і в польській та європейській. Завдяки його особистим документам, які збереглися в архівах, біографія генерала нині широко відома. Ба більше, останнім часом в архівах і приватних зібраннях вдалося відшукати чимало фотографій цього воєначальника та його вояків з 6 Січової стрілецької дивізії.
Указом Президента України Володимира Зеленського від 24 серпня 2022 року ім’я генерал-хорунжого Марка Безручка було присвоєно новосформованій 110 окремій механізованій бригаді Збройних сил України. Нині ця бригада на слуху, оскільки ось уже понад рік героїчно боронить Авдіївку в Донецькій області. А реактивно-артилерійський дивізіон бригади, який першим закінчив формування, устиг узяти участь в епічному розгромі колон російської військової техніки на переправі річки Сіверський Донець під Білогорівкою у травні 2022 року.
Фактично сьогодні 110 окрема механізована бригада ЗСУ під Авдіївкою не лише повторює, а й значно перевершує подвиг українських військ під фортецею Замостя 1920 року.
Про генерала Марка Безручка відомо не лише з книжок та історичних документів, а й від його прийомної доньки Галини Змієнко-Синишин, яка впродовж 1990-х багато разів приїздила з Канади до України.
Перша сторінка реєстраційної карти Марка Безручка з біографічними даними (із Центрального державного архіву вищих органів влади і управління в Україні)
Подружжя Марка Безручка було бездітним, і тому воно взяло на виховання маленьку донечку генерала Всеволода Змієнка — побратима по 6 Січовій стрілецькій дивізії, начальника штабу цього з’єднання. Доля Галини спочатку була складною. Разом із двома братами й мамою вона залишалася в Одесі, тоді як батько наприкінці 1920 року в складі Армії УНР мав відступити на територію Польщі. Незабаром мама померла, і родичам удалося перевезти до Польщі Галину, а також одного з її братів. Так чотирирічна дівчинка опинилася спочатку в батька, а оскільки він не міг займатися вихованням двох дітей, потім вона потрапила до Безручків.
Клавдія Олексіївна Безручко піклувалася про дівчинку як про рідну, а Марко Данилович ніколи не шкодував на потреби Галини грошей. Вони забезпечили дівчині гідну освіту й оплатили весілля, яке відбулося 1942 року, коли Галині було 24 роки. Відтоді дівчина взяла собі подвійне прізвище Змієнко-Сенишин (за батьком і чоловіком). Генерал Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві та був похований на Вольському цвинтарі. Його могила збереглась і донині. Похований він поруч зі своїм побратимом Всеволодом Змієнком, який помер за кілька років до того.
Читайте також: Супротивник незнаної досі впертості
Галині Змієнко-Сенишин разом із чоловіком удалося спочатку евакуюватися до Німеччини, а 1948 року емігрувати до Канади. Але багато років вона зберігала теплі почуття до своєї рідної та прийомної родини, а також цікавилась усім, що пов’язано з Україною. До кінця свого життя вона залишалася великою патріоткою, і коли її батьківщина здобула незалежність, однією з перших у діаспорі приїхала до Києва. Потому аж до самої смерті 2003 року Галина Змієнко-Сенишин неодноразово бувала в Києві та Одесі, а також привозила свого сина, що той подивився на батьківщину пращурів.
1995 року видали мою першу книжку «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921 роки» про воєначальників Армії УНР. У ній були вміщені історичні нариси про Всеволода Змієнка та Марка Безручка. Галина Змієнко-Сенишин дізналася про це в Канаді. Вона була приємно вражена, що в Україні почали з’являтися дослідження, у яких розповідається не лише про загальнополітичні події минувщини, а й про військову історію, зокрема — Армію УНР та її воєначальників. Із власної ініціативи Галина Змієнко-Сенишин написала кілька статей та оголошень для видань діаспори, у яких розповідала про мою книжку й закликала емігрантів старшого покоління надсилати свої спогади, документи та матеріали. Особисто ми з нею познайомилися лише через пів року, коли пані Галина приїхала до Києва. Вона з теплотою розповіла про своїх прийомних батьків і сказала, що дуже пишається тим, що ім’я генерала Марка Безручка відтепер буде на скрижалях української військової історії. Надалі пані Галина надсилала мені листи й іноді передавала невеличкі гроші.
В один з останніх приїздів до Києва пані Галина привезла картину відомого українського художника еміграції Леоніда Перфецького «6-та Січова дивізія у Станіславові». На ній зображені Марко Безручко, Всеволод Змієнко, а також начальник оперативного відділу штабу дивізії Юрій Отмарштейн.
Вона мала твердий намір подарувати картину одному з українських музеїв, але не знала, якому саме. Ми з нею розмовляли про це, і я переконував пані Галину, що місце картини — у музеях Збройних сил України, які, на мою думку, рано чи пізно мали звернутися до традицій Армії УНР. Вона підтримала мою пропозицію, але тоді, наприкінці 1990-х, ми навіть не могли подумати, що через понад 20 років у Збройних силах України з’явиться ціла бригада імені генерала Марка Безручка. Якби вона дожила до цього часу, то щиро тішилася б.
Фотографія з генералом Марком Безручком і його оточенням, з якої малювалася картина Леоніда Перфецького, 1920 рік.
Разом з картиною до музею ЗСУ пані Галина передала й копію фотографії, з якої вона була намальована. Але копія не зовсім якісна, а головне — неправильно підписана. Саме через це трапляються публікації картини Леоніда Перфецького, у підписах до яких зазначено, що це 1919 рік.
Невдовзі у вітчизняних архівах удалося виявити серію оригінальних фотографій 6 стрілецької дивізії, причому з підписами, зробленими, вочевидь, кимось зі старшин її штабу. Є серед них і фотографія, з якої Леонід Перфецький робив свою картину. Вона підписана так: «Штаб 6-ї Січової дивізії влітку 1920 р. біля міста Станіславова в Галичині. Зліва направо: полковники В. Змієнко, М. Безручко, Р. Сушко».
Відзнака для вояків 6 Січової стрілецької дивізії, 1921 рік
У підписі до фото зазначено точне датування, а також місце зйомки. Водночас не зрозуміло, чому згадується командир 16 бригади 6 стрілецької дивізії полковник Роман Сушко, якщо поруч з Марком Безручком однозначно Юрій Отмарштейн? Детальніше вивчення фото й картини дало змогу зробити висновок, що на них зображені не три, а чотири історичних постаті: попереду — Всеволод Змієнко, Марко Безручко та Юрій Отмарштейн, а позаду останнього — Роман Сушко. На інших фотографіях, віднайдених в архіві, фігурують серед інших вояків 6 стрілецької дивізії герой оборони Замостя, командир гарматного куреня Віктор Филипович і надалі один з ветеранів Армії УНР — довгожителів Петро Самутин.
Унікальною знахідною стала серія оригінальних фотографій великого розміру (формату А4) — з огляду на вручення прапора 6 стрілецькій дивізії в Бердичеві Симоном Петлюрою 4–5 травня 1920 року. За словами продавця антикваріату, який їх першим виявив, багато років ці зображення зберігались у родині польського фотографа, що їх зробив, і вже нащадки за досить великі гроші продали їх скупникам старовини. Так у 2000-ні ці фото опинилися на колекційному базарі в Києві, і викупили їх за гігантську на той час суму. Нині ці фотографії, як і картина Леоніда Перфецького, передані до Національного військово-історичного музею України.
Командувач 3 польської армії генерал Антоній Лістовський, Головний Отаман УНР Симон Петлюра, військовий міністр Володимир Сальський і командир 6 Січової дивізії Марко Безручко, Бердичів, 4−5.05.1920 року (оригінал фото зберігається в експозиції Національного військово-історичного музею України).
На цій серії фотографій ми бачимо не лише парад дивізії та момент вручення їй прапора, а й виступ Головного Отамана Симона Петлюри перед козаками та його зустріч із командувачем 3 польської армії генералом Антонієм Лістовським військового міністра УНР Володимира Сальського, який обговорює якісь справи з Марком Безручком, полковників Всеволода Змієнка та Олександра Доценка й багатьох інших військових діячів.
Читайте також: Разом проти більшовиків
1920 року незалежній Україні надала допомогу, причому лише на короткий час, тільки Польща. Сьогодні нашій державі допомагає багато країн світу. І цілком закономірно, що в Збройних силах України що далі, то більше звертаються до традицій боротьби за незалежність України 100-літньої давнини.