Франсуа Ґрюнвальд — засновник групи Urgence Réhabilitation Développement, яка консультує великі міжнародні неурядові організації та працює в багатьох країнах світу. В Україні структура працює з 2020 року. У розмові з Тижнем він розповідає, чому те, що кажуть французькі аналітики й медіа, часто не збігається з реаліями українського життя.
— Ви щойно повернулися з України. Наскільки уявлення про українські війну та суспільство збігаються з реаліями, які побачили?
— Остання місія, яку я здійснив для Groupe URD разом з моїми друзями з «Електриків без кордонів», дає змогу озвучити кілька спостережень. По-перше, ситуація, очевидно, залишається драматичною: обстріли тривають, від них страждає населення, установи й виробничі об’єкти. У всіх містах, які я відвідав, від Чернігова до Запоріжжя, Херсона, Нікополя, щодня відбувалися бомбардування. Війна триває. У цьому контексті найважливіше завдання для народу, влади й різних українських структур сьогодні — підготовка до майбутньої зими. На щастя, попередня зима була відносно м’якою, теплою. Але ми не знаємо, якою буде зима 2023/2024 року. Українські організації та їхні міжнародні партнери багато зробили минулої зими, щоб подолати наслідки руйнівних бомбардувань. Удосконалювалися та будувалися укриття в школах і лікарнях, зокрема знамениті «Пункти незламності». В інших місцях, як-от у Харкові, влада працює над розбудовою на базі метро підземного сховища, здатного вмістити взимку ціле місто. Скрізь створювалися пункти, де б люди могли зігрітися, коли немає електрики. Це дуже важливо.
Друга річ, на яку ми звернули увагу: у відповідь на обстріли енергетичних об’єктів, що почалися в жовтні, міжнародна спільнота, а також українські діаспори, місцева влада, економічний світ — усі мобілізувалися, щоб надіслати в Україну генератори. Це було дуже корисно, але й дуже неорганізовано та не надто стратегічно: надсилали старі генератори без запчастин, найрізноманітніших моделей, розмірів і потужностей, багато дублікатів. Цю «зимову війну» вдалося виграти, але успішну операцію варто вдосконалити, над нею треба працювати, про що ми багато говорили з працівниками українських міністерств, відповідальними за енергетику, з муніципалітетами, областями, на всіх рівнях, у лікарнях, у школах…
Зрештою, ця перемога над зимою продемонструвала як винахідливість українців, так і важливість солідарності з Україною.
Узимку 2022/2023 року українська енергетика доклала величезних зусиль, щоб відремонтувати все, що було зламано. Відновлюючи енергетичні об’єкти, вона втрачала людей: є ті, хто пожертвував своїм життям, ремонтуючи лінії електропередач. Оця відданість, служіння іншим — це щось дивовижне. Проте з-поміж зруйнованих об’єктів трапилося багато старого обладнання радянських часів. Українські енергетики на національному, приватному, обласному рівнях використали багато запасів запчастин, і тепер вони вступають у зиму з недостатньою кількістю. Це значно ускладнить ремонтні роботи. Енергетики багато зробили для захисту критично важливих об’єктів інфраструктури, але чимало залежатиме від стратегії росіян і морозу.
— Після повернення до Франції ви помітили розбіжності між тою реальністю, яку побачили в Україні, і тим, що говорять про неї французькі ЗМІ. У чому саме полягає ця відмінність?
— Я хотів би торкнутися низки моментів, пов’язаних з комунікацією щодо України. Це правда, що для багатьох людей війна триває і триває, і є багато критики, особливо щодо українського контрнаступу, який буцімто «занадто повільний» і «не просувається вперед». Я багато спілкувався з українцями та дійшов такого висновку: українці й українська армія воюють «по-козацьки». Така війна свого часу налякала Наполеона й німецьку армію. Це тактика легких груп, які атакують тут, потім відходять і йдуть далі… Це зовсім не те, до чого звикли в НАТО, це зовсім не те, до чого призвичаєні наші армії, зокрема французька, яка здобула досвід перестрілок під час конфліктів у Сахелі.
Є когнітивне упередження з боку американських, британських і французьких військових, які знають власну форму ведення війни, де повітряний простір контролюється, а збройні засоби концентруються для проривів крізь ворожі лінії. В українців цього немає.
Вони добре знають місцевість, укриті очеретом ділянки басейну Дніпра, лінії пагорбів і гаїв, тобто багато моментів, які є важливими в цій мобільній війні в епоху безпілотників-убивць. Тож вони пристосовуються й ведуть козацьку війну в іншому ракурсі: атака — відповідь — атака.
Цікаво подивитися на те, що писав Наполеон під час російської війни. Насправді він добре описує те, що зараз робить українська армія: несподівані атаки, незаплановані маршрути… Є реальна нестача розуміння тактики українців багатьма солдатами, міжнародними спостерігачами та багатьма телекоментаторами. Це призводить до критики, яка, на мою думку, не має жодного сенсу. Ми часто чуємо, як редактори, які ніколи не були на фронті, кажуть, що «українці не наступають, контрнаступ пробуксовує».
І все ж справи на фронті рухаються, хоча й не так, як уявляють собі «наступ» наші коментатори та редактори. Українські стратеги використовують підхід, близький до «Мистецтва війни» китайського теоретика Сунь-цзи: знай свою місцевість, знай свого ворога, веди лише ті битви, які ти можеш виграти або які мобілізують ворога, використовуй раптовість нападу. Знову ж таки, це війна козаків, спритності, несподіванки та знання місцевості. Це пояснює, чому українці не розповідають про те, що вони роблять! Журналісти розчаровані, але ця війна, яку ведуть українці, вимагає сюрпризів. Західні генерали розчаровані тим, що їхні слова регулярно суперечать дійсності. Росіяни розчаровані, бо втрачають територію, людей і техніку.
Другий елемент нерозуміння — тема «Україна — корумпована країна», яку чути скрізь. Цікаво, що кожного разу, коли корупціонерів заарештовують і саджають до в’язниці, ми чуємо лише: «Подивіться, корупція». Очевидно, що проблеми з корупцією є. Ця спадщина радянського періоду була частиною проблем України впродовж десятиліть, але те, що людей виявляють і віддають під суд, є доказом боротьби з корупцією! Тож замість того, щоб сказати: «Дивіться, вони знову заарештували корупціонерів, і це доказ того, що вони борються із цією проблемою», кажуть: «Подивіться на корупцію, вона скрізь». Усвідомлювати масштабність завдання важко, якщо зважати, що паралельно з боротьбою з корупцією треба продовжувати довготривалу війну.
— Чи поділяєте ви думку, що в перший період війни (2014–2022) тема корупції в Україні закріпилася в підсвідомості західних людей ще й тому, що вона активно просувалася прокремлівськими речниками на Заході?
— Саме так. Для мене це важливий момент. Корупція спостерігається, факти фіксуються й винні притягуються до відповідальності. Це боляче, бо відбувається навіть на найвищих щаблях влади. Проте боротьба йде, хоча про неї часто забувають або її не розуміють.
Третій елемент… Для мене це те, що зачіпає дуже глибоко. Тут мало хто уявляє, скільки страждань на всіх рівнях приносить ця війна українцям. Я багато подорожував потягами й автобусами, і скрізь, куди б не їхав, бачив молоді пари: чоловік чи жінка в однострої, вони прощаються. А потім один з них, той, хто у формі, іде на фронт, і, можливо, ці люди більше ніколи не побачать одне одного. Це дуже сильні емоції, водночас високі та моторошні. На майдані є ділянка газону з маленькими прапорцями для солдатів, які загинули на фронті. Між минулим роком, коли я був там, і цим, коли повернувся, цей острівець збільшився вчетверо.
Скрізь, у кожному місті, постійно доводиться зупинятися на дорозі, щоб пропустити похоронну процесію. Це неймовірна концентрація скорботи. А потім я чую, як журналісти кажуть: «Так, дивіться, у нас є фотографії з Києва, Дніпра, Одеси, де молодь розважається! Це скандал, що вони веселяться під час війни!». Я відповідаю: «Це добре, що під час війни є місце святу! Це добре, що життєва сила шукає способи виразити себе, інакше життя перетворилося б на суцільний морок!». Я виходив на вулиці Одеси з молодими людьми, які співали, танцювали, і, звичайно, кожна вечірка завжди закінчувалася гаслами «Слава Україні!» і «Героям слава!». Я відчував, що для цих молодих людей то був спосіб виплеснути свій біль. Цього часто не розуміють, але, на щастя, молоді українці й, можливо, не дуже молоді здатні підтримувати в собі цю життєздатність, бо інакше все, що залишиться, — померти. Я вважаю, що у французькому суспільстві та медіа недостатнє розуміння того, що відбувається в Україні.
— Наскільки виправдані побоювання, що війна в Ізраїлі посприяє тому, що світ почне забувати про Україну?
— Перед тим як відповісти на запитання, хотів би дещо сказати. Я їхав потягом між Ужгородом та Одесою, коли євреї з усього світу приїхали на паломництво до Умані. Ці люди казали, що не розуміють звинувачень у нацизмі та антисемітизмі на адресу України. Вони казали: «Так, було важке минуле, над яким варто замислитися, ми не заперечуємо минулого, але ми знаємо, що тепер юдейська релігія, як і всі інші, абсолютно вільна в Україні, немає ніякої дискримінації».
Коли я був у Запоріжжі, російські ракети розбомбили частину єврейського кварталу. Мешканці казали: «Але подивіться, це не українці нацисти, це росіяни нас обстрілюють».
З огляду на ті жахи, що відбуваються в Ізраїлі та Газі, цілком природно, що про це багато говорять, і це нормально. Але важливо бачити зв’язок, що я і намагаюся робити у своїх твітах. Знімки, які я зробив у Бучі, і ті, що зроблені в кібуцах, виглядають подібно. Жахливі чорні мішки для трупів. Будинки, у які влучили ракети в Харкові та Херсоні, і будинки, зруйновані бомбардуваннями в Газі, виглядають схоже: потерпають цивільні.
Іран і Росія не стоять осторонь ані війни проти України, ані підтримки ХАМАСу проти Ізраїлю. Війна Путіна проти України й війна на Близькому Сході — це, можливо, дві сторони однієї медалі.
В усьому цьому трагізмі ми маємо знайти джерела надії. В Україні це динамізм мерів, з якими мені вдалося зустрітися в Харкові, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, а також українських громадських організацій, діаспори та волонтерських груп. Але це й надзвичайний досвід центру «Бегемоти» в Кропивницькому, де неймовірна команда психологів та інструкторів з верхової їзди використовує іпотерапію, щоб повернути усмішки на обличчя поранених солдатів, скалічених дітей і багатьох інших жертв жахливої війни. І це важливе завдання, адже після перемоги з усіма фізичними та психологічними травмами доведеться мати справу, і саме тут іпотерапія творить дива — маленькі дива, які важитимуть багато для завтрашньої України.
