Що таке цивілізованість? На антропологічному рівні її пов’язують зазвичай із поміркованістю та вмінням управляти своїми фізіологічними проявами й емоційними станами. Так-сяк, але всі ми знайомі з настановами, які регламентують учинки та висловлювання, що найкраще пасуватимуть до певних ситуацій. Очевидно, усі ці регули видозмінюються залежно від епохи й суспільства, де вони фіксуються. Ну візьмімо, хоча б, гнівливість. Чим вона є? Здавалося б, цілковито пересічним виявленням запалу. Недарма саме зі слова «гнів» Гомер розпочинає свою «Іліаду». Нині ми переконуємося, що страшні досвіди війни є вагомими приводами, щоб удатися до гніву, який переповнює нас від усього заподіяного лиха. А все ж таки як поводитись у розгніваному стані: контролювати себе чи ж остаточно дати собі вволю його проявити?
Приміром, у книжці Сальваторе Ла Порта «Хвала гніву» вже на рівні її підзаголовку знаходимо, на перший погляд, радикальну відповідь на це запитання: щоб не бути одержимим тотальним контролем (control freak), зупинятися радше не варто. Врешті-решт, елементарні психоаналітичні студії теж переконують, що все витіснене з нашої психіки нікуди не пропадатиме, бо неодмінно повертатиметься назад і необов’язково в пристойному вигляді. Тож як у такому разі бути?
Роздратувань і нервозності нам не бракує і в житті затишно-повсякденному, не збуреному несподіваними небезпеками. Накопичені невдоволення, невпевненість, обрáзи, приниження, страхи, нещастя, нереалізованість, обурення, подразники, незручності, незгоди, неуспіх, ошуканство, поразки, підступи, зради, спустошеність — усе це та ще багато чого іншого якоїсь миті виривається з людини назовні у вигляді відвертого галасу та шаленства разом із невиправданою руйнацією. Проте, зізнаймося, у спілкуванні нас дратуватимуть і взаємини з особою цілком інертною, яка покірно з усім погоджуватиметься, а так само з тією, що весь час підважуватиме наші слова. Ба більше, лють запалюється з півоберта, а її носії нерідко не переймаються з’ясуванням правди, не завдають собі ніякого труда розбиратися в подробицях. Іще страшніше, коли спотворена скаженість охоплює тих, кого нацьковують, оманливо скеровуючи на носіїв інакших поглядів, або розпалюють ненависть і некритично шукають винних, аби лише замаскувати свої провини й неуспіхи. Вряди-годи некерована й невмотивована пасіонарність сусідить із фанатизмом, удаваною чи маніакальною вищістю, зневагою до Іншого, жорстокістю та знущаннями.
Читайте також: «Тиха розкіш»
Утім, щоб залишатися особистістю, потрібна заангажованість, яка б прояснювала наше щире ставлення до чогось. А тут якраз і знайдеться місце для запальної думки. Інша справа, що її не варто доводити до точки кипіння. Одна річ — не згоджуватися з несправедливістю, зовсім друга — долати труднощі, зопалу силкуючись оддухопелити кривдника чи дискутанта.
Хоч особливо варто завважити, що екзистенційна загроза для цілого народу, коли його підступно знищує ворог, однозначно виправдовує самозахист зі зброєю в руках і супроводжується праведним гнівом.
Отже, знову ж таки, одна справа, коли злостивий і безугавний гнів не стримується там, де ситуація мала б регулюватися правилами, та зовсім інша, коли всі домовленості порушені, система зруйнована, тому доводиться самотужки боротися за власні права. Цікаво й те, як учиняти, якщо представники злочинної системи, узурпувавши владу, знищують людину. Попри все, найважче знайти рівновагу, коли гнів засліплює, аніж коли він аргументований.
Соціальні мережі майже відразу перетворилися на середовище, де виливаються щедрі потоки гніву. Хтось знаходить у них собі чи не єдину можливість оприявнити несправедливість. А комусь не терпиться потішити власне Его тим, щоб кпити з когось і тим виправдати своє існування. Що ж, може, віртуальні обшири й слугують для того, щоб мінімізувати бажання випліскувати іритацію в просторі фізичному. Проте навіть образа віртуальна спричиняється спочатку до неабиякого викиду адреналіну, а потім — і до символічного бану, прокльонів і звинувачень. Але це лише підживлення розлюченості та відтермінування свого невдоволеного скиглення.
Читайте також: Нувориш на рентгені
Куди вже нам, смертним, стриматися, якщо взірцеві фігури світових релігій часом опиняються в полоні гніву. Скажімо, поряд із християнськими проповідями смирення, як-от наполяганнями, що після ляпаса по одній щоці треба підставити другу, виринають оповіді про Ісуса, якого дратує безвір’я послідовників. Або коли він спересердя виганяє міняйл із храму.
Виглядає, що в багатьох випадках не випадає просто тихенько скоритися чи відсидітися, не наважуючись зронити бодай і слова, бо занапастиш життя, а воно буде несправжнім без жвавої дискусії та змагання.
Суперечності не годиться замовчувати, проте не варто й доводити до екстремуму, а ліпше вчитися їх розв’язувати, висловлюючи судження, виносячи їх на спільний суд, але не судилище. Тобто краще розумувати й аналізувати.
Отже, правду каже Сальваторе Ла Порта: головне завдання всякої гнівливості полягає не в тому, щоб узалежнити, а в тому, щоб звільняти. Збурювати варто не так себе, як проблеми, щодо яких ми непокоїмося. Тоді й відмовлятися від гніву як цінності недоцільно, бо він може бути чудовим засобом єднання та солідарності на основі зваженості. Звісно, не хотілося б, щоб запальна вдача перетворювалася на банальну помсту, оскільки скидатиметься на злостиву й отруйну заздрість, яка руйнує зсередини передусім того, хто її спочуває. А це шлях у нікуди. Безсилі завидки ніде не подінуться. Тому й залишається звеличувати та культивувати лиш істинний і шляхетний гнів!